Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 66)

– На мармелад?

– Ні. На повернення. Щоб уже не затримали.

– Згода, – сказав Єлень. -

Навіщо було заперечувати Гонораті – коли начальство вирішить, то й ворожба не перешкодить.

Зайняті собою, вони не помітили, що в другому кінці саду, за густими кущами пахучої малини, був ще хтось, кому місяць і думки спати не давали, хто снував плани на майбутнє.

– Серце не капрал, що сержанта слухається, і не полковник, який мусить виконати наказ генерала, – говорив тихо Саакашвілі, спершись на паркан. – Що таке слово, сказане під час забави, стрічка або фотографія порівняно зі справжнім почуттям…

– Другий тиждень сердиться, – перепинила його Ганя.

– Не сердився б, якби не кохав. Франек шершавий, як броня, але то тільки зверху. А всередині він людина, справжня людина.

– І такий вродливий, – зітхнула Боров'янка.

– Можливо, – визнав Григорій і, відразу ж змінивши намір, прчав розповідати: – Колись давно-давно, війна тоді тільки в Іспанії починалася, я поїхав на Далекий Схід змінювати світ і будувати комсомольське місто. Відтоді Грузії не бачив. А наші гори цілий рік у снігових шапках, ріки цілий рік мчать до моря, ліси цілий рік зеленіють. Обіцяй мені, що приїдеш до нас…

– Обіцяю, – сказала й міцно притулилася чорнявою голівкою до грудей старшого сержанта Григорія Саакашвілі, помічника командира роти по технічній частині і її помічника – в сердечних турботах. – Разом з Анею та її Юзеком приїдемо. Восени, коли вже менше роботи і Костянтин сам припильнує…

– Можна й восени, – погодився Григорій. – В листопаді дозрівають мандарини, молоде вино набирає сили, а барани жирні та соковиті.

Ганя перша пішла додому. Саакашвілі тихенько проспівав пісню про меча, згадуючи найважчу для нього годину війни, а потім пішов малинником; здивований, помітив під яблунькою знайоме обличчя.

– Чому не спиш? – запитав.

– Плутаєш мене з Ганею, – тихо сказала дівчина, показуючи на погони без личок.

– Пробач, – усміхнувся Гриць.

– Не біда, пане сержант, – відповів Юзек Шавелло, виходячи з темряви. – В таку ніч гріх спати, і ми з панночкою Анею про життя розмовляємо.

За ці три дні, мабуть, разів сто оглянули машини і карти, перевірили запаси палива й мастил. На четвертий день прийшов наказ, а на п'ятий на світанку вирушили через Нейсе понтонним мостом.

На пагорбі стояв високий стовп, біло-червоний, з орлом І написом «Польща». Минаючи його, підрозділи салютували, як бойовому прапору.

– Наш із грузинською горою, – пригадав Єлень, – бо Гриць його малював.

Косові здалося, що це було дуже давно – тоді ще їздили на старому танку, не знали ні Лажевського і Стаська, ні хорунжого Зубрика і капітана Павлова. Тоді тільки-но познайомилися з Шавеллами, які тепер стояли тут поряд, тримаючись за держаки на башті, в святкових мундирах, без зброї.

– Тут? – спитав Янек, пізнаючи кущ ліщини і каштан на межі, що, мов зелений купол, стирчав над ланом.

– Тут, – підтвердив Костянтин.

Злегка притискуючи ларингофона, Кос скомандував:

– Рота, стій! Привал!

Машини звернули на узбіччя.

«Рудий» зупинився, за ним інші дев'ять танків. Всі повилазили з машини. Відчепили прив'язаний ззаду до танка дволемішний плуг і гуртом перетягли його через рів на край поля.

– Ось тобі, Костянтине, від нас дарунок, – сказав Густлік. – Щоб глибоко брав.

– Од щирого серця дякуємо вам! – відповів Костянтин, і обидва Шавелли низько вклонилися.

Костянтин підняв грудку землі, розтер на долоні.

– Ліс тут не такий великий, і криниці без журавлів, але земля добра.

Попрощавшись, ще якусь мить стояли один.проти одного, а потім підпоручик Кос, повернувши голову до шосе, наказав:

– Рота!… По машинах!

Коли Янек просигналив прапорцем «Заводь мотори», Костянтин гукнув:

– Викопаємо картоплю – приїдемо! Пишіть нам!

– Будемо дзвонити! – відповів Єлень. Заревіли мотори, і танки рушили.

Шавелло довго дивився їм услід, а потім мовчки розстебнув мундира під шиєю, закинув пояса на плече. Зітхнув і, перехрестивши себе й лан, почав косити.

Юзек почекав, поки дядько зайде далі в пшеницю, і, рівно змахуючи косою, розпочав другий покіс.

Нахилялись і випростувались в одному ритмі. Блискали на сонці коси, брязкотіла тонка сталь, мов далекі розгойдані дзвони на костьольній вежі.

Розгойдані дзвони на костьольній вежі поперемінно виглядали з темних стін на сонце і ритмічно виблискували, мов коси на жнивах. У повітрі, вже заснованому нитками бабиного літа, линула весела музика.

Темно-зелені, зарослі ялинами гори відповідали луною. Музики в капелюхах, оздоблених стьожками та квітами, по-молодецьки насвистуючи і приспівуючи, мчали на возі по шосе.

Фурман тричі стрельнув батогом над спинами в коней, оркестр затих, обізвалася кобза, підказуючи мелодію, а бояри й дружки з задніх возів завели:

Женяться, женяться солдати;

Ой, кожний дівчину свата,

Ой, вояк покидає друга,

Бо життя настало друге.

Торохтячи високими колесами, їхала бричка, позичена в старшого лісничого. Обабіч мчали вершники, серед них чорніла шкіряна куртка Саакашвілі та зеленів мундир капрала Черешняка, на грудях якого видзвонювали медалі. Біля коней, весело погавкуючи, біг Шарик.

У бричці сиділи Гонората в білому вбранні і розвіяному вітром серпанку, Маруся в польському мундирі з квіткою в косах замість шапки, а навпроти у випрасуваних мундирах Янек і Густлік. Правив кіньми веселий і щасливий Віхура. Їхали, підставляючи обличчя сонцю та вітру, міцно обнявшися, а може, й трохи налякані цією швидкістю і кучером-новачком.

Попереду знову залунали тонкі голоси дружок:

Танкісти, танкісти, Які ж ваші мислі?

На що бояри загули басами:

Мислі наші чисті, Готуйте колиски…

Вози один за одним повертали на бічну дорогу, повним ходом влетіли у воду і, промчавши по камінню через річку, уповільнили швидкість на дорозі, що круто піднімалася вгору.

Перший уже спинився біля паркана, за яким серед саду стояв високий дерев'яний білий будинок.

Музики скочили на землю, настроювали інструменти. Позлазили з возів веселі гості.

– Думав, що не приїдеш, – генерал простяг руки до Станіслава Коса.

– Прямо з поїзда. Три доби зі Щеціна разом з Лажевським їдемо.

– То ти, Даниле, не в Варшаві?

– Кордон, громадянине генерал, стережу. А коли демобілізуємося, разом з Янеком думаємо до політехнічного інституту вступати, щоб потім кораблі будувати. Море є, то і флот великий потрібен.

– Кажуть, ти секретарем, – звернувся генерал до Веста.

– Ні, але майже.

– Мене, пане генерал, секретарем вибрали, – встряв Томашів батько.

– У гміні? – запитав командир.

– Не в гміні, а партійним.

– Я не знав, що ви такий політик, – щиро здивувався генерал.