Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 57)

Спершу я не помітив нічого дивного. Що глибше ми спускалися, з кожним кроком по кам'янистій стежці ставало ніби темніше. День був прекрасним і сонячним, але тут, у долині між гірськими хребтами, лежала тінь і здіймався туман. Я не звернув на це уваги, переконаний, що це просто водяний пил, здійнятий гуркотливим водоспадом унизу, і тінь гірського хребта. Тим часом мене вже охоплював вічний смуток цієї долини. Що глибше я спускався, тримаючи коня за вуздечку, то важче ставало на серці. З кожним кроком до мене поверталося все погане, що зі мною трапилося, а слід визнати, що моє життя до цього не було занадто безтурботним. Я не бачив ані дерев, ані скель, ані струмка, лише довгу низку облич тих, хто покинув мене, залишивши на самоті. У мене більше не було ні дому, ні міста, ні країни, і скрізь я був чужинцем. Зазвичай людині вдається відкинути такі думки, зосередити свій розум на тому, що вона робить, і що її оточує. Кожне з нас несе в собі чорні думки, але намагається тримати їх на прив'язі, як диких звірів, бо інакше жити неможливо. Однак там, у долині, це було зовсім нелегко. Там чітко відчувалося, що все, що ми робимо, марне, що кожен із нас прямує просто в темряву, і нічого не має значення. Є лише смуток, страх і жах.

Коли ми спустилися на дно, обоє вже майже не мали сил, аби напоїти коней і самим утамувати спрагу. Бенкей сів на камінь, сперся руками об коліна й дивився поперед себе з нерухомим обличчям, а мені хотілося згорнутися десь у клубок і так залишитися.

— За цією долиною буде наступна, — сказав після довгої паузи вивідник. — Така сама, як ця. А потім — іще одна. Ми будемо йти через цей проклятий край без кінця, аж поки не опинимось на пустому березі моря, щоб просто сісти на піску й дивитися в похмурий безкрай. Все моє життя виглядає саме так. Я завжди прямую до мети, лише щоб переконатися, що її там немає.

Я не відповів йому, хоча хотів сказати, що навіть не знаю своєї мети. Але це було б марно. Навіщо нам розмовляти? Кожен занурений у власні думки, у все те, що зрозумів і побачив, і що залишається закритим для інших. Я встромив меч у пісок перед собою й дивився на лезо, розмірковуючи, чи не завершити все це тут і зараз. У цій долині чи в іншій, зараз чи за десять або п'ятдесят років — яка різниця? Кілька хвилин болю, а потім — усе одно неминуча темрява. Я лише заощадив би собі зайвих і марних зусиль. Ми сиділи так деякий час, мовчали й дивились поперед себе. Мені навіть не спадало на думку, що те, що я відчуваю, якось ненормально, бо я мав відчуття, що бачу все чітко і ясно, наче щойно зрозумів своє життя. Вчинити щось, навіть просто зробити наступний крок, здавалося мені зусиллям понад сили й позбавленим сенсу. Ми сиділи.

Бенкей дістав свою сопілку й почав грати тужливу мелодію, яку я часто чув, коли він був втомленим або пригніченим. Раптом він урвав гру і якийсь час дивився перед собою, а потім почав грати зовсім іншу пісню. Наче навмисне. Це була весела пісенька про козла, який закохався в красиву кобилу. Її весела мелодія тоді здавалася мені дисонансом серед сумного плюскоту струмка та похмурих скель і дерев навколо.

Бенкей грав без кінця, наче сам себе змушував до цього, дедалі голосніше.

А потім устав, підійшов до мене і раптом штовхнув у плече, перекинувши мене на землю.

Я розгнівано схопився на ноги, але він далі стояв переді мною і грав.

— Танцюй, тохімоне, — сказав він, на мить відриваючи сопілку від губ. — Прокинься і танцюй. Думай про хороші речі, які траплялися у твоєму житті. Згадай про красивих жінок, яких ти мав у своєму палаці, про пальмове вино, яке випив, про друзів і родичів. Танцюй!

— Залиш мене, дурню, — відповів я гнівно. — Хіба є щось більш марне і дурне, ніж танець?

Проте він зненацька копнув мого меча так, що той полетів у кущі на березі струмка, і продовжував грати, тримаючи сопілку однією рукою, а другою витягнув свою зброю.

— Танцюй, — повторив він знову. — Танцюй, бо я тебе вб'ю. Мені також хочеться плакати або померти, і тому ми повинні танцювати. Те, що з нами відбувається, ненормально. Танцюй, тохімоне!

І знову приклав сопілку до губ, а потім почав притупцювати ногами й підстрибувати на місці, махаючи мечем так близько від моєї голови, що мені довелося ухилитися.

— Дуже добре! — закричав він. — Танцюй! Танцюй і співай про козлика!

Лезо знову засвистіло, і я ледве встиг відскочити назад. Бенкей ударив униз, і мені довелося прибрати ногу, інакше він би її розрубав.

— Прекрасно! Тепер інша! — закричав він і змахнув мечем.

Хоч-не-хоч, я врешті-решт почав танцювати, думаючи, що він збожеволів, а він грав цю прокляту мелодію. Я співав і підстрибував, він підстрибував і грав, а наші коні з подивом спостерігали за цим видовищем. Ми танцювали дуже довго, аж поки обидва не почали хитатися, обливаючись потом.

І раптом все минуло. Я все ще відчував пригніченість, але почав якось прокидатися і розуміти, що Бенкей має рацію, тому підстрибував, як мавпа, та волав, викрикуючи цю дурну пісеньку похмурим гірським вершинам, туману й струмку, а смуток відступав від мене.

Врешті ми обидва перестали стрибати. Я сів на купину трави, а Бенкей сховав свою сопілку і вмив обличчя водою з потоку.

Тепер ми були в змозі взятися до звичайних табірних робіт. Розсідлати та зв'язати коней, назбирати дров для вогнища. Бенкей узяв лук і довгі стріли, після чого увійшов у струмок, бродячи водою з наконечником, зануреним під поверхню. Йому вдалося вполювати три великі рибини, які ми почистили й засмажили на патичках.

Увесь цей час я почувався дивно, але більше не відчував пригніченості, натомість чув тривожні шурхоти серед листя, наче шепіт і шемріт. Проте я не бачив ані тварин, ані людей. Це почалося, коли ми взялися за оброблення рибин. Коли їхня кров змішалася з водою, а сплутані нутрощі попливли за течією, раптом пролунав жаский крик птахів, які різко злетіли в небо, листя зашуміло, наче здійнявся вітер, і мені здалося, що земля затремтіла.

Я подумав, що, можливо, ми натрапили на урочище. Але рослини були звичайнісінькими, я не знайшов слідів мертвих тварин або речей, які змінювали б природу, або чогось, що свідчило б про наявність у цій місцевості загубленого імені бога.

Ми, зрештою, рушили далі за течією потоку і там стали табором. Проте дерева й кущі продовжували гойдатися навколо нашого вогнища та гравійного пляжу на березі, ніби їх розхитував вітер, хоча навколо надалі було спокійно. Десятки разів хтось із нас вставав і з мечем у руці обшукував гілки, але нічого не знаходив.

Запали сутінки, а ми все ще чули шепіт і шелест. Час від часу ми замовкали й прислухалися. Кілька разів навіть обережно гукали, але нам відповідала лише тиша.

— Тобі не здається, що ти чуєш якісь слова? — запитав Бенкей.

— Мені здається, що я чую, як шепочуть «кров, кров!» мовою Узбережжя, — зізнався я.

— Я чую те саме. Але іноді також чую «смерть». Кілька разів, коли я заходив у кущі з палаючим смолоскипом в одній руці й мечем в іншій, щось мале проскочило між стеблами й гілками, щось із тріпотінням злетіло в темряву, ледь не торкнувшись мого обличчя.

Напевно, нічний гризун, міль або кажан.

Проте я все одно чув шепотіння.

За спиною.

У темряві. Там, куди я не дивився.

Коні форкали й перелякано іржали, ми мусили їх прив'язати, щоб вони не втекли в долину.

Ми майже не спали тієї ночі, по черзі вартуючи й по черзі лягаючи в панцирах та з мечем у руці. Коли надходила моя черга, я сидів, підкидаючи дрова у вогонь, і дивився в морок, за безпечне коло теплого, помаранчевого світла, де стояла густа, як завіса, темрява, звідки долинали шепіт і хихикання. Ці хихикання здавалися мені найбільш зловісними, бо звучали так, ніби це бавилися діти, але діти абсолютно злі й, безумовно, небезпечні. Не знав, звідки в мене беруться такі думки, але я давно вже так не боявся.

Іноді, коли вогонь трохи пригасав, я бачив, як у темряві світяться чиїсь очі. Вони палали тьмяним зеленкуватим світлом, іноді відбивали червоний блиск вогню і пригасали. Втім, ніхто на нас не нападав, лише кілька разів із кущів випав маленький камінчик, який котився по гравію або впадав у воду.

Шелести, хихикання і шепіт. І так до ранку.

Я думав, що краще було б почути ричання диких звірів. Краще б щось кинулося на нас із кущів, я волів би витягнути меча й битися. Натомість мені довелося стояти на варті зі спітнілими пальцями, стискаючи руків'я меча, напруженому як струна і втомленому.

Бенкей змінив мене пізно вночі, але я засинав лише на хвилину і прокидався від шелесту листя, хихикання або тріпотіння крил, як дитина, що вперше ночує поза домом.

Прокинувся на світанку, коли небо вже сіріло. В долині, оточеній гірськими хребтами, не було видно ні світанку, ні сходу сонця — лише смолиста темрява поступалася сірості.

Ми знову спробували вполювати якихось риб, але всі вони зникли, хоча попереднього дня ми бачили, як вони снували між каменями та стояли в кришталевій воді розливів потоку буквально на кожному кроці. Зникли й птахи. Ми не змогли знайти ні змії, ні равлика, ні взагалі нічого, що можна було б з'їсти.

Проте ми все ще чули навколо шелести й шепіт.

Ми швидко вирушили в дорогу, прагнучи залишити долину. Нас чекала довга подорож донизу, де простягалися ліси й луки, потім уздовж струмка широкою рівниною, у напрямку затягнутих туманом вершин на півночі, де нам слід було знайти якийсь перевал. Долина була великою, і ми сумнівалися, що зможемо покинути її за один день. Серед скель і лісів одна верства іноді — це відстань, яку можна долати днями, якщо місцевість важка, доводиться петляти або продиратися крізь перешкоди.