Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 14)
Я не хотів помирати, але й не хотів вижити такою ціною.
Пробач, батьку, я підвів тебе. Я знаю, що ти зрозумієш.
— Пора! — гаркнув жрець бляшаним голосом. — Чекати недоречно! Слід оголитися! Поневолювачів зараз приведуть. Настала пора гніву Матері! Пора відплати за кривди світу!
Так.
Пора гніву.
Пора.
Я набрав повітря і так, як учив мій Майстер Війни, розпалив внутрішній вогонь усередині мого тіла. Я кинув у нього всю свою втому, страх, гнів і образу, — так, ніби торкнувся грубки. А потім дозволив вогню заповнити мої вени.
— Є важливіші справи! — раптом пролунав голос. Сильний, жіночий голос. Я подивився на двері й побачив постать, одягнену у плащ із каптуром. — Це звичайне жертвопринесення. Нехай ним займуться ті, хто має це робити. Ті, хто подорожують, ведучи Слово, мають говорити.
Жрець повільно опустився на коліна і спер кулаки на підлогу:
— Архіматроно, гафрам акидил. Ти мовила правду.
Брус також віддав уклін. Я ставав на коліна, ніби ламав сталь, яка застигла в моїх суглобах, сперся кулаками на кам’яні плити і торкнувся чолом підлоги.
Вогонь у моїх венах досі гудів. Палав у голові і підсовував мені образи. Короткі, палаючі, як удари блискавки. Стрибок, оправлений кістками держак келепа в руці, короткий рик заліза, прямо в лисий розмальований череп, стрибок на стіл, ніж у другій руці. І тепер скок на сходи, удар залізом під коліна, а потім ніж на горло.
На вену духу, що пульсує збоку на шиї. Обсидіановий пазур, гострий, як уламок скла, і твердий, немов діамант. А далі — хто нас зупинить, якщо ми поведемо поперед себе архіматрону з лезом на горлі?
Блискавка сяйнула і згасла, а я не зробив нічого з підказаного нею.
Коли ми йшли кам’яними сходами в поблискуванні каганця, а потім крізь в’юнкі коридори, що оплітали вежу, до мене й далі долітала солодка пісня про розраду. Невдовзі я перестав її чути: до мене долинув перший страхітливий крик. Приглушений, пульсуючий десь за стінами всередині тіла вежі.
Ми вийшли на вулицю в перші сутінки. На синьому небі вежа шпигала хмари шпичастими, схожими на роги зубцями, а навколо верхівки борсалися ворони, немов клапті сажі від палаючих сувоїв.
Розділ 3.
Фея і дракон
Шкіра Дейрдре гладенька, як пергамент. Бліда, майже біла, що притаманно жінкам народу, чиє життя віками минало попід похмурим небом, під шмагання безкінечних дощів і вологого морського вітру. У жінок, чиє волосся руде від природи, лискуче, немов відполіровані мідні дротики, як у Дейрдре, пігментація не така, як у інших. Звідси ця алебастрова прозора шкіра. Ще вона мала б бути веснянкувата, але для чого нам тоді генетична інженерія? Тому в Дейрдре Малліґан не надто багато ластовиння, плям чи прищів. Я делікатно досліджую її тіло, рухаючись губами по горбах і долинах. Дейрдре така ж, як і її острів. Гладкі рівнини, пологі узгір’я. Жодних гірських хребтів, небагато лісів. На мармуровому, залитому світлом свічки тілі немає нічого, що могло б зіпсувати його географію. Тільки м’які пагорби й долини. Під тонкою прозорою шкірою тремтять маленькі тверді м’язи, коли вона рухається в моїх обіймах. Її обличчя прямо під моїм, я дивлюся в примружені мигдалевидні очі, зелені, як Ірландія. Капризні вуста з прегарними контурами ледь рухаються біля моїх губ. Я чую глибоке дихання. Відчуваю дрібні пальці, що блукають моїми плечима і спиною.
— Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві, — стогне Дейрдре. — Уже час.
Я з жахом дивлюся на неї, прямо в пташині очі: золоті, із круглою, як отвір ствола, зіницею. На лискучо-чорне пір’я і задертий у небо, роззявлений дзьоб, що нагадує леза секатора. Пір’я закінчується на шиї, далі йде гладке тіло, бліде й алебастрове, ірландське тіло Дейрдре.
— Прокинься! — каркає Дейрдре. Я кричу.
Кричу, притиснувши обличчя до гарячого попелу, під потоками крижаної води. Кричу, лежачи голий серед каміння і скель, чуючи тріскотіння полум’я. Захлинаюся криком і схлипуванням, як немовля. Кричу, давлячись першими ковтками повітря, що пахне озоном. Народжений із дерева й блискавки. Я — сам біль. Біль існування. А потім є лише дощ, шипіння згасаючого полум’я, біль і ніч.
Мене будить холод. І дрижаки.
І усвідомлення того, що я живий. А коли ти живий, неможливо тривати в нерухомості й бездумній пітьмі. Жити — значить рухатися. Діяти. Усім тілом я відчуваю каміння й мокрий мох, на яких лежу. Мені незручно. Значить, я живий.
Кілька разів у житті я вже так прокидався. Найчастіше — серед лікарняної білості. Шокований власним існуванням, слабкий і зболілий.
Але ще ніколи не було саме так.
Я збираю себе, незграбно й важко, як Ґолем із залізобетону. У мене стукотять зуби, крижаний дрож проймає до самих кісток. Я лежу в чудній позі, з покрученими кінцівками — ганчір’яна лялька. Мені доводилося бачити людей, що лежали в таких позах. Жертв вибухів. Знесених ударною хвилею, угрузлих у те, що опинилося на їхньому шляху, безформних, як пом’ятий одяг. Але я, здається, все ж цілий.
За кільканадцять метрів від мене, посеред галявини, палає вогонь. Рештки мого власного стовбура жевріють і стріляють шиплячими під краплями дощу пломенями. Окей. Вогонь так вогонь. Біля вогню можна зігрітися. Вогонь — це добре. Варто почати з тепла. Інакше все це ідіотське чудо з електричним воскресінням можна профукати через звичайнісіньке переохолодження.
Мої думки розлітаються навсібіч, як зграя наляканих рибок.
Лише присівши біля жару згорілого стовбура й простягнувши руки до тепла, я починаю збиратися з думками.
Це я.
Живий.
Або це чергова галюцинація, як і Гвар, пустеля, майстерня дядька Атілаайнена й вороноголова Дейрдре.
Я сиджу із простягненими до жару руками, як той неандерталець, даючи теплу розтікатися моїми плечима, окутувати грудну клітку і вливатися в ноги.
Моя шкіра парує, як у сауні, розгублені думки поволі й обережно, одна за одною, повертаються, починають знову формувати зграю.
Це я. «Дозвольте доповісти, що я повернувся до виконання своїх обов’язків».
Одяг розірвало. Усе, що на мені було, навіть черевики. Ремінь, каптан, сорочку. Дерево з’явилося зсередини. Дерево, яке було мною. Чому ж я тоді сиджу перед вогнем, який пожирає рештки стовбура? Я був деревом чи дерево було мною? Що це горить під моїми руками? Ось питання, які вичерпують перелік риторичних дилем на сьогоднішній ранок. Я справді як первісна людина. Голий і ошелешений. У мене немає дослівно нічого, навіть цей вогонь не мій. Я думаю про спорядження, яке залишилося в домі Ґрунальді. Про Ядрана. Але й про одяг, мачете, ковдри, про безліч речей, які я залишив. Це не так далеко. Мені треба дійти до Ґрунальді. Це максимум три дні ходу. От тільки ходу в черевиках. Через долину, перекриту підпаленим мною фортом, в якому кишить розлюченими Зміями. Потім скелястою стіною, на якій висить (або ні) моя мотузка. Усе голяка.
Хорошого мало.
Усе ще здригаючись, я невпевнено зводжусь на ноги й обходжу попелище в пошуках решток майна. Якийсь сучий син свиснув у мене меча. Мій шінобі кен «Нордланд Аеронаутікс». Цього я пам’ятаю. Чи були інші?
Від утрати меча мені так боляче, ніби разом із ним зникло моє щастя, ніби в мене забрали когось близького. Він був із Землі. З дому. Не злічити, скільки разів він рятував мені життя. Не хочеться й думати, які в мене були б шанси дожити без нього до цього паскудного туманного ранку.
Я активую цифрал. Просто щоб допомогти собі в пошуках і відчути себе бадьоріше.
Я активую цифрал.
І нічого не відбувається. Лише паморочиться в голові. І я відчуваю, як у мене всередині вперше за дуже довгий час зароджується страх. Жаский нудотний страх, про який я вже встиг забути.
Це так мене вражає, що я аж сідаю на землю й на мить скручуюся в клубок. Намагаюся заспокоїтись і ще раз активувати свій бортовий комп’ютер, але він мовчить. Мій паразитарний ангел-охоронець мовчить.
Меч — це лише інструмент. А от без цифрала я точно в сраці.
Бойовий режим, без якого в мене є шанси (статистично, звісно), вийти живцем із трьох, може, чотирьох сутичок, — це ще пів біди. Але що з моїм імунітетом, пам’яттю? Куди поділися знання з тренувань?
Від розпачу й почуття безсилля я безпомічно скручуюсь клубком на моху, це триває, може, хвилин двадцять. Потім я відчуваю, що мені муляє каміння, лежати на мокрому моху незручно, а мурахи кусаються.
Добре, вистачить.
Я встаю і ще раз обшукую галявину. Систематично і старанно. Усе знадобиться. Будь-яке шмаття, будь-яка дрібниця. Спочатку я знаходжу жменю золота. Поодинокі монети розкидані то тут, то там, у траві, між камінням. Небагато. Основні запаси, вкладені в пояс зі схованками, залишились у тюках. У Ґрунальді. Вони були важкі, як горе, зрештою, я ж не на шопінг зібрався. Якраз золото мені потрібне найменше. Якби я міг викликати таксі й попросити завезти мене прямо до двору Ґрунальді Останнє Слово, це була б геть інша справа.
Я знаходжу рештки пояса, шматки тканини, розірвані фрагменти чогось, що колись, здається, було моїм черевиком, а зараз це щось туге від вологи й ні на що не схоже. Я весь час пригадую інші втрачені дрібниці, які розпихав по кишенях. Чепелик, складаний ніж із безліччю підручних інструментів і добротним лезом. Рештки запасів: кілька шматків халви і смужок м’яса. Ложку. Люльку.