Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 65)

Густлік з Іваном на руках попрямував до залізних сходів. За кілька кроків побачив танк, що стояв унизу, а біля нього Григорія, Віхуру й полоненого. На мить зупинився, повернув голову і, глянувши на нерухоме обличчя Івана, на яке смерть уже кинула синювату тінь, лагідно сказав до Янека:

– Автомат не винен. І, ти його не кидав. Ніхто не бачив. Ані я, ані він.

Розділ XXIII ВЕСІЛЛЯ

Спека стояла така, що навіть листя на вербах посивіло й прив'яло, але від води тягло прохолодою. Шавелли на збитому з дощок човні, який різко пахнув смолою, повертали через Нейсе на німецький берег. Костянтин сидів на носі, крізь окуляри оглядав на долоні стиглі колоски жита і подумки підраховував, що вже три місяці минуло, відколи скінчилася війна, а службі ще й кінця не видно.

Юзек веслував поволі, підставляючи обличчя сонцю, немов хотів розбагатіти на веснянки. Молоді завжди мають час. Лише біля берега дужче наліг на весла.

Причалили, як завжди, – біля стовбура, зваленого весняною повінню або, може, польським квітневим снарядом. Старий замкнув колодку на ланцюгу; а Юзек засунув весло в кущ лози, під засохле торішнє листя.

Крутою стежиною вийшли на горбок. Звідси вже вид-нілися на перелозі машини танкової роти, а праворуч – невеличке село з цегляними будиночками, що потопали в зелені.

– Зайдемо провідати? -запитав Юзек.

– Обов'язково, – відповів Костянтин і попрямував до села.

В саду, біля першого скраю будиночка, стояв старший сержант Саакашвілі і смачно їв яблуко. Біля нього за садовим столом підпоручик Кос уважно рахував і записував щось у обгорілому коричневому зошиті.

– Можна? – запитав Костянтин, спираючись на пліт.

– Звичайно, – запросив підпоручик і гукнув, повертаючись до будинку: – В нас гості!

– Які там гості, ми тільки так зайшли.

– Чудова пора.

– Ой, дуже чудова, – Костянтин сів на лавці й показав колоски: – З-за Нейсе, з нашого села повертаємося. Отож, хоч пізно засіяне, а вже визріло.

З саду й будиночка з'явилися решта членів екіпажу: сержант Єлень, взводний Віхура, капрал Черешняк. У нових випрасуваних мундирах, з Хрестами Хоробрих і медалями на грудях. Привіталися з гістьми і посідали біля них.

– Якщо за тиждень не почнуть косити, осиплеться, – пояснював Шавелло.

– Кому холодного квасу, кому? – весело гукала Гонората, несучи на таці запотілий від холоду глечик і глиняні кухлі.

– А ось і господиня. Де таку другу знайдеш? – чемно привітав її Костянтин. – Коли вже не для мене, то хоча б для молодого.

– Що ви, дядьку? Мені ще не пора, – засоромився Юзек.

– Ти думаєш, що в мене очей нема і я не бачу, як ти на ту радистку дивишся? Тобі пора, і житові пора. Тільки ти не дуже сміливий.

– Пора, – підтакнув Черешняк. – Я б, може, і жати допоміг, – пообіцяв, розгризаючи тверду зернину.

– Справді, сидимо тут без усякого діла, – буркнув Віхура і плюнув з огидою. – На батьківщині всіх гарних дівчат порозбирають, а нам почвари залишаться…

Григорій підійшов до нього і, обнявши, прошепотів на вухо:

– Ганка – гарна дівчина.

– Вже другий тиждень сердиться, – буркнув взводний.

– Якби не кохала, не сердилась би, – тихо сказав Григорій і, сумно усміхаючись, відійшов.

– Адже я тобі, шибенику, пояснював, чому тут мусимо сидіти! – гримів Густлік, гупаючи кулаком по столу.

– В армії постарієш і посивієш, а з місця без наказу не зрушиш, – зважився вставити Юзек.

– Не в цьому річ, зараз у Потсдамі радяться.

– Недалеко від того місця, де вас підпрапорщик Лажевський у полон брав, – додав Черешняк. – Від нашого уряду там також є представники.

– Відколи я тебе, Томеку, до Варшави послав, ти дуже мудрий став, – сказав Густлік.

– Іншим разом самі їдьте.

Єлень розмахнувся, щоб стусонути нахабу, але стримав руку на півдорозі і прошепотів до Коса:

– Командир.

– Струнко! – скомандував Янек.

– Вільно, вільно! – гукнув генерал од хвіртки. – Я в суто приватній справі. Зайшов до госпіталю по ліки, а сержант Вогник наказала мені заїхати до вас.

– А дівчата? – запитав Григорій.

– Одну я привіз, – генерал показав на Марусю, що вже бігла від хвіртки, – а Лідки не застав. Мабуть, муштрує своє військо.

– Квасу вип'єте, пане генерал? – спитав Густлік. – Чи, може, чогось міцнішого?

– Є спирт, настояний на меду, – запропонувала Гонората.

– Налий квасу, якщо холодний.

Генерал тільки-но підняв до вусів запотілий кухоль, коли за парканом залунало бадьоре сопрано, і слідом за цим до яблуневого саду вбігла Лідка, а за нею дві однакові з лиця радистки. Всі три зніяковіли не так од присутності генерала, як від його веселого сміху.

– Якби їй раніше дали звання сержанта і цих двох дівчат, то ми б війну у квітні закінчили, пане генерал, – сказав Густлік.

– Лідка – справжній командир, – похвалив Кос. – Щоб легше підлеглих розрізнити, підвищила Ганю до старшого стрільця.

Допомагаючи сісти на лавці, подав дівчині руку і легко потис вузьку долоню, на якій вогонь залишив білий шрам.

Боров'янки не обзивалися. Скромно стояли збоку, проте зайняли таку позицію, щоб Аня могла дивитися на Юзека Шавелла, а Ганя – стати спиною до Франека Віхури.

Генерал допив, витер долонею губи і, поставивши кухля на стіл, вклонився Гонораті.

– Чудовий квас. Чим я можу віддячити за нього?

– Може, якась добра звістка надійшла? – запитала дівчина. – Бо ми тут радилися… – обірвала, помітивши суворий погляд Густліка.

– А про що радилися? – спитав командир. Хвилину всі мовчали, дивлячись на Коса, найстаршого серед них за званням.

– Про дім, громадянине генерал. Хочемо вже до Польщі повернутися. Шавеллів, наприклад, демобілізують, тільки-но перейдемо кордон. Одержали господарство під самою Нейсе. Жито достигає…

– Тебе, мабуть, жнива не цікавлять. Дам дозвіл – і одружуйтесь хоч завтра.

– Що ви? – засоромилась Маруся. – Почекаємо.

– Ми домовились з Густліком, що разом, в один день, – пояснив Кос.

– І йому дам дозвіл.

– Поки мої батьки й Гоноратині не дадуть благословення, нічого не вийде, – обізвався Єлень. – Треба чекати, поки повернемось додому.

– Ми тут стоїмо й пильнуємо, щоб стіни спільного дому стояли на своєму місці, – замислено мовив генерал.

– Сержант Єлень пояснював, пане генерал, – промовила Гонората, – але нам дуже тужно.

– А мене на те весілля запросите?

– А як же інакше? – обурився Єлень. – Усіх, хто тут є.

– Вас першого, – запевнила Маруся.

– В такому разі скажу під секретом, що завтра кінець Потсдамської наради і, мабуть, уже за три дні… – показав туди, де за рікою зеленіла Польща.

Того ж дня увечері, коли вже всі, крім вартових, полягали спати, Гонората вийшла в сад і при місяці, дивлячись на схід, зірвала троє яблук на добру ворожбу.

Застав її за цим Густлік, який саме вартував, ніжно взяв за плечі й спитав: