Яцек Комуда – Богун (страница 16)
Але ж долоня його схопила лише повітря. Дантез дуже швидко відвів руку з булавою. Гетьман схопився зі стільця, і тоді француз склонився і подав йому булаву рукояттю вперед. Калиновський немов вирвав її йому з руки.
— Велика булава! Але ж як це? Звідкіля ж то…
— Це лише маленький дарунок вельможному панові гетьманові. Я б сказав — задаток всього того, що я і мої патрони можемо для вашої милості учинити. Ця булава була в руках його милості небіжчика Станіслава Конєцпольського, який розбив Густава Адольфа, Лева Півночі, який козацьку, татарську та язичницьку навалу утримав у кордонів Речі Посполитої.
Очі Калиновського роз’яснив блиск, який не поминув уваги Дантеза.
— Булава, яку ви, пане, тримаєте, це лише блискуча прикраса. Вона нічого не варта, якщо за нею не йдуть королівські надання. Однак, ти можеш бути певним, що мої повелителі підтримають вашу милість в зусиллях за достоїнство великого коронного гетьмана.
— Це ти мене порадував. — Гетьман хлопнув в долоні. Слуга приніс другий кубок для Дантеза, налив у нього червоного, немов кров, вина. — Щоб мене кулі побили, давно я не бачив такого ж доброго подарунка. Проте, пане Дантез, я добре знаю, що на цім світі нічого задарма не буває. І яка тоді ж ціна за уряд, про який я давно вже мрію?
Дантез посміхнувся. Розмова приймала все більш успішний для нього оборот.
— Цю ціну милостивий пан готов понести вже роки чотири. Це з тих пір, коли під Корсунем[62] язичники взяли вас до ганебного полону. Це з тих пір, коли одягнені в кармазини та кролев’ята не дали і горсті ламаних шелягів заради викупу вас. З тих пір, коли король обминав пана під час роздачі урядів; козаки показували тобі голі зади, а шляхта вимагала суду за Корсунь та виправу на Вінницю в минулому році. Присядь же, майбутній великий коронний гетьмане. Присядь і послухай… То все вже минулося. Після того, що ти учиниш, ніхто вже не всмілиться піднести на тебе руки. А як навіть і підніме, ти ту руку відрубаєш!
Калиновський слухав тих слів ніби зачарований. Він присів на табурет, зробив ковток з кубка. Голос Дантеза робився все більш тихішим, все більш їдким. А все це, дякуючи наукам Євгенії.
— Ти мусиш доконати те, що не вдалося князеві Яремі шаблею, палями та шибеницями, а Оссолінському[63] — політикою, зрадами та договорами. Ти повинен заспокоїти Україну так, щоб в ній запанував мир Божий. Щоб ніколи вже не повстало козацьке гультяйство проти Речі Посполитої.
Дантез проковтнув слину.
— Хмельницький готується до походу в Молдавію. Збереш військо, пане, загородиш йому дорогу, а потім… Розіб’єш козаків і підеш на Україну, щоб запровадити там Божий мир. Викорениш гультяйство та запорозьких різунів, щоб кров їх попливла аж до Дніпра. І ніхто тобі в цьому не перешкодить, хоч би і другий Ісус Христос в Україну зійшов, хоч би Його Матір за козаками просила, ніхто запорожців з твоїх рук не вирве. А от коли скінчиш… Коли ніби лев ляжеш на димній від крові Україні, тоді можеш бути певним, милостивий пане, що король, після того, як ми йому нашепчемо, надасть тобі велику коронну булаву… А коли хворобливий Ян Казимир ляже на катафалку, на твоїх скронях опиниться…
— Ні! — рикнув Калиновський. — Не спокушай мене, безглуздий! Я сам знаю, що мені робити! Сам віддам накази! Іди вже геть!
— Ваш покірний слуга!..
— Ні, чекай! Залишися. Мил’с’даре Дантез. Не приймайте цього близько до серця. Мені ж… нелегко. Військо бунтує, до нас ще не дійшли останні чверті[64], не дійшла капітуляція[65], бо сейм було зірвано. Товариство по хоругвах перешіптується. Десь малий шумок, а з нього конфедерація повстане!
— Не мушу я вчити тебе, пане, що робити з норовливою солдатською юрбою, — буркнув Дантез. —
— То все не так просто, — буркнув Калиновський. — Якщо я повішу хоча б одного, армія збунтується. В гусарській хоругві мил’с’даря Любомирського є один шляхтич, який відкрито призиває до непослуху; він заявляє, що я згублю все коронне лицарство.
— І хто ж то такий?
— Дехто Самуель Швірський. Призвідник, шельма, бунтівник та крикун!
— І чому він ще не підставив шию під сокиру?
Калиновський опустив голову. Його висохлі долоні, що стискали булаву, задрижали.
— Той шляхтич врятував мені життя під Вінницею, на плонях[66]. Не можу…
— Тоді нехай ваша милість покладеться на мене. Я ним займуся. А ти, пане, віддай накази про вихід та збери коронне військо.
— Я подумаю над цим.
— Немає часу. Будь-якого дня Хмельницький вирушить свататися до Молдавії! Там відвідає ложницю донни Розанди та захопить дівку Лупула[67].
Калиновський вдарив булавою по столу.
— Досить вже цього!
— Як ваша милість бажає!
— Я загороджу козакам дорогу до Молдавії, стану десь на могилівському шляху.
— Де?
— Поміж Ладижиним та Четвертинівкою. Є там таке урочище[68]… Забув тільки, як зветься…
— Батог, — буркнув француз.
— Так, так власне і називається. Дантез!
— Слуга вашої гетьманської милості!
— Займешся Швірським та полковниками. Не певний я у генералові Пшиємськім та в решті ротмістрів, які не перебувають в таборі, зокрема, в Собеськім. Ти мусиш впевнитися в тому, що вони задумали, а в разі чого — схилити, щоб вони підтримали мене, а не бунтівників.
— Ти сказав, пане — і Собеського… Марка? Старосту красноставського?
— І дійсно.
— З паном Собеським ми знайомі, — сказав Дантез. — І охоче знайомість відновимо. Отже, милостивий пан гетьман, наказуй мені і будь певен у тому, що я допоможу тобі у всьому. А почнемо ми від… месьє Швірського. Де я можу його знайти?
Швірський та його челядь з’їхали з широкого тракту. Дантез вилаявся вже не перший раз за цей день. Сам він поспішав за ними в дощі та мряці від самої Трембовлі, вдягнений у колет простого рейтара, очікуючи, коли ж надійде спроможність зустрітися чотири ока з товаришем з-під хоругви Любомирського. У француза ніяких ілюзій не було. Ця бесіда повинна була закінчитися тонким посвистом лівака і глухим грюкотом тіла, що падає на землю. Тому всю річ треба було влаштувати тихо і непомітно. Тим більше, в цій проклятій, варварській Речі Посполитій, де, не відомо чому, не вважалося достойним ткнути кинджалом в спину, а за вихваляння вбивствами в корчмі чи на ярмаркові можна було втратити вуха, якщо не цілу голову. Польська шляхта, дивним чином, не терпіла підступних вбивств. І треба тут розуміти, це зовсім не перешкоджало їй вчиняти бійки та розгардіяші, влаштувати сварки, розбійні наїзди на сусідів і п’яні скандали. Дивно, але вбивство сусіда по п’янці не похитнуло ні в кого сумління, за умови, що вся справа сталася в поєдинкові або під час трактирної сварки. І навпаки, позбавлення від незручного бандита шляхом встромляння кинджалу йому в спину або вливання отрути в чашу було ганьбило вбивцю, гірше за крадіжку вотумних дарів з-під образу Пресвятої Діви Марії. І що ж за варварська країна! Дантез був переконаний, що навіть в Московії (в якій, до речі, він ніколи не бував) панували більш милі звичаї, а юди, що там жили, напевно були, в порівнянні з поляками, зразками чеснот.
Під три чорти! Куди ж поїхав Швірський?! Дантез підігнав коня, пробиваючись крізь весняну зливу, і врешті, в дощових струменях помітив мокрий, блискучий дах двору.
То було типове степове укріплення, збудоване таким чином, щоб пережити не тільки наїзд татарів, але й розбійний напад сусіда, якого ненавидиш всією душею, напад козаків, бескидників[69] чи збунтованих у конфедерацію солдат з коронних військ. Дворище було обнесене високим частоколом з дубових колод, зверху загострених в гострі наконечники, оточене ровом і валом. Біля жилого будинку стояла висока башта; друга башта, понижче, служила в’їзною брамою; однак на дерев’яному мості стояли гайдуки та збройні слуги, горіли смоляні факели.
Дантез завбачливо сховався за купою кущів біля тракту. Він зіскочив з коня та недобре вилаявся. Якщо Швірський затримається тут надовго, його чекала мало приємна ніч на дощі.
Несподівано ззаду заіржав кінь. Дантез обернувся, схопив рукоять рапіри. Перед ним стояло п’ятеро гайдуків, одягнених в жупани, бекеші та великі хутряні шапки. По них можна було здогадатися, що служать вони великому панові. Їхній ярко-червоний та жовтий одяг іскрився від перлових та золотих ґудзиків, від смарагдів, рубінів та бірюзи[70]. І треба розуміти, як і більшість поляків у день недільний, вони були веселі та, виразніше усього, добре підпиті.
— Ви дивіться, панове-браття, — заволав молодший з них, підкручуючи буйного вуса, — кого ж це ми здибали, ніби зайця в коноплі[71]!
— Та це ж німчура! Рейтузник!
Дантез мовчав. Він чекав, стискуючи пальці на рукояті рапіри.
— Пане німцю-мімцю! З нами підеш! І не може бути інакше!
— Якщо хочете мого коня та мішка, — холодно заявив француз, — то маєте дві дороги на вибір. Або ж ми мирно розійдемося, а я вдам, що ніколи вас не бачив. Або ж хтось тут подавиться кров’ю, коли я заграю пані Смерті до танцю. І, принаймні, це буде один з вас.
— Пане німцю, та ви що, з глузду з’їхали, чи як! — з подивом промовив найстарший з гайдуків. — То ти, мил’с’дар, вважаєш, нібито ми розбійники-вбивці? Що ми на вас… напасти хотіли?