Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 83)
Це мало що змінило, бо з якогось моменту мій підданий майже перестав озиватися. За весь день, поки ми їхали на одному птаху, ми обмінювалися, може, кількома реченнями. Він сидів нерухомо в сідлі, а на привалах знаходив собі місце далеко від інших, дивився на захід і щось собі бурмотів.
Ми брели через пустелю, і це було ніби плисти морем. Якщо йти під вітрилом, настає такий момент, коли не лишається нічого, тільки корабель і море. Неможливо доплисти до берега, як би не намагався. Тут було так само. Життя було лише там, де караван. Ніхто не зміг би сам повернутися, навіть якби забрав усі запаси й в’ючних коней.
Я відчував це щодня, все далі й глибше занурюючись у пустку.
Окрім нас тут не було нічого. Ніде. Лише порожнеча. В жодному місці я ще не був настільки сам із собою. Пустеля була, немов дзеркало, яке підсовувало мені під носа лише Стовпа, сина Списника, кайтохімона клану Журавля, бо крім нього був лише дзьоб величезного птаха, що погойдувався назад і вперед, пісок і небо.
Ми поступово так заглибилися в пустелю, що ночами почали чути голоси.
Я гадав, що це завиває вітер серед дюн, але за якийсь час було виразно чути гнівні слова невідомою мовою, часом сміх чи голосіння. Вони лунали з-за самісінької вершини дюни, але коли ми туди прокрадалися, піщаний схил виявлявся порожнім. І жодного сліду, лише вирізьблені вітром дрібненькі хвилі.
Кілька разів я схоплювавя, бо мені здавалося, що хтось на мене дивиться.
Раз я бачив, що мій орніпант раптово зривається, порикуючи, ніби побачив у темряві щось, чого не бачить ніхто інший.
Іншого разу я побачив пару чорних постатей, дуже високих і худих (значно вищих, ніж найвищі кебірийці), які пройшли табором, не залишаючи слідів, і зникли в серці ночі.
Тільки бактріани не переймалися нічим, надто тупі, щоби будь-що відчути. Вони просто жували корм, із хрускотом переминаючи його щелепами.
Я швидко зрозумів, що інші вивідники також це помітили. Часом вони зривалися і зі зброєю в руках обходили табір, але нічого не знаходили.
Кебірийці не хотіли про це говорити.
Урешті-решт ми пішли поговорити з Н’Гомою.
Він довго мовчав, пихкаючи своєю люлькою, почастував нас відваром і не сказав нічого, поки ми не лишилися під розтягненим над піском дашком самі.
— Так воно вже є з пустелею, — мовив нарешті, — якщо дійти так далеко, куди не ведуть жодні шляхи. Кожному піщаноплавцю про це відомо, але ніхто про це не говорить. Пустеля нам не належить. Тут, де не виживе жодна людина, де немає навіть стеблинки чи краплі води, знаходиться королівство істот, що старші, ніж сам світ. Їм не потрібна ні їжа, ні пиття. Вони — саме світло й вогонь. Вони — те, чим самі хочуть бути. Дрижким стовпом повітря чи вихором піску. Ми йдемо через їхнє королівство. Вони дозволять нам пройти або ні. Часом вони кричать чи насміхаються, але це нічого не значить. Ми маємо пройти так, як через чиюсь домівку. Тихо й обережно. Не намагайтеся на них нападати, навіть якщо вони почнуть з’являтися в таборі, шарпати паланкіни й розкидати речі.
— Хто вони такі? — запитав я.
— Ми називаємо їх живим вогнем,
— Ми кірененці, — буркнув я.
— Знаю, сину, але тут це нічого не значить. Є тільки пісок, небо, Іфриси й люди. І ви, і ми однаково чужі.
Часом це були шепотіння, часом заклики, а часом ми відчували на собі чийсь погляд.
Окрім цього, пустеля залишалася такою ж. Були скупі мірки води й харчів, дрібний, як борошно, пісок проникав у кожну щілинку одягу. Цілісінькими днями я варився у поті, щільно закутаний пустельним плащем із тюрбаном, що захищав голову і все обличчя. Мені було пекельно спекотно, але принаймні сонце мене не смажило.
Брус майже зовсім перестав озиватися. Він більше не сидів із нами біля вогнища, стверджуючи, що не може витримати в цій спеці, що вивідники курять люльки. Я помітив, що він з’їдає тільки кульки з дурри, ощадливо вмочуючи їх у соус, старанно уникаючи шматочків м’яса, на які полювали всі інші. Пив він лише воду й коли йому пропонували його нікчемно малу порцію пива, відмовлявся досить різко.
Він кривився, коли Н’Деле починав співати, і з радістю тримався осторонь. Я помітив, що в нього завжди було закрите передпліччя, навіть коли наступала вечірня прохолода й можна було зняти трохи одягу. Також я помітив, що вивідники, особливо Бенкей і Сніп, водили за ним недовірливим поглядом. Однак Брус не робив нічого підозрілого, окрім того, що кожного вечора дивився на захід у понурому мовчанні, сідаючи на краю табору, але вже без люльки і бурдюка.
Я постійно чув голоси, не раз мені здавалося, що я бачу якісь постаті. Як і вивідники, я тоді рефлекторно тягнувся по меча або стискав у долоні спис, але не робив нічого.
Іноді в таборище падав камінь, невідомо ким кинутий, іноді складені стосами речі перекидалися без видимої причини.
А одного дня я прокинувся, щойно зайнявся блідий світанок, коли всі ще спали, і побачив Іфриса, що стояв прямо наді мною. Я не був упевнений, чи я справді пробудився, чи бачу сон, бо почувався дивно й не міг поворухнутися. Я ледь повів очима, він стояв наді мною, химерно довгий і худий, чорна, як сажа, постать на тлі сіріючого неба. Це була не тінь, а чорна пляма. Він був як дірка, що вела в пітьму, а не як хтось із чорною шкірою. Його до неможливості видовжене тіло було таке темне, що здавалося пласким, фігурою, намальованою на паравані.
— Невдовзі ти ввійдеш у Пустище Снів, — почув я шепіт, що долинав ізсередини моєї голови. — Однак ти мусиш пройти його невсипущим. Бути єдиним, хто бачить. Не ковтай мертвецької води, сину Списника.
Я хотів щось сказати, але не міг вимовити ані слова. Іфрис раптово зблід, став спершу тінню, а потім стовпом дрижкого повітря і вранішнім світлом.
Тоді я справді прокинувся, сонце стояло вже на два пальці й навколо мене згортали табір.
Слова з дивного сну я зрозумів значно пізніше.
Одного дня після полудня голова каравану зупинилася, попри те, що сонце ще було високо. Н’Ґома розпорядився зробити привал, хоча я не розумів, навіщо. Коли я доїхав на вершину дюни, побачив цілком біле пустище, на якому не було піску.
Це був ідеально білий скельний покров, вкритий найхимернішими будівлями, які мені доводилося бачити. Там стояли величезні, немов цілий імператорський палац, ідеальні конуси, ніби зі скелі стирчали кінчики рогів якихось монструальних створінь; там були білі кам’яні кулі, що нерухомо висіли над землею, були стовпи, що повільно здіймалися вгору прямо зі скелі, розквітаючи вгорі великими віялами, немов гігантські квіти.
На скелі під ними ідеально прямі лінії загорались і гасли, ніби їх наповнював вогонь.
Ми зупинилися, втративши дар мови, не знаючи, на що ми дивимося і що буде далі.
— Це місто? — запитав безпорадно Бенкей.
— Це Тупана Усінґі, Пустище Снів, — відповів Н’Ґома, який на своєму птаху в’їхав між нас, а я раптом пригадав свій сон, побачений кілька днів тому. — Прокляте місце, але тільки так можна пройти на інший бік пустелі. Заходьте в табір. Я знаю, що робити, але треба приготуватися. Не дивіться туди. Навіть якщо тільки дивитися, це може довести до божевілля або вбити.
— Дорога веде прямо на інший бік, — пояснював він потім. — Кожен, хто туди вступить, невдовзі почне бачити те, що хоче. Ми посеред пустелі, зазвичай кожен вже про щось мріє. Найчастіше про мету подорожі чи про тих, кого він залишив десь далеко. Але іноді людина відчуває страх. Це путеля. Нагель Зим. Смерть підстерігає на кожному кроці. Однак Тупана Усінґі чує усі ці думки. Чує і відповідає. Той, хто мріє про сад із потоком води, про дівчат і свіжих фруктах, побачить такий сад. Іноді в ергу видно картинки озер, сіл і міст, але вони несправжні. До них не можна дійти. У Тупана Усінґі все інакше. Тупана дає тобі те, чого ти хочеш, і ти можеш туди піти. Можеш вступити у сад. Можеш побачити близьких. Але тоді залишишся там назавжди. Тупана Усінґі може також наділити тебе твоїм страхом. Може наслати демонів, яких ти боїшся, але тут вони справді розірвуть тебе на клапті. Багато хто вступам між ці дивні веж і кулі. І всі там залишилися. Ув’язнені в своїх мріях і кошмарах.
— Як ми маємо пройти через таке місце? — коротко запитав Сніп. — Це ж божевілля.
— Сьогодні ми з’їмо щедру вечерю. Будемо танцювати, грати на барабанах і співати. Сьогоді наїмося досита й вип’ємо залишки пальмового вина. Також вип’ємо трави, які нас зміцнять. А завтра ми вишикуємо караван, на чолі якого стане Унделе Малінда. Брат по дядькові третьої дружини дядька мого дідуся. Ундуле не бачить, але йому не потрібні очі. Він завжди знає напрямок. Він нас поведе, провадячи першого бактріана. Усі тварини підуть за ним, як і птахи. А ми спатимемо. У сідлах і паланкінах. На скринях бактріанів. Ми спатимемо глибоко, бо вип’ємо мертвецької води. Увесь караван пройде через Тупана Усінґі в глибокому сні, ведений сліпцем. Це єдиний спосіб зайти туди й вийти.
— Ти вже робив це раніше? — запитав Бенкей. — Чи лише зараз це спало тобі на думку?
— Ми багато разів проходили через Тупана Уінґі, я і мій брат Н’Бені. І щоразу ми поверталися набагато багатшими.
Було так, як він сказав. Половину смолисто-чорної, прикрашеної зірками ночі ми танцювали, пили і їли, а я увесь цей час не міг забути слів, почутих уві сні.