Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 67)
Ангел тим часом підібгав ноги та встав, допомагаючи собі крилами; повалений Варфніром також напружився й повернувсь у вертикальне положення, тримаючись за стіну; шпичастий, ігноруючи розрубані ребра, широку рану в боці, з якої стирчали клоччя легень, і нефункціональну ногу, почав спинатися на рівні.
— Погані справи, — сказав Вуко. — Покажи мені пісні.
— Нічого немає, — застогнала Цифрал налякано. — У них це всередині! Закорковане в організмі.
— Закорковане що? Проскануй мені цю кров!
— Є! — пискнула вона. — І навіть досить багато.
Драккайнен обернувся й відхилився назад, уникаючи скісного удару, після чого копняком зламав шпичастому коліно й рубонув по зап'ястку і сухожиллю. А потім відкинув серпа, присів й обома руками зачерпнув повиту парою кров із калюжі, а з нею — перетворений на руду каламуть сніг.
—
Щось зблиснуло, шипастий гепнувся навзнак із палаючим обличчям, із його рани в боці ринув вогонь. Драккайнен обернувся до решти, а в кожній його руці з тріскотом танцював пломінь.
— Ну, давай, почваро, — просичав. —
Бахнуло. З його долоні вистрілили струмені вогню. Один зі Зневажених покотився по бруківці, як палаючий смолоскип, ангел пересунувся по стіні, видаючи жаский писк і намагаючись загасити пожежу, що жбухала з його рани, як із сопла ракетного двигуна. Безрезультатно. Кожна крапля його крові одразу ж вибухала, як газолін, і запалювала інші.
Оленеподібний чкурнув у бік виходу з вулички, як болід. Варфнір і Ґрунальді одночасно відступили зі шляху й ударили його по ногах, а потім так само одночасно гупнули по грудній клітці та, схопивши за роги, притягнули до Драккайнена й кинули до його ніг.
Він нахилився й зачерпнув більше снігу з кров'ю.
— Жери це!
А потім, важко дихаючи, Вуко відвернувся й поглянув на хлопця, який не відкладав своєї палиці й дивився на них широко розплющеними очима.
Вуко струсив блакитні вогники з пальців, витер долоні чистим снігом і знайшов свій ніж.
— Ти співав, хлопче.
Юнак зморщив брови, але нічого не сказав і не опустив палиці, яку тримав обома руками, вільно, самими кулаками, повернувши її під пахвою вістрям назад. Його погляд стрибав по них, спрямований приблизно на середину фігури.
— Звідки ти знаєш цю пісню? — запитав Вуко. А потім, напруживши пам'ять і розум, запитав іще раз кострубатою амітрайською.
— Це молитва, що відлякує демонів і присипляє Скорботну Пані. Може, ти бував у її долині? — відповів хлопець тією ж мовою.
— Я погано говорити амітрайська, — дуже виразно й натужно вимовив Драккайнен. — Знаєш мова мореплавців? Звідки знаєш пісня? Страшенно важливо.
Юнак трохи виструнчився й підняв спис, дуже повільно поставив його вертикально на брук і повторив те саме мовою Узбережжя Вітрил.
— Я не знав, що ти так любиш музику, — прохрипів Ґрунальді, а потім зняв свою шкіряну шапочку й витер спітніле чоло.
— Хлопче, хто така ця Скорботна Пані? Ти її бачив.
Він кивнув головою.
— Бачив один раз. Що між вами спільного? Ти — Пісенник? Щойно ти спалив Зневажених Деревом.
— Я прибув сюди, щоб забрати її додому. Її та кількох інших.
— Забрати додому? Куди?
— Далеко, — відказав Драккайнен, невідомо чому переконаний, що відбувається щось напрочуд важливе. — До країни, яка знаходиться дуже далеко звідси. Туди, звідки вони родом. Ти знаєш, де ця Пані? Зміг би мене туди відвести?
Хлопець випустив палицю, а потім сповз по стіні й так навприсядки завмер.
— Ти упав разом із зіркою? — запитав натужно. — З огненною зіркою, що летіла з неба наприкінці літа минулого року? На узбережжя?
Драккайнен проковтнув слину.
— Так. Я упав із зіркою. Чому ти плачеш?
— Я подолав дуже далекий шлях, щоб із тобою зустрітися, — глухо кинув хлопець. — Багато хто загинув, щоб я сюди дістався. Я — Носій Долі, і гадаю, що маю чимало тобі розповісти. Від цього залежить доля незліченної кількості людей. Так, я знаю, як потрапити в її долину, й відведу тебе туди, але спершу ти мусиш вислухати все, що я хочу сказати, а це може бути довга оповідь.
— Думаю, в нас є трохи часу, — мовив Драккайнен обережно. — Ходімо з нами. Тобі треба помитися, щось поїсти й охолонути. Там, де ми живемо, безпечно, а ти поселишся там із нами.
— Хто це? — запитала Сильфана.
— Не знаю. Але здається, що те, що знає цей хлопець, це найважливіша у світі інформація. Він іде з нами, і з його голови не повинна впасти навіть волосинка, хай навіть доведеться відбиватися від усіх оглашенних у Кавернах.
— Я давно тут живу, — озвався хлопець і підняв із землі свою каску. — І сам ходжу цим районом. Не треба за мене переживати. Я — Стовп, син Списника. Тут мене звуть Ф'ялар Кам'яний Вогонь.
— Треба. Ти дуже цінний, — твердо відповів Драккайнен.
— Там, де я живу, всі мої речі. Я хочу їх забрати, а потім охоче піду з вами.
Вони пішли разом із ним у кам'яничку, де в досить великій, освітленій газовими лампами залі, поділеній перегородками на менші келії, Стовп знайшов свою, із плетеною циновкою на підлозі й чи то з кошем, чи то з наплічником, що стояв поруч. Вони мовчки дивилися, як він збирався методичними ощадливими рухами, тільки Сильфана допомогла йому, скрутивши циновку і знявши одяг, що сушився на мотузку. Останньою річчю, яку він спакував, була залізна куля завбільшки з велику сливу. Він старанно її загорнув і поклав зверху під кришкою.
Хлопець чудово знає, що таке ванна, кран також не викликає в нього жодних труднощів. Спалле йде вниз, у місце, яке справді важко назвати інакше, ніж «рецепція», і замовляє вечерю. Її приносять через пів години, але Стовп досі сидить у ванній, з якої чути плюскіт води — здається, в Кавернах він нечасто мав доступ до такої розкоші. Може, варто також додати, що він ледь уникнув смерті, а такий досвід чомусь дуже втомлює.
Урешті він виходить, переодягнений у пошарпаний, але чистий одяг, і сідає за стіл, узявши власне наряддя. Люди Вогню користуються лише ножами, а їдять зазвичай пальцями, хіба що мають справу із супом — тоді, звісно, беруть ложки. У Стовпа ж є спеціальний ножик із роздвоєним кінцем, який він дуже вправно використовує як виделку, а також щось на кшталт широкого пінцета, яким він послуговується як паличками. Ми сидимо навколо столу, я впихаю в себе якісь шматки через стиснуте горло, але мені кортить струсонути хлопцем і витрясти з нього все, що мені треба, але я ж обіцяв вислухати його історію. У цьому світі оповіді — це святе. Як фільм, театр і книжка в одному флаконі. У нас оповіді вже не викликають такого захвату. Ми ними просякнуті, ми їх об'їлися та втратили до них інтерес. Ми ними дихаємо й говоримо.
Тож я чекаю. Домовленість є домовленість. У готелі Фйолсфінна все ж готують значно краще, ніж у тавернах.
Мої люди дивляться на те, як Стовп оперує наряддям, наче це виступ ілюзіоніста. Сильфана раптом пригадує, що вона сестра стирсмана, тому тримає м'ясо пучками пальців, закриває рота, коли жує, ще і якомога непомітніше витирає жирні руки об сукню. Трушний Версаль.
Щоби згаяти час, ми коротко розповідаємо йому, хто ми та що плануємо зробити. Він слухає уважно й часом киває головою. Видається навдивовижу серйозним як на свій вік. На ньому багато дрібних шрамів, тож думаю, що він чимало пройшов. У ньому є щось особливе, це не звичайний пацан.
Стовп зрештою витирає вуста серветкою, виструнчується за столом, а потім витягає з-за пазухи маленьку трубку з чашею з якогось зеленуватого каменя і пласким мундштуком, схожу на мініатюру індіанської люльки миру. Я кам'янію від подиву, коли він виймає також мішечок із м'якої шкіри й розшнуровує його.
Я витягаю свій «Дублін» і кладу на стіл. Хлопець злегка підіймає брови й питає, чи хочу я його бакхуну, а я хочу його міцно обійняти й розумію, що це сама доля звела нас разом.
Я нюхаю, розтираю в пальцях. Листя світле й широко порізане. Запахом трохи нагадує тютюн берклі, але є в ньому й солодкі нотки арабського тютюну для кальяну, а також якісь пряні липкі домішки. Я дуже обережно підкурюю дрібку, й на моїх губах з'являється усмішка. Це не зовсім тютюн, звісно, що ні, але щось дуже схоже. Достатньо схоже, щоб я міг би на цій планеті жити.
Приношу хлопцю запалену тріску, якою підпалюю камін. Стовп опадає на спинку стільця, якийсь час пихкає, блукаючи по нас очима, а потім починає говорити.
Оповідь триває до пізньої ночі, коли ми змушуємо себе лягти спати, а одразу ж після сніданку хлопець продовжує розповідати. Говорить складно, старанно добирає слова, тож я намагаюся не перебивати й не ставити запитань, принаймні поки він не закінчить. Йому часто бракує слів мовою Узбережжя, тоді він переходить на амітрайську, мені доводиться допомагати й перекладати, і це триває довго, але принаймні виявляється, що моя пам'ять починає розблоковуватися, і я пригадую дедалі більше слів.
Коли він закінчує на тому, як сів на човен, що мав висадити його біля гирла, натомість не надто брутально, але все ж насильно привіз його прямо до Крижаного саду, я не можу всидіти на місці. Всі йдуть відіспатися після чергової сесії, але я залишаюся за столом, мені треба багато чого обдумати. Ситуація, як на мою думку, до вчора була просто складною, а тепер перетворилася на пекельну китайську головоломку. Тепер це рок-фестиваль на мінному полі. Ще я думаю про цього дивного дітвака, який за неповні два роки встиг побувати імператором — володарем світу, полководцем, волоцюгою, рабом, портовим робітником, жерцем, шпигуном, членом конвою каравану і бозна-ким іще. У нього було п'ять імен, його десятки разів намагалися вбити найрізноманітнішими способами, він протистояв потворам, Дієвцям, убивцям, воякам — і досі живий. До того ж він — повноправний наступник імператорського трону, що також може бути важливим.