Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 3)

— Колись ти просив моєї поради, Той, Хто Спить у Дереві. І тепер я тобі її дам. Нам уже не зіграти на неї в короля. Ти програв свою партію. А знаєш, що робити, щоб виграти, коли вже все програно?

Він закидає списа на віз і засовує його між клунки, але древко все одно стирчить назад із невеликої скрині. Слід було б пов’язати на нього червону ганчірку. — Треба змахнути фігури й розставити їх знову. Коли гра програна, виграти можна, лише починаючи спочатку.

Він сідає біля воза, спираючись об колесо, і грається сокирою, перекидає її між колінами.

— Я дам тобі пораду. Послухай, може, з цього буде щось путнє, хоч я й сумніваюся. Ніхто не може витягнути тебе з дерева, так само, як ніхто не міг показати Дієвцю з риб’ячими очима, як оживити залізні шипи. Він перетнув країну в одному каптані, навіть без меча. Ходить, де забажає, і тепер йому вклоняються сотні Зміїв. Він сидить у своєму залізному обійсті з кіс і сокир, а ти дрімаєш у дереві й на тебе справляють нужду вовки. Чому до цього дійшло? Чим він відрізняється від тебе? Ви настільки різні там, звідки прийшли? Він наказує туману, витворює з нього потвор і насилає на Зміїв божевілля, а ти хочеш управитися з ним, просто швидко діставши меча? Ви обидва прийшли ззовні. І ти, і він. Він порушив рівновагу світу. Він — немов ніж, який всадили в дошку для короля. Коли люди грають на високу ставку, хтось, буває, тягнеться по залізо. Проливається кров і хтось згрібає гроші. Чи все ж він виграв партію? Триває війна богів. Є ті, кому це на руку. І є ті, хто хоче, щоби світ знову був дошкою для короля, а не боєм на ножах. Над тобою раятимуть, але ради їхні ніяк не допоможуть, поки ти спиш у дереві. Тобі треба пробудитись. Або стовбич тут аж поки Дієвець з риб’ячими очима обіллє твій стовбур драконячою олією. Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві. Така моя порада.

Він відв’язує свою жирафувату окапі й розплутує віжки. Колеса воза починають скрипіти, підвода обережно котиться похилою стежкою. Вороняча Тінь іде поруч, раптом тягне поводи й зупиняється. Довго щось шукає на возі, перекидаючи клунки.

— Ти дав мені Спис Бовдурів, Той, Хто Спить у Дереві. Я маю дати тобі щось натомість.

Він розшнуровує шкіряну торбу, а потім обережно дістає щось, що виглядає як безформна пурпурова порхавка, поросла жовтими колючками. Карлик підкидає її в долоні й раптом одним упевненим рухом жбурляє з розмаху прямо в дерев’яне обличчя, що увінчує Стовбур, між дві високі аж до бурих осінніх хмар Гілки.

Гриб порскає об кору, залишаючи пляму яскравого соку й розсипаючи хмару жовтих спор. Вороняча Тінь гиготить, стріпує віжками й прямує стежкою вниз, поза межі світу, намагаючись стримати свій візок.

— Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві! — кричить він іще раз через плече.

А потім западає холодна імлиста тиша гірської осені. Захід сонця розмальовує харкотиння сніжних ковпаків кривавою барвою.

Прокинься. Легко сказати.

Дерево не може ні поворухнутися, ні розколотися, ні перевернутися на інший бік. Дерево може рости, може повертати Листя до сонця, може його скидати, коли приходить осінній холод. Може поглинати вуглекислий газ із повітря, висмоктувати з ґрунту воду із мінеральними солями, може живитися солодким світлом сонця. Може також мовчати, існувати й бажати.

Дерево стоїть нерухомо. Воно досі Дерево, але щось змінилося. Зник спис, що прошивав його навиліт. З’явилася кругла рана з пошарпаними краями, два криваві сліди відтиснених долонь і пляма на місці, куди потрапив дивакуватий гриб.

Якщо терпляче почекати, то, може, хтось кінчиком ножа ще й нашкрябає сердечко.

Однак змінилося щось іще. Щось зі сфери тих речей, яких не побачиш зором.

У повітрі галявини ховається щось зловісне. Щось, чого раніше не було. Ворони здіймаються й кружляють над схилом із таким вереском, ніби хтось роздирає на клапті чорне шмаття. Попри холод повітря дрижить і вібрує, немов у велику спеку.

Вовки, які повертаються з приходом ночі, теж зупиняються, як укопані. Це велетенські звірі — по три метри у довжину і з потужними іклами, але навіть вони бояться. Притискають вуха до голови, наїжачують лев’ячі коміри хутра. Ватажок зграї обережно принюхується, гарчить і шкірить зуби, поглядаючи боком на Дерево, на пляму паморозі, яка виростає навколо Стовбура, ніби Дерево пустило в ґрунт рідкий азот.

Зрештою він ступає кілька обережних кроків і, принюхуючись, на обважнілих лапах підходить до місця, де лежать іще недоїдені трупи Людей Вогню.

Дерево мовчить.

Однак прагнення Дерева звільнити застиглий у пластах і волокнах камбію гнів, виплюнути ув’язнену в деревині людину здається просто відчутним на дотик. Пронизуючи нічне повітря холодом, на галявину раптом заповзають пасма туману. Він звивається між Гілок, парує на Стовбурі, просочується з ґрунту. Холодний туман. Дуже холодний.

Почувши жахливе скавучання й писк вовка, зграя, що обачно чекає поруч, кидається навтіки. Великий, немов теля, вовк звивається й борсається на галявині й квилить від жаху, ніби проковтнув розжарену вуглину. У конвульсіях падає на землю, скручується в немислимих для чотирилапих позах, злітає всім тілом у повітря. Це нагадує божевільний танок, який міг би здатися смішним, якби не акомпанемент страхітливого скавучання конаючого звіра. Наче невидимий велет бавиться вовком, змушуючи ходити на двох лапах і танцювати. Одне око вибухає від підвищеного внутрішньочерепного тиску, язик жмутом звисає з писка, а під вовчою шкірою м’язи звиваються, як нажахані змії. Невидимий велет намагається зім’яти бідну тварину, як пластилін, і зліпити з неї людиноподібну карикатуру. Чути, як із глухим хрустом ламаються ребра, як тріщать суглоби. А понад усе — жаске скавучання й хрипи. Якусь мить здається, що невидимий титан переможе. Вовк у вертикальній позі, ніби прицвяхований до повітряного хреста, із розправленими й поламаними лапами, якусь мить нагадує гротескного вовкулаку. Його писок пульсує, неначе щось ізсередини намагається змінити його форму.

Навколо сновигають пасма туману, тріщать незначні електричні розряди, здається, що земля дрижить і вібрує. Галявину сковує раптова, передчасна паморозь.

Стоячи посеред галявини, вовкулака весь час шарпається в невидимих міцних лапах, які розминають його, немов глину. На долю секунди у вирі хрускоту кісток і бризок крові писок змінює форму, виявляючи страхітливу карикатуру чоловічого обличчя, спотвореного несамовитим болем. Це триває мить, після чого нещасна понівечена істота гепається на землю, як лантух, і раптом знову стає вовком. Він скалічений, роздертий на клоччя, без жодної цілої кістки, ніби його переїхав гірничий комбайн.

Дерево мовчить.

Дерево не може встати, не може поворухнути жодною Гілкою, не може виплюнути вшиту в камбій і луб’я людину. Але Дерево не втомлюється. І ніколи не здається.

Верства туману зміїться над галявиною, коливаючись, немов каламутна біла вода. Дрижить земля. Дрібне каміння відколюється від узгір’я і градом сиплеться у провалля.

Устань і йди!

Прокинься!

Чути шелест, і подзьобані воронами, розшарпані вовчими іклами Люди Вогню починають рухатися. Підводять розтовчені черепи з облізлою шкірою, зиркають кривавими дірками очних ям. Вони рухаються наосліп, хробакувато, намагаються повзти, тягнучи клоччя кінцівок, розсипаючи довкола червів і жуків, які вже встигли оселитися в їхніх нутрощах. Один із трупів обважніло підводиться із землі й силкується, хитаючись, зіп’ятися на ноги. Інший намагається кульгаво йти кудись уперед, але йому бракує правої ноги, яку відгризли вовки. Він падає просто в провалля і зникає в пітьмі; знизу чути гуркіт осипу й спадаючого каміння, але решта йде геть. Іде мертвим ритмічним кроком кудись у ніч. У темряву й пасма туману.

Угорі страхітливо, сповненими жаху голосами кричать ворони.

Дерево не втомлюється. Не здається.

Стовбур покривається кошлатим грибом паморозі, Гілки огортає пухнастий білий іній, один із валунів раптом вибухає, розпирскуючи довкола хмару пороху й свистячих уламків, а на місці залишається незавершена скульптура чоловіка на колінах із продовгуватим обличчям, спотвореним болем. Скульптура схожа на крик. Вона схожа на алегорію народження.

Узгір’я дрижить. Чути, як униз по схилу сиплеться каміння, як із тріском відколюються камінні брили, як гучно в долину сходить кам’яна лавина.

Устань!

Іди!

Прокинься!

Поверхню струмка поблизу раптом устеляє зграя срібних зблисків, невеличкі рибки, блимаючи, як монети, втікають на берег і розпачливо вистрибують із глибин, а вода за мить починає кипіти.

Із лісу просочується густий крижаний опар, звивається узгір’ям, немов величезна змія, повзе прямо на галявину, щоб проковтнути її разом із Деревом, стежкою і сімдесятьма трьома артритно повикручуваними кущами.

Це триває довго. Дуже довго. Але Дерево не втомлюється.

Не здається. Дерево — це дерево.

Уранці туман зникає. Розчиняється, всотується у валуни і стовбур. Навіть іній тане. Залишається тільки скульптура чоловіка на колінах, потріскана земля й наче зсередини розвалені стовбури сусідніх дерев. А ще шість ясенів, що ростуть у різних місцях навколо. Ясені, яких учора ще не було.

Усі вони виглядають так, ніби проковтнули людину з перекошеним від болю обличчям. Гілки скидаються на простягнуті до неба руки. Фігури застигли в різних позах, немов у задерев’янілому танечному хороводі. Як заморожені фази конвульсивних рухів бідолахи. Деякі стовбури прошиває гілка, схожа на спис, у інших посередині видно дупло у формі круглої рваної рани.