Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 15)

Моя люлька, кисет із тютюном і набір інструментів. Кресало. Як жити без кресала?

Шукаю далі. Обходжу попелище по спіралі навкарачки, систематично прочісуючи траву, мох і каміння пальцями. Мене все ще трясе.

Я намагаюся не думати про цифрал, про холод і пронизливу слабкість. У мене розколюється голова й пульсує у скронях. Грудну клітку стискає паскудний нудотний біль. Там, де стирчав спис, видно нерівний, довгуватий шрам, що заріс шарами, як на стовбурі дерева. Не розумію, чому я лишився живий. Наконечник був довжиною з долоню і прошив мене наскрізь. Древко, яке врізалося в груди, також мало п’ять сантиметрів у діаметрі. Жесть. Серце точно зачепило, пробило серцеву сумку, плевру, мабуть, і тканини легень. Можливо, зламало ребро, точно розтрощило лопатку. Не розумію, звідки в цієї паскуди стільки сили. Може, мене б і врятувала медична бригада, якби була поруч. Якби мене одразу заморозили. Потім медевакуація і — прямо у відділення інтенсивної терапії. Може. Якихось тридцять відсотків шансів. Тимчасом я абсолютно точно одужав.

Ще одне диво.

У траві я знову бачу металевий блиск, але це камінь, укритий слюдою. Слюда. Золото дурнів.

Шукаю далі, порпаючись у камінні під монотонне каркання, що роздирає сіре повітря туманного ранку. А потім позначаю палицею місце, до якого я дійшов, і повертаюся до попелища, щоб зігрітися. На жаль, жару залишилося небагато. Він ледь жевріє і шкварчить серед вуглинок.

Через годину я знаходжу ніж. Мій довгий ніж у піхвах, що служив мені разом з утраченим мечем. Він лежить щонайменше за десять метрів від попелища, заплутаний у вже безлистих гілках якогось куща. Я ридаю від щастя, пригортаючи до себе ніж, а в голові прослизає думка, що зі мною, мабуть, щось не дуже в порядку. На цій знахідці чорна смуга закінчується і невдовзі я знаходжу різне дрантя — фрагменти одягу, роздерту куртку і врешті сагайдак із луком, що висить на гілці. Цього небагато, але має вистачити. Лук, здається, трохи вийшов з ладу, але його ніби можна поремонтувати.

Я складаю це все в одне місце — злиденні пожитки, але це більше, ніж нічого. Все ж у мене є ніж. Людина, яка має ніж, має, в принципі, все. Маючи ніж, можна змайструвати ледь не будь-який необхідний інструмент, зброю, навіть прихисток. Можна різати, підважувати щось, рубати, пиляти й копати. Немає нічого більш необхідного за ніж. Мені це добре відомо, бо я пам’ятаю часи, коли влада заборонила володіти ножами.

Фрагмент шкіряної куртки, який уцілів, не дуже великий, але його вистачить на два примітивні мокасини. Я вирізаю ножем два шматки шкіри відповідної форми, а потім ставлю на них стопи й обводжу їх вугіллям. Це буде підошва. Відтак обтинаю відповідним чином інші обрізки й обмотую ноги, як мене вчили на курсі.

Шкода куртки, але тепер у мене є взуття. Я розкладаю найдовший шматок розірваного ременя на пні й відрізаю смужки. Вони недовгі, але я зв’язую їх між собою і стягую мокасини, протягуючи сплетену шнурівку крізь видовбані ножем отвори у шкірі.

Працюючи, я щосекунди розпачливо намагаюсь активувати цифрал. Майже рефлекторно. У мене трясуться руки. Я мокрий і промерзлий. Тепер постає питання, що на себе накинути. Основна проблема — це одяг і укриття. Не цифрал.

Я стаю спиною до згарища, саме так, як стояв тоді, коли з мене виросло дерево. Це просто. Достатньо обернутися, щоб краєвид, який вже назавжди врізався мені в мозок, з’явився перед моїми очима.

Дві вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби над ними попрацював майстер бонсай.

Так.

Так я стояв, коли моє тіло вибухнуло деревом.

Меч був на спині. Пояс розірвало й він полетів назад, туди, де його знайшов той сраний шмаркач. Живий труп, який поняття не має, що ходить по цій землі тільки через тимчасові технічні проблеми.

Ходячий мрець із відкладеним вироком на карку. Злодій, який насмілився обікрасти Дерево.

Ніж висів високо з лівого боку, на стегні. Він відлетів у напрямку, визначеному моїм лівим плечем, прямо в ті кущі. На якісь десять метрів. Там я його й знайшов. Торбинка й піхви зі складаним ножиком висіли на поясі трохи позаду за правим стегном. Відмірюю відстань кроками. Цього разу я не мушу прочісувати всю галявину, лише трикутну ділянку в тому напрямку, в якому ймовірно полетіли мої речі. Мої зусилля з аналітичного мислення не лишаються без винагороди: я знаходжу ложку й полу куртки. Обривок, може, з дві долоні, але якраз той найбажаніший. Це пола, що ховає внутрішню кишеню, де лежать капшук із люлькою і кисет із дрібкою тютюну. Експериментальні трави, куплені ще в Зміїній Горлянці, пропали — але ж не плакати за ними. І так від них жодної користі.

Я збираю оберемок гілок і докидаю у вогонь, а потім сиджу, пихкаючи люлькою. Повертаюся до рівноваги. Ось нова наука: слід докидати в полум’я дрова, а не панікувати, що гасне. Людина постійно вчиться. Хмарка диму, що пахне, ніби кадило із сушеними сливами, прояснює мені розум і я раптом виразно усвідомлюю свою тупість. Навіть не хочу коментувати свій стан.

Я встаю і рушаю широким кроком туди, де відбулася боротьба.

Люди Вогню пішли, як оживлені туманом живі трупи. Пішли, залишаючи біля каменя флягу, плащ того великого воїна, його шолом, що досі лежить на стежці, але передовсім мечі. Два мечі, кретине ти відбитий.

Вони короткі, така якість лез наводить на думку радше про садові інструменти, а не про витвори зброярського мистецтва, проте як не крути — це все ж зброя.

Я піднімаю меча, що належав першій жертві мого «нордланда». Зброю великого бороданя. Той самий, якого схопив воїн, коли його зброя зламалася від удару. І ще один, що належав іншій Людині Вогню. Біля руків’я досі лежить його зеленувата, вкрита мурашками долоня.

Підходжу ще до краю прірви і знаходжу заплутаний у корені плащ хлопця. До нього нелегко дотягнутися, але достатньо довгої палиці з сукуватою кінцівкою і трохи альпіністських навичок.

Далі плащ Змія служить мені для виготовлення одягу. Найпростішого у світі. Кілту.

Достатньо відрізати пояс відповідної довжини, обмотати стегна, перекинути через плече й закріпити ремінцем, знятим із фляги. Решту плаща я належним чином підрізаю, посередині роблю трикутний надріз, у який просовую голову, й зав’язую імпровізовану на зразок пончо кофту відрізками ремінця під пахвами. Плащ велета-воїна здоровенний і добротний, тож я накидаю його на плечі. Усе дрантя на мені тверде від крижаної вологи. А плащ, на додачу, ще й обісцяний вовком.

Звичайно ж, я забираю і осиротілу стрілу, що стирчить зі сланцюватого ґрунту, і шолом бороданя.

Базова підготовка до мистецтва виживання — так званий «тест цеглини». Уміння вигадати, що можна зробити з довільним предметом, наприклад, із цеглиною, окрім як побудувати житло, звісно. Такий шолом — це ще й казанок, підручне ковадло, тазок, примітивний щит, кастет, маска, водонепроникний капелюх і так далі. Варто лиш подумати.

Я забираю навіть клапті дрантя і шматки пояса, з яких роблю мотузку. З фрагмента штанини ладнаю клунок, в який кладу всі знахідки, а тоді зав’язую його навскіс на грудях.

А потім рушаю.

Спускаюся стежкою, що веде униз, на північ. До Земель Вогню.

Я йду, не прощаючись навіть скупим поглядом із вершинами, що пригорнулися одна до одної, ігнорую свої власні експресивні статуї й дерева, що виглядають, немов вигнуті фігури Драккайненів у приступі танцю святого Віта. Я ковзаю по мокрому камінні, перечіпляюсь об корені, обвішаний дрантям, але живий.

Слабкий, як немовля, хапаю дрижаки, помираю з голоду. Але я живий.

Живий і ще поборюся.

На дно долини, до шумкого потоку серед хвойних кущів і скель, я йду понад годину й ледь тримаюся на ногах. Потім п’ю воду, стоячи накарачках, як кінь, обережно, щоб не заробити завороту кишок, вода — крижана, і мій кишечник зводить судомами, пустий шлунок викручується навиворіт і спричиняє блювоту. Я споліскую обличчя і якийсь час сиджу на моху, чекаючи, щоб дихання повернулося в норму.

Я досі відчуваю напрямки в голові чи це тільки ілюзія? Мені здається, що я знаю, де розташована країна Вогню, де пекельний босхівський Діснейленд, зведений Ван Дікеном, і де його біснуватий Замок Шпичаків. От тільки це, можливо, моя фантазія. Я не можу активувати цифрал. Боюся, він залишився в дереві. В тому дереві, яке було мною. Може, його спалила блискавка? Звідки мені знати, як працює це довбане диво?

Далі я йду проти течії струмка, дном долини, серед скель, що височіють обабіч, серед мжички і часом під вороняче каркання.

Іду.

Перших людей я зустрічаю близько полудня. Вони мертві.

Спочатку я бачу вовка. Він сірий і велетенський, схожий на теля. У нього похила спина, низький, як у гієни, зад, але холка й загривок висотою понад півтора метри. Кожна лапа завтовшки з моє стегно.

Я застигаю, повільно опускаючи долоню на сагайдак, але пригадую, що лук пошкоджений, а в мене тільки одна стріла. Вибух, який перетворив мене на дерево, послабив валики, змінив натяг тятиви, а сам лук, здається, перекосився. Тож я прибираю руку й тягнуся до мечів. Стою сторожко, поклавши долоні навхрест на обидва руків’я, чекаю.