Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 4)

Земля навколо потріскана, перемішана з потовченим камінням, ніби дерева виросли з одного поштовху, за долю секунди, розбиваючи на друзки все, що стояло у них на шляху.

За винятком цього на галявині панує спокій. Тільки ворони страшно каркають, боячись на неї сідати.

Різке світло світанку, розтяте на смужки отворами жалюзі, гладенька постіль, під вікном посвистує старий кондиціонер, невідомо звідки просочується настирний запах лаванди. Де я?

Лаванда.

Поросла фіолетовими кущами височина, вкрита насипами білих валунів. Пінії й лаванда. Вона лежить у снопах біля кам’яної олієдавильні, з якої лине тяжкий лавандовий чад.

Лавандовий чад.

Лавандові поля.

Гвар.

Дім.

Я встаю. Голий, лискучий від поту, попри кондиціонер, який астматично свистить під вікном. У мене гуде в голові і я, здається, пітнію ракією. Погано. Нічого не пам’ятаю, але мене це якось не хвилює. У мене немає сил хвилюватися.

Я відсуваю двері й виходжу на терасу.

Піді мною вулиця, залита вранішнім жаром, на ній повно людей, які неспішно кудись прямують, перед очима, у протоці, рух, ніби на автостраді. Яхти розминаються, розтинаючи смарагдові хвилі з лопотінням вітрил, на горизонті суне гігантський корабель на повітряній подушці «Ядролінії». Крони пальм коливаються на вітрі.

Кахлі на терасі припікають, немов кухонна бляха.

Смаглява, як сарна, зграбна, чорноока офіціантка, що розставляє у кав’ярні внизу стільці, дивиться на мене й хихотить.

— Dobar dan, Vučko!

— Dobar dan, Milenko. Može espresso?

— Može. Zaszto ne imaš hlačі?

Господи Боже, я ж голий. Роблю крок назад, Мілена вибухає злостивим сміхом.

— Oprosti, Milena.

— Polako, Polakol Kuham kavu.

Я йду в душ і безкінечно довго миюся. Мені здається, що я не мився кілька місяців. Чищу зуби, не виходячи з-під струменів води, що летять із восьми сопел, натираюся гелем для душу із кедровим запахом. Не зважаю на безбожні ціни на воду на Гварі, лічильник у ванні хтиво намотує куну за куною.

Я відчуваю сильний, гнітючий біль десь у грудній клітині. Ще й стріляє щось у нозі. Невже вивихнув? Коли? Масажую грудину й переконую себе, що це неврологія. Ну, не буде ж у мене інфаркту. Я щойно після склерофагової терапії, у мене серце, як у двадцятирічного.

Швидко вдягаюся, відчуваю, як до мене повертається життя. Залиту блиском вулицю все ж неможливо витримати без темних окулярів. Я сідаю у тіні парасолі біля стіни й зворушено дивлюся на круглий чистий столик. Мені здається, ніби я прокинувся від страшного сну. Мені все приносить радість. Безкінечний хоровод туристів, що суне на площу біля пристані, вітер у пальмових гілках, біло-червоні парасолі пива «Карловачко». Кінець «сухого закону». Повернулася реклама пива, знову відкрилися коноби й з’явилися сталеві фірмові попільнички, які всотують дим. Свобода. Ми знову дорослі.

Я радію навіть тому, що маленька чашечка знову легальної кави з італійської кава-машини «Альфредо» бездоганно чиста. І ось я можу покласти в неї два кубики справжнього цукру.

— Milenko, može orangina, kruk і sałata od hobotnice?

— Može, Vučkol Sigurno!

— Hvala!

Чорна, як смола, кава вкрита шаром густої бежевої пінки. Запах міцної масної арабіки. І тільки десь глибоко в душі — тінь тривоги. Незбагненний морок. Враження, що щось тут не так. Щось із моєю головою. Усе так, як і має бути, а все ж мій мозок працює, ніби перемелений. Уламки розділені гнітючою непам’яттю. Де я був учора? Хто я? Відколи знову стало нормально? Я сиджу в конобі, а це значить, що «оксамитовий турботливий тоталітаризм» зник. Не пам’ятаю, коли. Після Паливної війни? Що я тоді робив? Що я робив учора? Як опинився тут?

— Milena, imaš cigarety?

— Imam! Larsy hočeš?

Вони знову легальні?

Підношу чашку до губ, але перш ніж встигаю зробити ковток, білий фаянс розколюється у моїй руці, кава хлюпає на тротуар, а я миттєво відсмикую ноги, щоб урятувати світлі штани.

Він безцеремонно підсідає за столик, підсовує собі стілець. Великий сивуватий чоловік у капелюсі та яскраво-червоній шовковій сорочці. Під її розхристаними полами видно смагляві волохаті груди, обвішані купою золотих ланцюжків і підвісок. Він не схожий на хорвата. Серб? Циган? Турок? Я кидаю на нього роздратований погляд і раптом кам’янію. У нього лише одне око, зате зовсім чорне — ані сліду білків, лише подовгувата смоляна крапля. Друге ховається за круглою кістяною пластинкою, що тримається на шкіряних ремінцях. На пальцях, що лежать на лискучій ебеновій тростині, увінчаній срібною воронячою головою, поблискують сигнети. На голові — оригінальний білий «Стетсон», плетений із панамської рафії.

— Тут безліч вільних столиків, друже, — проціджую я. Ще й каву мені розлив. Невже я схожий на окуліста? Навіщо страхати мене тим своїм кривавим оком?

— Прокинься, Той, Хто Спить У Дереві, — гарчить він сердито. — На тебе чекають.

Ну, привіт. Dobrodošli. Божевільний.

— Пробачте, я снідаю. Може, ви пошукаєте когось іншого? Клініка — у той бік. За ribaricom.

Він випростовується на стільці, кладе два пальці в рота й видає страхітливий свист. Умить під оглушливе каркання й лопотіння тисяч крил небо стає чорним. Я дивлюся вгору й бачу птахів. Величезна, розтягнута на весь небосхил зграя великих, як гуси, смолистих чорних круків. Вони сідають на дахи, на щогли яхт, на крони пальм, на голови й плечі перехожих, що несподівано завмерли, немов манекени. Ворони затуляють навіть яскравий блиск балканського сонця. Я не можу видушити ані слова. Чую невгаваюче каркання, ніби хтось роздирає на клапті чорне шмаття. Усе застигає, немов у бурштині. Рухаються тільки ворони. Сідають на плечі й голову Мілени, яка стоїть у дверях коноби з підносом у руках. Великий ворон лопоче крилами, розвиваючи її волосся, й жадібно пожирає мій салат із восьминога, другий сідає на плече дівчини й одним рухом сірого, величезного, як вістря чекана, дзьоба викльовує сарняче око. Мілена стоїть нерухомо, не завершивши кроку, по смаглявій щоці тече цівка крові — аж до білої скам’янілої усмішки.

Мій рот роззявлений, а горло раптом стало старою деревиною.

— Що це за відчуття, коли хтось приходить і підпалює твій світ, Той, Хто Спить у Дереві? — питає чоловік.

Я заціпеніло мовчу.. Не знаю, де я. Не знаю, хто я.

Чоловік підводиться, заходить у конобу, безцеремонно протискаючись повз скам’янілу, скалічену, закривавлену Мілен, потім знімає зі стіни рекламу «Ґіннесса» — обрамлене холодними сецесійними узорами дзеркало.

— Глянь на себе, Той, Хто Спить у Дереві, — каже він. — Подивися у свої очі.

Я машинально дивлюсь і за срібною голограмою з написом «Ґіннесс» бачу дивне, чуже обличчя. Схоже на моє, але все ж чуже. Видовжене, майже кінське, з вузьким, як плавець риби, носом, із вузькими, але довгими, прилеглими до голови вухами, а також очі. Очі. Як у нього, залиті темним коричнево-горіховим кольором, що нагадують смажений мигдаль. Це я? Хто я такий?

Я сиджу, немов дерев’яна статуя.

Я — Вуко Драккайнен. Син Аакі Драккайнена й Аніти Островської.

Ні.

Я — Ульф Ніт’їсефні. Нічний Подорожній.

Мідґаард.

Дерево.

Я починаю кричати.

Не хочу прокидатися.

Не хочу.

Увесь світ сповиває смолиста тінь тисячі воронів.

Вороняча тінь.

Гучне каркання.

Я безвільно йду за ним, ми протискаємося між застиглими, як у стоп-кадрі, туристами, серед лопотіння воронячих крил. Він піднімає свою ідіотську тростину й безпардонно розсовує групку нерухомих японців.

Ідемо.

Він веде до готелю, скляні двері гучно розсуваються. Я відчуваю на обличчі подмух прохолодного повітря з-під кондиціонера. Цигано-турок із воронячою тінню владно йде через вестибюль, потім через ресторан, ще одні двері попереду розсуваються й відкривають нам терасу.

Я заходжу за ним услід і раптом опиняюсь у великій майстерні. Немає тераси, немає виду на затоку, лише викладене заляпаною мастилом плиткою приміщення, піч, що видає монотонне бухкання, і кран, що подзвонює ланцюгами під стелею. Лупає керований за допомогою комп’ютера відбійний молоток, якийсь великий бородатий добродій із закритим дзеркальною маскою обличчям і навігаційною рукавицею на руці схиляється над складною сталевою конструкцією, механічна рука із соплом зварювального апарата на кінцівці звисає зі стелі й періодично стріляє жмутками іскор серед металевих кишок.

— Вимкни це, Укко! — горлає мій провідник. — Тут же збожеволіти можна! Ми мали поговорити!

Бородань повертає до нас дзеркальну маску й, очевидно, мовчки дивиться на нас. Розчепірює пальці. Молот завмирає, токарка душиться затихаючим свистом, зварювальний апарат раптом складає руки й гасить дзьоба, що плюється ацетиленовим вогнем, потім від’їжджає під стелю, схожий на сталевого богомола. Западає тиша, тільки у мене у вухах дзвенить.

Я знаю це місце.

Це майстерня дядька Атілаайнена. Навіть привезені з Америки, схожі на хромовані фортепіано хайвеймени, що стоять навколо, ті самі, що й тоді, у дитинстві.

Чоловік на ім’я Укко підіймає дзеркальну маску з обличчя й посуває її на потилицю, після чого кивком голови вказує на підсобку. Малу комірчину зі столом і комп’ютером, із рекламами якихось замінно-запасних частин на стінах і календарем, що є образою жінок, бо зображає їх як сексуальні об’єкти.