Яцек Комуда – Богун (страница 14)
— То було випробування. Лише випробування, мій пане.
— Випробування?! Та хай їй чорт, воно майже коштувало мені життя! А якби я не викинув п’яти очок на останньому кубикові? Хто сидів би зараз на моєму місці?
— Певне ж, один з тих двох, які зараз бовтаються на ринкові в Пшемишлі.
Бертран мовчав. Якийсь час він не знав, що сказати. Той, давній Дантез потроху вмирав в ньому, коли він підіймався на ешафот, і остаточно щез, коли він складав присягу перед Смертю. Тепер в його душі народився новий Бертран, який бажав майстерно грати свою роль. І якому аж свербіло переконатися, наскільки солодкою буде помста.
— Встань!
Жінка піднялася поволі, з ваганням, підняла перед сукні і зробила кніксен, а потім ще й придворний уклін.
І тоді він ударив її в обличчя. Лише один раз. Жінка скрикнула та притисла долоню до щоки, яка моментально покрилася рожевим. Цього було достатньо, щоб з пихатої дами вона перетворилася у плачучу вітряницю, звичайну придворну прислугу, яка повинна без найменшого спротиву виконувати всі забаганки свого господаря.
Ні, щось все пішло дуже гладко. Дантез нітрохи не вірив в наглу переміну цієї змії. Він досконало здавав собі справу, що красива придворна знову бавиться з ним в підступну гру. Йому всього цього було вже досить, тому він сказав дещо таке, яке б днем раніше не пройшло б йому крізь вуста:
— Роздягнись!
Давній Дантез вмер тоді, коли його тягли на шибеницю, коли тремтячою рукою кидав кості на барабан. У нового Дантеза ніяких сумнівів не було, він не скиглив і не молився. Завдяки тому він був паном своїх життя і смерті.
— Ні, пане!
— То мені треба покликати форейтора і наказати сипати тобі з десяток гарячих по голій спині?! — рявкнув француз. — Не змушуй мене робити з тебе курву чи гулящу дівку!
— Ні, пане, — тихо прошепотіла вона і приклала віяло до грудей. — Не роздягнуся.
Бертран схопився на ноги.
— Зроби це сам…
Він схопив її в обійми, відчуваючи, як серце починає битися все скоріше. Під тонкою тканиною її сукні, під сорочкою та наступними верствами матеріалу, відчув її гнучке, мовби у лані тіло. Бертран замкнув жінку у залізному затиску і поцілував у розхилені коралові вуста. А потім рвонув мереживне декольте сукні, бажаючи видобути назовні пару розкішних подразників, але несподівано спіткав опір. Тому він цілував струнку жіночу шию з шнуром перлин, одночасно змагаючись з невдячною матерією, забувши, що, згідно моди, запровадженій при дворі Людовікою Марією, у Євгенії під сукнею знаходиться ще щільно шнурований корсет на китовому вусові.
Зневірений француз схопив за перед тяжкої сукні, підняв її наверх, не гаючи часу на те, щоб розплутувати шнурочки. Він бажав здійняти її через голову жінки. На жаль, сукня була пристебнута крючечками і застібками до жорсткого корсету; якийсь час він зі злістю боровся з нею, доки йому на поміч не прийшли стрункі руки Євгенії. В кінці кінців, він таки стягнув тяжку від завитків та ангажантів верхню сукню, але ж це ще не був кінець. Під верхньою сукнею була більш легка нижня юпка, яка запиналася на великі ґудзики, і яку легше було зняти. З нею у Бертрана все пішло швидше; тяжко дихаючи від хтивості, він звільнив жінку від чергового шару шовків та мережива, відстібнув панталони-португали і схватив за шнури корсету, все більш нетерплячий і розлютований.
Розшнуровуючи його, Дантез міркував над тим, чи була Євгенія стиснута до краю можливостей, і чи потребувала зранку трьох покоївок, щоб затиснути корсет і зав’язати його. Він змагався з шнурками, забуваючи, що ті ж були зав’язані з великими зусиллями; він стратив декілька довгих хвиль, ніж послабив вузли та усунув з тіла передостанню перешкоду для своїх пестощів. Під корсетом була ще сорочка. Її він безцеремонно розідрав навпіл.
Євгенія стояла перед ним гола. Дантез обійняв її стан, і тоді до нього дійшло, що бачить найкрасивішу з жінок. Після чого він швидко перейшов до самої суті
Дантез блукав вустами по тілу Євгенії. Його інамората[53] була досконалою у всіх проявах та пропорціях. У неї били блискучі волоси та елегантно вигнута, лебедина шия. Бертран цілував її немов шалений в вуста, язиком пестив ягідки її округлих грудей, затискав долоні на чудовому задкові, брав у володіння той смачний, хоча необіцяний, шматочок між стегнами. Він почував себе так, ніби стискав пальці на вологому перстеневі з гарячого золота, пестив його, чуючи, як сховане там джерельце б’є все міцніше, спрагнене хвилі, щоб незабаром напоїти до втрати духу його коника. Любовниця вигнула дугою своє божественне тіло, шукаючи більш міцнішого чуттєвого збудження. Коли ж їхні ласки робилися буквально шаленими, Дантез присунувся до її делікатних цицечок, а потім брутально розхилив її ноги. Хитромудра інамората практично не ставила опору. Взявши його булаву до зволожених язичком пальчиків, вона повела її найкоротшим шляхом до тісного, але ж рясно зволоженого водопою любові.
Вони поєдналися в розкоші на подушках тремтячої карети і копулювали голі, розпалені пристрастю. Євгенія сплела стегна на боках чоловіка, під час як Бертран пестив її груди, пересував долонями вздовж талії та боків, обіймав струнку фігуру та брав у володіння її оксамитну гриву чорного волосся, залиту есенцією любові та бажання.
Дуже скоро жінка почала кричати, кусаючи чоловіка перловими зубками за плече. Але ж Дантез не закінчив всього того так просто. Він випустив жінку з обіймів і, схопивши її за волосся, обернув спиною до себе, а потім посів її ззаду у безумнім шалю розкоші; як дикий жеребець з подільських степів посідає струнку кобилу, створену дияволом заради спокуси до злого богобоязливих та набожних лицарів Речі Посполитої, охоронців католицької віри на кресах.
Таким же чином він дістався до самого краю розкоші і завмер, почувши тихий плач Євгенії. Хвильку він тривав у тій позиції, прозваній «на рака», за яку проповідники обіцяли сто років пекла і вдвічі більше чистилища на додаток. Так він лежав, притулившись до її спини, обіймаючи долонями джерело щастя та гарячі груденята.
А потім вже вона присіла йому на коліна ніби дика Саломея; обійняла ногами та спробувала посісти його ніби дика та гнучка з давньої Сарматії, чи то Польщі. Він дозволив їй це, хоча вже був втомлений і задиханий. Він не протестував, коли її губи притиснулися до його, ні через кілька хвилин, коли її просочені потом соски терлися об його обличчя.
— Їжджу виключно… галопом, мій пане, — продихнула вона йому прямо у вухо.
Бертран замкнув її вуста поцілунком.
Врешті решт, коли вони лежали на атласних подушках карети спітнілі та розігріті любов’ю, голова Євгенії почивала на грудях Бертрана, той чув її гаряче дихання на своєму тілі, змішане з позбавляючим сил ароматом волосся.
Щось товкло його в бік. Він витягнув руку і намацав інкрустовану скриньку, яку дістав від Мага. Поволі витягнув її наверх, поклав біла себе на сидінні карети.
— Що це таке? — спитала Євгенія.
— Подарунок, — муркнув Бертран, — для пана гетьмана Калиновського.
Він обережно відкрив застібки та підніс віко. Всередині було дещо блискуче та тяжке. Якусь хвильку француз не знав: чи то зброя, чи то оздоба. Золота, інкрустована бірюзою та рубінами довбня… Дантез зважив її в руці, оглянув з усіх сторін.
— Це булава покійного краківського воєводи, — сказала Євгенія, — гетьмана Конєцпольського[54].
— Звідки знаєш?
— Була товаришкою його ложа. Він темпераментний був та хтивий, а скінчив він від конфортативи. І все через молоду Оссолінську[55].
— Так це і є ціна за душу Калиновського, — усміхнувся Дантез. — Побачимо, Євгенія, що нам вдасться здійснити у його милості гетьмана.
Вона ж притисла кармінові вуста до його вуха та стала лоскотати язиком.
— Багато чому тобі ще потрібно навчитися, щоб вільно пізнати лабіринти політики, перш ніж станеш перед Калиновським.
— Тоді вчи мене, Євгеніє. У нас ще є на це час.
— Мене звуть не Євгенією…
Розділ III
Леви Лехістану
До табору коронних військ під Глинянами[57] вони добралися рано вранці. Іржання коней та голоси, якими їх затримала сторожа в таборі, пробудили Дантеза від сну. Він швидко підірвався з оксамитних подушок та розсунув товстезні заслони на вікні.
Вони власне заїжджали до табору. Посеред вранішніх туманів француз бачив ліс наметів, куренів та возів, розставлених вподовж вулиць. Теплий, квітневий вітер грав морем червоно-білих штандартів, бунчуків та прапорців над кольоровими полотнами. Поглядаючи на знаки деяких корогв, на зображені на них рукавиці, топірці, рогатини, кривашні[58], зірки і півмісяці, у нього складалося враження, нібито він знаходиться серед відділень доісторичних сарматів, готів чи вандалів. А що ж тут дивитися, якщо він був в таборі польської шляхти, рід якої виводився від прадавніх сарматів. Цікаво — колись все це французові видавалося легендою. Якщо так, тоді звідки взялися ті дивні, не поділені на поля герби панів-братів?