Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 56)

— Легко так триндіти, коли сидиш за мурами фортеці.

Він заперечно хитає пальцем, але я не знаю, чи він не хоче говорити, чи просто не погоджується. Ґрунальді тягнеться за глеком, щоб йому долити, але він зупиняє його рухом руки. Зараз чолов'яга ступає по лезу ножа — дуже легко передозувати, й інформатор завалиться за три секунди. Я змінюю тему:

— Я бачив уже багато міст, подорожуючи світом. Скажи мені, чим Сад відрізняється від них усіх? Є й більші та краще захищені.

Він поволі простягає руку в мій бік, ніби хоче схопити мене за сорочку, але не дотягується через стільницю.

— Брате... Сат тхакий один... немає іншого такого місця. Тут кожен може бути вільним... розумієш? У мене були діти-и-и... колись... — він показує рукою десь біля землі, а його очі стають скляними. — Одного забрала фороба. Розумієш?! Розумієш це?! Тхакий малий. У Саду є знахарі... Вони вміють лікувати миштецтвом з усього світу й піснями богів. У нас була лише шептуха. Її пісні були до сраки. Помер мій Горґальді... А якби був тут, то не помер би. Другого вбили. А тут він був би жив. Жибий. Бо тут не фбивають просто для розвахи. І моя мала Ільва, її викрали, як було їй лише дванайцять зим... Тому ми будемо бурунити. Розумієш?! І тутешки я не боюся. Бо... — він нахиляється в мій бік, — я бачиф, куди потраплю, як помру заради Сату. І я можу туди іноді піти, бо так в Сату є. І там є Горґальді, і мій Горлунд, і моя Ільва, і я можу піти й побачити. Бо тут пісня бохів є насправді. Не сплять на урочишшах, а лікують і воюють, і помагають. І є цей друхий Сат, в який ми всі йдемо. Не на Океан Вогню, битися добре й похано, і не на луги Долини Сну. Не в землю ставати землею, як амітраї. А в Сат, де є сонце і фрухти, і дівчата, і всі, і Горґальді, і Горлунд, і Ільва. Тому ніхто нас не подолає, Братіф Дерева, бо ми не боїмося смерці.

Після цього він засинає. Голова опадає йому на плечі, й стає зрозуміло, що від нього ми вже нічого не доб'ємося. Але я вже знаю, що мені треба.

— От же сучий син... — бурмочу. — Він таки знайшов свою казочку, і це зовсім не «Серце пітьми».

— Він марив, — стверджує Спалле. — Стільки хорошого пива змарновано.

— Знайди якихось вартових і скажи, що важлива людина з Братства Дерева трохи перебрала «У Кракена», і треба довести її додому.

— Ми теж повертаємося?

— Ні. Ми йдемо в район для змінених піснями, чужоземців і чужих. Ідемо в Каверни.

— Що ти йому долив? Я ніколи не бачив, щоб хтось так швидко напивався.

— Домашньої ракії. З мого краю. У нас це п'ють для задоволення.

Розділ 8

Наша скорботна пані

Бо тебе немає... Вранці у вікно новий день зазирає. І серце зітхає, Бо на вулицях морок і тінь зникають, А тебе немає. Посеред ночі прокидаюся від сну, Щойно тебе згадаю. Години як секунди проминуть, Тебе ж бо тут немає. Всі ніжні слова розтануть без сліду, Мене ти уже не згадаєш, Уже не згадаєш. Сьогодні на станції, наче дитя, заплачу й в нікуди поїду, Бо тебе немає Бо тебе немає Бо тебе немає Там, де у світлі ліхтарів ніч, наче молодик, Заколисаю. Все те, що після тебе не забути, всі твої сліди, Заколисаю. У коліщатках дзигаря хвилини течуть Вони чекають Години смутку, що їх треба пережить, перебуть, Вони чекають.

Життя таке, що є речі, які мають свої закони, незважаючи ні на що. Це молодість, свобода і весна. Я був молодим, повернув собі свободу, а навколо мене прокидався новий світ. Дерева випускали листя, із землі проростала молода трава, хмари розходилися і світило сонце. У світі існує сила, що завжди приносить новий початок. Із попелища проростають квіти, від пня відростає молоде деревце, а замерзла мертва земля стає родючим ґрунтом, готовим до плуга. Шрами заживають і перетворюються на нове тіло. Зламана розпачем людина одного дня витирає сльози, підносить голову і знову бачить, що світить сонце. Рани гояться.

Навіть ті, які залишають батоги та кайдани, хоча такі рани затягуються набагато довше, ніж нанесені лезом.

Рано чи пізно виявляється, що кожен наступний день — це ще один витягнутий із сувою чистий аркуш паперу, який можна заповнити заново, оживляючи слова, яких раніше не існувало. А те, що сталося раніше, вже сховалося в прочитаному і згорнутому сувої, і можна починати спочатку.

Багато днів потому ми подорожували через ліси й долини, серед сірих гір, що височіли над нами, і я згадую це як один із найкращих періодів у моєму житті. Я весь час хвилювався за Снопа і Н'Деле, але не мав уявлення, де їх шукати. Ми мали дістатися на північ, тому обирали дорогу, яка дозволяла туди прямувати. Ми плутали, пробивалися крізь ліс та губилися, але завжди намагалися рухатися на північ.

Навколо нас панувала лісова тиша — така, що насправді не є тишею, просто в ній немає голосів інших людей. Були натомість співи птахів, плескіт води, шум вітру і нічні поклики тварин. Ми подорожували від ранку до пізнього пообіддя, а потім знаходили місце для нічного відпочинку. Все це приносило мені радість. І неспішна подорож верхи, і черпання води зі струмка, і ловля риби й птахів, аби приготувати їжу. І вогнище, що горіло вечорами, та яке ми підтримували до ранку, щоб відлякувати нічних звірів. Коржі, спечені на камінні, порскання коней, розмови, що ми зрідка вели стишеним голосом, тужливий спів кістяної сопілки, яку врешті-решт вирізав собі Бенкей. Все це не варте розповіді, але робити це було справді варто.

Це було життя вільної людини, яка подорожує. І на той момент не потрібно було турбуватися ні про що інше, крім трави й залишків м'яса для коней, їжі для себе, вогню та води, постелі й даху з гілок або накриття під час дощу.

Дні в дорозі приходили й минали, схожі один на одного, і я вже не міг сказати, скільки часу ми подорожуємо.

Гадаю, це тривало довго. Сонце світило все довше і яскравіше, ліс навколо нас ставав дедалі зеленішим, а дні — теплішими.

Ми нечасто зустрічали людей. Кілька разів бачили пастухів, іноді — когось, хто полював на іншому боці долини, кілька разів натрапляли на покинуті хатини. У цій країні існують якісь тракти, але ми їх не знали. Намагалися йти на північ, але в горах це не так просто. Коли на шляху з'являється вершина, болото, прірва чи ущелина, доводиться шукати іншу дорогу, і ти просто не здогадуєшся, що за найближчим пагорбом пролягає зручний шлях.

Тож я думаю, що ми, мабуть, сильно петляли, але не могли нічого з цим удіяти. Найкраще було б їхати трактом уздовж річки, але такого шляху ми не знайшли. Ми брели через ліс, підіймалися на перевали, знаходили стежки й губили їх, на роздоріжжях повертали так, аби шлях вів максимально на північ. І врешті-решт зовсім заблукали. Наші запаси майже повністю вичерпалися, а ми пробивалися крізь ліс між скелями або через гірські стежки, маючи відчуття, що постійно ходимо по колу. Нам доводилося часто зупинятися на тривалий час, щоби поповнити запаси. Бенкей майстрував хитромудрі пастки з мотузок, загострених кілків і пружних гілок, плів саки з лози, які ми встановлювали у струмку, ми також зробили собі луки й іноді по кілька днів кружляли навколо табору, намагаючись упіймати, підстрелити або зловити хоча б щось, що літає, повзає або плаває і має на собі м'ясо. Проте це не завжди вдавалося. Ми не знали місцевих тварин, які мали інші звички, ніж ті, до яких ми звикли, і кілька разів після поїдання якоїсь істоти ми важко хворіли або ж самі ледь не ставали здобиччю.

Але переважно ми голодували.

Кілька разів натрапляли на поселення, обгороджені палісадом із загострених стовпів, але лише в одному з них нам запропонували гостину, і ми найнялися на кілька днів на роботу, в обмін на що нам дали трохи запасів для подальшої дороги. Ці люди були простими, спершу боялися нас і мало що знали про світ, тож і ми не могли багато від них дізнатися.

Утім, про цю подорож можу сказати одне. Вона була для мене, як відсвіжна ванна або здоровий сон. Я знову ставав самим собою, і, можливо, був собою більше, ніж будь-коли. Я подорожував. А ліси й гори навколо мене, холодне нічне повітря і денна спека змивали з мене рабство, як гірський водоспад змиває з подорожнього піт, бруд і засохлу грязюку. Я був вільною людиною, що прямує на північ, назустріч морю і своєму власному призначенню, бо саме так я вирішив.

Це було для мене добре.

Хоча це не змінює того факту, що ми заблукали й блукали по горах різними стежками, зазвичай далеко від людських поселень. Саме так одного дня ми потрапили до Долини Нашої Скорботної Пані.

Лише тому, що знайшли гірський тракт, який повів нас на північ, тоді як дорога річищем потоку вела на схід. Насправді якби ми нею пішли, то обійшли б усе гірське пасмо і знайшли місце, де цей вузький струмок впадав в ущелину, якою текла річка. А потім залишалося б іти по рівнині за її течією, і за неповний тиждень ми дісталися б до гирла й досягли мети.

Ми ж уперто рухалися на північ, тож кілька днів підіймалися на високий, скелястий перевал, ведучи коней під вуздечки, а врешті-решт зупинилися на вершині й глянули вниз — на долину, оточену горами, де протікав струмок, розливаючись внизу в подовжене озеро, оточене лісами, пагорбами та полями. Особливо не замислюючись, ми спустилися в долину, прагнучи напитися холодної води зі струмка, відпочити, наловити риби або щось уполювати.