Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 56)

І тоді вогонь згас.

Раптово й умить.

Запала темрява.

А потім загорілися всі каганці. Запалали з тихим пирханням і залили печеру теплим світлом.

Посередині був кам’яний диск, чорний і гладкий, немов відполірована обсидіанова стільниця. Диск, який весь час поволі обертався, левітуючи на відстані кількох сантиметрів над підлогою.

На камені сидів голий старий, по-турецький схрестивши ноги. Карикатурно худий, потворний, з блідою шкірою, вкритою плямами, з рештками волосся на зморщеному черепі. Сидів і обертався, ніби увінчував собою химерну карусель, щомиті демонструючи мавп’ячо-жаб’яче лице, на якому ніби позаростали очі.

Драккайнен згріб себе із землі й обмацав усе тіло, з певним подивом виявив, що брови й вії частково вціліли, а ось пушок на голові, що вибився після виходу з дерева, муситиме починати спочатку, триденна щетина також зникла. У нього промайнула думка, що він затулив очі рукою, але на шкірі не було слідів серйозних опіків. Лише кілька пекучих почервонінь, і все.

Він відчув на губі теплу ферумно-солону цівку, а потім повалився на коліна. М’язи дрижали від напруги.

Йому подумалось, що все це біснувате протистояння тривало щонайбільше три секунди.

Він сперся на одну руку, намагаючись не зомліти. Трусонув усім тілом, як оглушений боксер, сплюнув змішану з кров’ю слину й витер обличчя.

— Ти б загинув, — почувся скрипучий кам’яний голос. Старий не розтуляв рота й не рухався. Голос долинав зусюди. — Ти швидкий, але зі справжнім Відуном у тебе не було би шансів. Твої пісні недолугі.

— Я лише сьогодні вранці почав, — буркнув Драккайнен і спробував підвестись, спираючись на стіну. — Ти — Бондсвіф? Обидва Ведмеді? А той тоді хто?

— Він неважливий. Я не пам’ятаю, як його звуть. Здається, Годвіль, Який Штурхає Камінь. А може, це той попередній? Завжди знайдеться якийсь йолоп, який хоче діяти і який, прийшовши за порадою, подумає, що достатньо зайняти покинуту хату під Горою Стогону і прикинутися великим Дієвцем. Він мені потрібен. Я вже давно не їм, але хтось мусить мене обмивати й обкурювати. Та й пити мені треба. Хтось повинен мені співати. Хтось повинен вгамовувати смуток Гори Стогону. Перш ніж я стану туманом. Перш ніж осягну втаємничення. Перш ніж відмовлюся від чинів та дій і відійду, як чистий розум, не прив’язаний до волі.

— Ти перетворив його сина на потвору, — сухо зазначив Драккайнен.

— Ах, так. Я вирішив, що нифлінґ буде кращим слугою. Принаймні він відлякує настир. Але той прийшов шукати свою дружину. Тож я залишив собі обох. Коли я досягну просвітлення, вони стануть вільні. Якщо доживуть. Це вже так довго... Я досі не став Тим, Хто Снить. Мене розбудила Людський Пломінь. Гатрун. Господарка Гніву і Пристрасті. Наказала тобі допомогти. Тож я допомагаю.

— Ага, — насуплено відповів Вуко. — Допомагаєш мені.

— Так. Я показав тобі шлях. Вклав у твої руки силу урочища. Але ти тупий і незграбний. Йдеш углиб гори. Бачиш образ свого найбільшого ворога і що робиш? Хапаєшся за меч. Він потужний. Думаєш, ти зможеш убити його залізом?

— Ти знаєш його?

— Я чув про нього. Відчуваю, що він робить із піснями богів. Бачу його твоїми очима. Він божевільний, але потужний. Якщо ти його не стримаєш, настане кінець.

— Так-так, знаю. Війна богів, — процідив розвідник.

— Це можливо. Навіть якщо боги не обернуться одне проти одного, рівновага порушиться. Вони можуть проголосити чергове народження світу. Надійде мертвий сніг.

— Мене вже підбішують ці криптоніми, — Драккайнен примружив очі. — Може хтось сказати щось конкретніше? Хоча би раз? Кожен сніг, по суті, мертвий. Це тільки клапті з льоду. Невже сніг може спричинити таку сенсацію?

— Що таке «креаптонуоми»? Неважливо. Це інший сніг. Він укриває світ, як узимку, але це інша зима. Вона означає кінець і початок. Увесь світ засинає. Звірі й люди. Мертвий сніг відбирає у них пам’ять. Коли прокидаються, світ навколо вже новий. Вони не пам’ятають ані своїх імен, ані рідних облич. Не знають, хто вони і звідки. Не знають ні друзів, ні шляху додому. Нічого. Тільки те, що є в пісні людей. Найпростіші закони: як зорати поле чи викувати меч. Найпростіші речі. Вони всього повинні вчитися наново. Часом вони прокидаються зовсім не там, де застав їх мертвий сніг. Дехто мусить наново вчитися говорити й ходити, ніби знову повернувся в дитинство. Дехто ж і зовсім не пробуджується.

— Просто прекрасно. Як часто це відбувається?

— Цього ніхто не знає. Ті, хто прокинулися на початку світу, нічого не пам’ятають. Навіть ми, Ті, Хто Відає, можемо сказати лише, що він надходить то раз на сто років, то на тисячу. Коли світ втрачає рівновагу. Коли з’являється забагато змін. Коли час вибивається зі своєї колії. Зазвичай тому, що надто багато з нас надто поквапливо погналися за піснями богів. А часом світ так сильно змінюється тільки через людей. Коли забагато воєн, забагато нових ідей, забагато дивних речей, що руйнують рівновагу.

— Як розпізнати той мертвий сніг?

— Надходить туман і темінь. Це може статись навесні чи посеред літа. Так, ніби сонце померло. Дерева раптом втрачають листя і все засинає. А мертвий сніг нібито й не холодний. Він ніби попіл. Але тобі це нічим не допоможе. Від мертвого снігу не втечеш. Навіть Ті, Хто Відає засинають. Дехто з них потім щось пам’ятає. Нібито. Це неважливо. Це знання, яке нічого не варте. Послухай, що я маю тобі сказати, бо мене починає морити втома. Я скоро засну. Давно мені не доводилося так багато говорити. Давно я не перебував розумом у світі так довго. Тож слухай правду: ти не можеш носити в собі силу урочища надто довго. Якщо ти спробуєш будь-що вдіяти, її щоразу меншатиме. Друга правда в тому, що рано чи пізно ти муситимеш повернутися на урочище і знову набратися сили. Дехто намагається назбирати її про запас. Якщо ти зірвеш на урочищі гриб чи зачерпнеш трохи землі, струсиш пилок із рослини чи набереш снігу, там завжди буде трохи пісень богів. Але це небезпечно, це тобі третя правда. Той, хто не вміє співати, може вивільнити нищівну силу навіть однією необачною думкою. Ти сам можеш її вивільнити у сні чи в гніві. Якщо у тебе такий запас із собою, його треба сховати й замкнути. Не можна, щоб хтось його торкнувся чи відкрив. Четверта правда твердить, що пісні богів можна змусити самих до тебе прийти, тоді вони створять примару, Пробудженого. У такій подобі пісня богів може до тебе примандрувати, але ти маєш пам’ятати, що у Пробудженого своє життя і він — як звір. А ось тобі п’ята правда: це неправда, що пісня богів не послухає будь-кого. Послухає, тільки треба вміти просити. Якщо ти відчуватимеш спрагу, маєш попросити про дерев’яний кухлик води, не більше, ніж на кварту, і вода має бути чиста. Якщо скажеш просто «води», пісня виллє на тебе водоспад чи вкине у море. Ти маєш відчувати пісні і співати так, щоб вони могли тебе зрозуміти. Правда шоста і остання в тому, що якщо навіть пісня тебе зрозуміє, вона все зробить якнайпростіше. Якщо хочеш, щоб пісня богів запалила тобі вогнище і не скажеш нічого більше, найімовірніше вдарить блискавка. Ти маєш запам’ятати всі думки і почуття, з якими щось дієш. Потім маєш із цього створити спеціальну пісню й замкнути її в одному реченні чи слові. Такому, якого ніхто, окрім тебе, не знає. Відтак скажеш слово і пригадаєш собі всю пісню. Те, чого ти прагнеш, знову станеться. Запам’ятай мої слова, то матимеш із них користь, якщо зрозумієш. Тепер іди. У мене вже немає більше сил, щоб дивитися на цей світ. Як вийдеш, скажи тому Годвілу, чи як там його, щоб сьогодні він уже не приходив.

А потім старий замовкає. Каганці ледь пригасають, але далі горять. Якийсь час я чекаю в надії, що він ще озветься, але вібруючий голос гори стихає. Старий сидить нерухомо, круглий полірований диск далі неквапно обертається, як коло рулетки, що сповільнюється.

Я знаходжу меч, оглядаю надщерблене вістря і вставляю в піхви. За поворотом нахиляюся за своїм каганцем, який запалюю абсолютно нормально, за допомогою кресала й жменьки тирси.

Дорога назад видається мені довшою, але я втомлений і голодний, точнісінько так само, як після гіперадреналіну. Рази два мушу сідати на вологому камінні й відпочивати.

У хату повернувся відносний порядок. Розкидані меблі знову стоять, де стояли, стіл знову на ніжках, господар же зайняв своє традиційне місце у кріслі біля вогню. Він знайшов інший глек замість розбитого, поповнив запаси пива. Сидить тепер і поглядає на мене з острахом з-понад кованого рогу.

Я видобуваю з пояса ще одну срібну марку й кладу перед ним на столі. Він дивиться тими собачими очима, в яких я вчуваю страх.

— Ти добре мене навчив, — пояснюю. — Тож ти заробив ті два ґвіхти. За цю марку я хочу трохи запасів. Хліб, сир, сушену вудженину, трохи пива у флягу і якийсь невеличкий казанок. Мені треба зараз же звідси забиратися.

Він дивиться нерухомо, ніби нічого не розуміє. Зрештою тягнеться за монетою, крутить її в пальцях, а потім робить жест головою у бік комори. Я сприймаю це як запрошення до самообслуговування.

Якусь мить я порпаюся в коморі й знаходжу все, що мені може знадобитися. Маг дивиться на мене цілком байдуже і не протестує, навіть коли я показую йому бурдюк із пекельно солодким напоєм, схожим на вино, що пахне ніби хурмою і фініками.