Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 82)

Він видав свій оскаженілий бойовий крик, виштрикнув із підлоги списа і одним рухом обкрутив його рукою й закріпив за карком, поганяючи іншою рукою.

Я вдарив списом, ніби ціпком, прагнучи повалити його на коліна, він ухилився і зробив випад списом у мій бік, але я відбив удар. Він пришвидшився, і ми знову віддалились один від одного.

Він лишив мене трохи позаду, а потім несподівано зробив дикий розворот на одному колесі. Віз похилився, леза завирували в повітрі. Просто на рівні черева мого орніпанта.

Я розпачливо смикнув поводи, ніби сидів на коні, вперся в сідлі і птах справді підскочив. Із жаским туркотом, розправляючи дивні маленькі крила, він полетів скоками над серпами й задертим бортом воза. Величезні лапи ударили в пісок, я знову смикнув віжки й орніпант розвернувся на місці прямо на ридван, що прокручувався на колесах, після чого клюнув великим дзьобом біля самого колеса, і шарпнув головою вгору. Віз підскочив у хмарі піску і каміння, з гуркотом тріснула вісь і кузов перевернувся на бік, в який його потягнули бактріани.

Якусь мить я нерухомо постояв у сідлі, потім прохрипів «та кгаа...», штурхаючи птаха в коліно кінцем списа.

Я повалився в пісок, бо прострелена нога зігнулася піді мною, але одразу ж підвівся, опираючись на меч.

Я підійшов до перевернутого ридвану, хапаючись за різні речі, як старий. Одне колесо досі крутилося.

Погонич підводився з великим зусиллям, кров цівками лилася по його обличчю. Його ліва рука була якось дивно вигнута, може, зламана. Однак у правій він тримав спис, який тимчасово послужив йому як ціпок, але наступної миті він прокрутив ним у повітрі, зігнув коліна і спер древко на карку.

Я вже бачив, як він скеровує цей удар, однією рукою пересуваючи древко спиною, тож я був готовий. Відбив його мечем, але дістав копняка в поранену ногу, і це мене здивувало. Я б мав, скавучи, впасти в пісок, але цього разу біль мене протверезив. Я заблокував удар списом й угрів його головою по зламаній руці. Почувся крик, і сотник повалився на землю.

Він був нижчим і, здається, легшим від мене. На ридванах поганяли саме такі. Ми підвелися одночасно й кинулися один на одного, як пси.

Спис брязкнув об короткий меч вивідника, знову і знову, а потім я однією рукою схопив древко, другою ж ударив плазом противника в горлянку.

Що це була дівчина, я зрозумів лише тоді, як відрубав їй голову й побачив, що хвіст на шоломі — це її волосся.

Потім я видерся на спину орніпанта, увесь заляпаний своєю кров’ю, і дозволив йому їхати, куди він хотів, пильнуючи тільки, щоб не загубити відрубаної голови сотниці.

Пустеля навколо мене погойдувалась, і я не знаю, як дістався до каравану.

Орніпант сам повернувся. Я вже відпливав кудись понад пустелю й залитий кров’ю світ.

Я потонув у пульсуючій, немов віддалений звук барабану, червоній пітьмі, з якої мене вирвав біль.

Мені промивали ногу чимось, що пінилося й пекло живим вогнем, а я шарпався в руках кебірийців. Хтось підсунув мені бурдюк. Спочатку я великими ковтками напився води, а потім мені дали миску амбрії.

Я захлинувся вогняним напоєм, хтось підтримував мене за плечі, поки я кашляв.

А потім я знову опритомнів.

Моя нога була перев’язана чистим полотном, інша пов’язка овивала мій бік, на лобі я відчував щось приліплене, що стягувало шкіру, як шматок застиглого воску.

— Ми спалюємо своїх померлих, — почув я Бруса десь далеко й одразу ж прийшов до тями.

— Ми теж, — відповів якийсь кебіриєць. — Але тут немає, чого підпалити. На цих маленьких вогнищах із коров’ячих пляцків? У пустелі важливо тільки, щоб вони не стали кормом для шакалів.

Мої люди! Бенкей! Шип! Н’Деле! Сніп! Похитуючись, я підвівся, і сперся на якийсь ціпок.

— Хто вижив, Брусе? — прохрипів я. Він обернувся до мене і здивовано поглянув.

— Усі, тохімоне. З наших — усі, — відповів невпевнено. — Але Шип помре.

— Як це?! Не дайте йому померти!

— Його рятують. Але я вже бачив багато ран. Цей спис випустив йому повітря з легень і, здається, зачепив серце. Стріла прошила нирку. Він помре.

Я знайшов його в довгому ряду скривавлених і стогнучих людей, біля яких крутилися лискучі від поту кебірийці з оберемками перев’язок і тиквами ліків. Один із них обкурював поранених димом, що сочився зі срібної посудинки, і обмахував віничком із кінського волосу. Ще один присідав біля них навпочіпки із чашею, повною голок, і встромляв їх у голову й інші місця на тілі. Мене вразило, що поранених так багато.

Шип лежав збоку, його дуже ретельно перев’язали, хоча пов’язки здалися мені дивними. Рана від серпа була ніби не глибокою, бо її зшили ниткою із кінського волоса й заліпили якимись пластирями, але з грудей у нього стирчав дерев’яний прутик, який я спочатку сприйняв за древко стріли. Однак виявилось, що це шматок очеретини, використаний як маленький корок.

— Витягни... тохімоне... — прохрипів Шип, дивно дивлячись на мене блискучими очима на мертвецько білому лиці. — Витягни... корок...

Я обережно вийняв корок і почув сичання повітря.

— Тепер заткни... Мене б уже не було... якби... не ця... очеретина...

Він розкашлявся, по його підборіддю потекла цівка крові. Він судомно схопив мене за руку.

— Тохімоне... я був... поганою... людиною... Запали для мене лампу...

— Ти виживеш, сину Бондаря, — сказав я крізь сльози. — Я забороняю тобі помирати!

— Тохімоне... ти наздогнав його?

— Так, Шипе. І відтяв йому голову. Ми вбили всіх!

— Це... добре...

— Я забороняю тобі помирати, — крикнув я в розпачі. — Ти дав свою аґіру! Аґіра, аскаро!

— Кано... Тепер мені треба відпочити... тохімоне... а потім... я піду з тобою на край світу...

Життя покинуло його руку зненацька. За мить вона стала річчю. Мертвим предметом, немов пуста рукавичка.

— До мене! — гукнув я. — Рятуйте його! Розбуди його своїми голками!

Кебіриєць присів біля нас, помасував Шипа за вухами і на шиї.

— Матуфу, — сказав. — Смерть. Голки — для живих. Його вже немає всередині. Мої голки нічим не допоможуть.

— Він же ще був живий! — кричав я. — Куди він подівся?!

Кебіриєць поводив руками над головою.

— Зараз він тут, над нами. Як хмара, якої ми не бачимо. Побуде ще тут якийсь час, а потім відлетить. Шукатиме вашого Творця. Його тіло — як покинутий одяг. Це вже не твій вивідник.

Ми поклали його біля інших убитих, загорнутого в біле полотно.

Під час битви я був впевнений, що загинуло багато людей, але окрім Шипа, там лежало лише вісім тіл. Той, кого загриз леопард, хлопець, прошитий стрілою біля мене, двоє, на яких упав рознесений на шматки віз, двоє з тих, які повалилися з пораненим орніпантом, і двоє убитих стрілами. До того ж, ми втратили п’ятьох бактріанів і мали купу поранених. Але це все. У полум’ї битви мені здавалося, що буде значно гірше.

Н’Ґома сидів на колінах поруч, заходячись страшним плачем, і посипав голову піском.

— Хтось із них був тобі такий близький? — запитав я співчутливо, витираючи власні сльози рукавом.

— Усі! — крикнув він у розпачі. — Поглянь! Там лежить другий син третьої дружини мого кузина по дядькові! А там, подивися! Це Унґеле! Другий син шостого брата першої конкубіни мого дядька! Омбана! Третій син другого сина першої дружини другого чоловіка моєї бабці! Алімбе! Бідний Алімбе! Твоя Аґлая намарне чекає, а ти лежиш мертвий у піску Нагель Зиму!

— Ким був Алімбе? — запитав я з повагою.

— Моїм племінником, — відказав він коротко.

Довго вночі палали вогнища. Кебірийці грали на барабанах, співали, танцювали й справляли учту для своїх померлих.

Ми забрали тіло Шипа і звели йому курган із найбільшого каміння, яке тільки спроможні були підняти. Зберігаючи мовчанку. Я поставив йому запалену лампу, а Сніп увесь день намагався вирізьбити що-небудь на пласкій стороні одного з каменів. Йому вдалося нашкрябати «Шип» і видлубати символ клану Криги.

Наступного дня ми рушили далі.

Моя нога спухла і в мене була гарячка, тож я їхав, лежачи під паланкіном, а Брус поганяв мого орніпанта.

Пустеля змінилася. Ми виїхали з-за чергового пагорба серед скель і каміння й побачили перед собою ряди невеличких, укритих зморшками, горбків, що тягнулися до горизонту, немов застиглі хвилі. Як сягнути оком, не було там нічого, окрім піску. Нічого, по чому можна було б орієнтуватися, і нічого, що можна запам’ятати. Тільки пісок і небо.

— Ерг Окраїни Світу, — мовив Брус із сідла. — Поглянь назад, тохімоне. Відтепер ми не бачитимемо нічого іншого. І більше не побачимо нашої країни.

— Вона й так уже не була нашою, — відказав я неохоче, бо в той момент мене турбувала лише моя нога, яка боліла і свербіла одночасно.

Наступні дні складалися тільки з нудьги, спеки й безкінечної монотонності. Бактріани брели в піску, уздовж повзучого каравану чалапали орніпанти, повітря дрижало, як вода у струмку. Сонце вставало перед нами, поступово нас наздоганяло, а потім вело шляхом, випалюючи очі й заливаючи голови жаром, поки не вкладалося спати за нашими спинами.

Вечорами надходила прохолода і нас накривало чорно-кобальтове небо, глибоке, жахаюче і всіяне зірками, що висіли лиш трохи далі, ніж на відстані руки. Здавалося, що це ніби криниця, в яку можна провалитися, якщо надто довго в неї вдивлятись.

Ми сиділи навколо тліючих шматків сушеного гною, вмочували зліплені з дурри кульки в гострий гишмиш і ощадно цмулили малими ковтками пальмове вино. Дні минали один за одним, довгі й одноманітні, а попри це вони вислизали, мов намистини з розірваного шнурка. Я б забув про плин часу, якби не моя нога. Через кілька днів я вже міг ступати майже нормально і власними силами залазити на спину птаха. Минуло ще кілька — і я зайняв своє місце в сідлі, а Брус повернувся на власного орніпанта.