Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 55)
Він роззирнувся по зруйнованій кімнаті, шукаючи якусь уцілілу лампу, зрештою знайшов одну металеву, потрусив і почув усередині хлюпотіння олії. Підпалив ґніт від палаючої в каміні тріски, вийняв меча і кілька разів глибоко вдихнув.
— Мені, звісно ж, ніхто не скаже, що там усередині? — вирішив упевнитись, але не отримав відповіді. Оглянув відчинені двері, після чого відклав меча і спробував вийняти ворота з петель. Не вдалося. Тож він зупинився на тому, що відірвав відкидний засув, що одним кінцем висів на ланцюгу, й порубав його сокирою на шматки.
— Замикати ці двері, коли я буду всередині, не має сенсу. Наприклад, підпирати лавкою чи щось у тому ж дусі, — категорично заявив він. — Я й так їх відчиню, а потім буду дуже нелюб’язним. Дуже. Я зрозуміло пояснюю?
Мовчання він сприйняв за схвальну відповідь. Узяв іще кресало і знову потрусив лампою, щоб переконатися, що олія не закінчиться одразу.
— Що би тут ще... — пробубонів. — Крейду? Клубок шпагату? Я стаю таким обережним.
Коридор виявився справжньою тріщиною в скелі, не ширшим за метр, і вів трохи вниз. Каміння під ногами було гладеньке й вологе, єдиний слід людської діяльності — це старанно спиляні сталактити. Це зробили давно, бо на цурпалках уже з’явилися кількасантиметрові натьоки, схожі на руді бурульки.
— Утворення, які ви бачите на стелі, називаються сталактитами, ті, які здіймаються знизу, — сталагмітами, а ті, які з’єдналися в одне ціле, — це сталагнати, — пробурмотів він мудрагельським тоном, піднімаючи вгору лампу.
Коридор був вигнутий, через кілька кроків тьмяне світло кімнати залишилося десь позаду й навколо запанувала оксамитова непроглядна темрява, підсвічена тільки миготливим пломінчиком, що виводив тіні й відблиски на вологих, вкритих натьоками стінах, але світла давав небагато.
— Не подобається мені це, — буркнула Цифрал. — Схоже на пастку.
— Така робота, моя Дзинько, — процідив Драккайнен. — Я нічого не доб’юся, стоячи на місці чи перестраховуючись. Доводиться лізти дракону в пащу, якщо ми хочемо сколихнути це болітце.
Він протиснувся між двома скелями й раптом зупинився, як укопаний.
— Здається, вдалося... — прошепотів він, обережно підіймаючи руку. Невидимий у темряві діамантовий німб, що оточував його тіло, засвітився навколо долоні теплим зеленим блиском.
— Круто, — зрадів він. — Чарівники у фільмах завжди так роблять. Тільки через це краще видно мене, аніж мені.
Він зосередився, і зеленувате сяйво поступово пригасло. Однак через кільканадцять метрів світло з’явилося знову, тільки вже не від розвідника. Воно засвітилося десь за поворотом тьмяним, миготливим блиском. Вуко обережно поставив свій каганець на місце, де не крапало зі стелі, і повернув меча в долоні вістрям назад.
З цього моменту він ішов беззвучно, обережно переставляючи ноги. Схилений і стиснутий, немов пружина, одну руку він виставив уперед і сховав лезо за відставленим плечем.
Печера була невелика, майже кругла, може, шість метрів діаметром, із високим склепінням, наїжаченим сталактитами, що стирчали, як зуби нарвала. Її освітлювало коло розставлених під стіною каганців.
А навпроти входу стояв Ван Дікен. Високий, у своєму довгому чорному плащі, з волоссям, зачесаним назад. Він стояв і знущально посміхався.
Драккайнен ударив миттєво, як кобра, розтинаючи повітря хрестом навскіс. Перший удар у ліву артерію, другий горизонтально через живіт. Не роздумуючи.
Меч рубонув твердо, як по каменю, два різкі звуки брязкоту відбилися луною від стелі, а Ван Дікен зник. Звідкілясь, немов із-під землі, почувся сміх. Не монументальний оперний регіт лиходія, а звичайне злісне хихотіння.
Вістря витримало, заробило тільки дві невеликі щербини, але шок від удару на мить прошив Драккайненову руку неприємним болем, що розійшовся аж до ліктя.
Він усвідомив існування свого магічного ореолу, відчув його, відчув, як терпне шкіра, ніби від потужної магнетичної котушки індуктивності, потім велів туману згуститися, завирувати за подобою галактичної туманності. Він діяв наосліп. Інстинктивно.
Вуко подумав про подмух крижаного повітря. Про рух молекул. Про завірюху.
А потім махнув рукою — і всі каганці згасли. Темінь впала на печеру, як чорна вода. Усе зникло. У холодному вологому повітрі розійшовся запах спалених ґнотів і олії.
Панувала непроникна оксамитова темрява.
Темрява остаточна.
Він пам’ятав, де знаходяться скелі і де стирчать сталагміти. Прослизнув у інший бік печери безгучно, як кіт, і став так, щоб за спиною була лита скеля.
Два темні місця позаду, плями мороку, в яких він не встиг нічого побачити, могли бути звичайними нішами чи входами в чергові коридори. Угорі ще одне таке місце: темна щілина, яка могла бути комином, що веде в печери або ж назовні чи на вершину гори.
Він стояв сторожко, не видавав навіть найменшого звуку, повільно втягував повітря носом і винюхував. Намагався намацати в пам’яті запах Ван Дікена. Персональну конфігурацію естерів та органічних кислот, запаховий підпис, єдиний у своєму роді, але без підсилювача це було геть не так просто. Він не відчував нічого. Тільки чужий запах ніби спліснявілого шмаття й протухлого сиру. Зосередився на руху повітря. Ледь тягнуло згори — це, ймовірно, був комин, трохи віяло з одного з гіпотетичних коридорів. Повітря звідти струмувало вологе, перенасичене водним пилом і чимось іще. Чимось важким, мінерально-хімічним, що трохи нагадувало гар.
Метан.
У залишкових кількостях.
Вуко стояв, зважуючи меч у руці, й чекав якогось звуку. Шарудіння одягу, подиху, серцебиття, зітхання, хрусту суглобів чи скреготу каміння, об яке з необачності перечепилися в темряві.
Нічого.
Морок приносив тільки дуже віддалений, ледь уловимий шум води, трохи ближче вода тихо хлюпотіла, а ще ближче — лише поодинокі крапельки з мелодійним плюскотом спадали зі стелі.
Якби в нього була програмна підтримка, він був би спроможний почути як повзе по камінню павук. Вуко чекав.
Уявив поодинокі часточки метану, змішані з повітрям. Атом вуглецю, симетрично оточений чотирма атомами водню, як каркас піраміди. Тетраедр. Він відчув їх усім своїм єством. Уявив, що може наказати цим часточкам рухатися на зустріч одна одній, як кулькам ртуті; що підвладні його заклику, вони прямують коридорами, вибиваються зі скель, висотуються з покладів вугілля під горою і мчать до печери, в якій він стоїть, згущуючись у невелику хмару.
Вуко поняття не мав, чи це хоч щось дає. Він імпровізував, але весь час відчував мурашки на шкірі, особливо вздовж долоні. Щось відбувалося.
Він також відчув (хоча це могла бути лише його фантазія), що гіркуватий запах вуглеводнів стає сильнішим. Майже вловимим.
Він подумав, що може, до нього повертається частина втраченої програмної підтримки. Хіба метан для звичайної людини має запах?
Він уявив собі, що розділяє хмару газу на три складові, що дві з них спрямовує в розгалуження коридору, а третю скупчує під склепінням. Що ці часточки ретельно змішуються з повітрям.
А потім він вигадав іскру.
Відчув її. Змусив існувати. Раптовий стрибок коливань електронів. Усе швидше і швидше, поки вільні заряди не зірвуться зі своїх орбіт і на мить не утворять заряджену енергією хмару. Вибух супернової для мікроскопічного космосу атомів.
Нічого.
Він тільки відчував, що волосся по всьому тілу в нього стає дибки, що хмара діамантового пилу вирує навколо нього, як скажена.
Електричні заряди на його шкірі досягли критичного значення й Драккайнен вистрілив на всі боки іскрами.
Бахнуло страшенно, три блакитні спахали, немов зблиски зварювального апарата, заповнили печеру, пляма вогню розлилася по стелі. Гуркіт вибуху прошив гору, покотився віддаленими коридорами, струсонув печерами.
У цьому потоці блискавичної миті Драккайнен подумав, що коли Ван Дікен не сховався при виході з коридорів або комина, то, може, став невидимим. Може, він здатен вкриватись якимось оптичним камуфляжем і спокійно стоїть собі там, де стояв. Посеред печери.
Вуко встиг розвернути лаву вогню, що ринула в коридори: виставити дамби із застиглого повітря в неї на шляху й направити її у зворотному напрямку. Вогонь фиркнув іще раз рештками метану, трьома синюватими язиками, цього разу всередину. Вперіщив по печері, бухнув жаром і згас.
Але тепер посередині стояла людина, охоплена полум’ям.
Нерухомий палаючий смолоскип із розкинутими руками, немов символ Ку-клукс-клану. Як ангел із полум’яними крилами, що несе світло.
Ван Дікен горів, але так, ніби його це не стосувалося, ніби вогонь не вкривав його шкіру пухирями, ніби його очі не закипали, волосся, потріскуючи, не плавилося. Він не кричав, не кидався на всі боки, тільки стояв і горів, немов пекельне опудало для відлякування птахів. Лише мить.
Наступної ж миті увесь вогонь раптом хлинув Драккайнену в обличчя, ніби хвиля прибою.
Перш ніж упасти на землю, волаючи у вирі пожираючих його пломенів і качаючись вологою підлогою печери, він ще встиг подумати. Перш ніж перетворитися на живий смолоскип, що звивається в корчах і з тріском палає у переплетінні обсмаленої шкіри, вибалушених від жару очей і киплячого в тілі жиру, встиг подумати, що очі Ван Дікена залиті фіолетом, як два відполіровані карбункули. Переливчасті жуки під повіками, а не риб’ячі очі людини. У нього очі місцевого.