Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 63)

– Не було тут того поганця? Не було?

Шарик, гавкнувши, підтвердив: не було, бо не вловив чужого запаху.

– Гадаєш, сам майор ставив детонатора? – спитав Віхура.

– Руку десь покалічив. Біля якоїсь роботи, напевно. Думаю, що тут.

– А коли ні? Він же, мабуть, мав помічників. Одні білий прапор вивісили, але знайшлися й такі, що власної голови, набитої божевільними гітлерівськими ідеями, не шкодували.

– Не мороч голови. Треба було тобі залишитися.

– Тут сто таких складів, як цей, – втрутився Григорій. – Значить, по п'ятнадцять секунд на кожний, щоб знайти, а потім дві хвилини на розміновування.

– Янеку! – покликав Павлов, який стояв біля танка і уважно оглядав подвір'я форту.

– Що? – хлопець підбіг разом з Шариком.

– Німці люблять порядок і запаси…

– Авжеж, – підтвердив Кос.

– Гадаєш, що весною вони готували паливо на зиму?

Під ногою Саакашвілі захрустіла чимала грудка коксу.

– Ні. Тим більше наприкінці війни. Зрозумів, – сказав Янек.

Він ступив кілька кроків, дивлячись під ноги: скрізь валявся кокс, а найбільше – перед низькими металевими дверцятами.

– Замкнені.

– Стривай, – підійшов Віхура і плечем одсунув командира.

Не було часу на балачки, отже, не вагаючись, дістав з-за халяви тонку пилочку для металу і спритно розпиляв скобу.

– Добра сталь на танки пішла, – буркнув, одкриваючи дверцята. – Не залізо, а барахло.

– Зачекай, – стримав Янека Павлов. – Тепер моя робота.

Присвічуючи ліхтариками, один за одним почали спускатися вниз. На сходах під ногами теж хрускотів кокс. Зразу за першим півповерхом на сходинці лежав укритий пилом і павутинням пістолет відомої бельгійської марки, з товстою рукояткою, куди влазив магазин на шістнадцять патронів.

– Це мій, я перший побачив! – сказав Віхура і, нахилившись, метнувся вперед.

Проте Гриць був спритніший: стрибнув до Франека, вжшив його за руку і викрутив її назад.

– Ти що? Пусти.

– Вірі!

– Що «вірі»?

– По-грузинськи значить осел, – сказав Саакашвілі. – В тебе що, зайві пальці?

– За ріг! -наказав Павлов.

Коли танкісти відступили назад, сапер, тихенько насвистуючи, наклав зашморг з тонкої мотузки на ствол пістолета. Потім одступив за ріг і смикнув за мотузку. Гримнув вибух.

Капітан підняв одкинутий вибухом пістолет, оглянув його й подав Віхурі. Капрал мимоволі сховав руку за спину.

– Бери. Здається, цілий.

Зійшли сходами ще на один поверх нижче, і тут вузький коридор розгалузився. Глиняна долівка була чисто підметена – ані сліду вугілля.

– Куди? – спитав Павлов.

Янек дав ще раз понюхати собаці німецьку шапку і наказав:

– Шукай!

Шарик знову втяг у ніздрі неприємний запах німецького сукна. Принюхуючись, обійшов усі коридори й повернув назад. Покрутив головою, помахав хвостом – нема.

– Мусить бути, песику, – переконував його Янек, нахиляючись до собаки. – Шукай!

Шарик знову заходився шукати. Був зосереджений і точний, заходив у коридори, повертався назад.

Павлов глянув на годинника.

– Скільки ще? – спитав Кос.

– Вісімнадцять.

В одному коридорі, на півтораметровій висоті від землі, вздовж стіни тяглося дерев'яне поруччя з заглибленнями – можливо, туди ставили гвинтівки. Шарик зупинився, підвів голову, принюхався, стрибнув на стіну й заскавчав. Побіг далі коридором, стрибнув ще раз на стіну і тріумфуюче гавкнув.

– Знайшов! – зрадів Кос і наказав собаці: – Веди! Тупаючи ногами, присвічуючи ліхтариками, побігли за Шариком. Раптом собака стрибнув, долаючи якусь перепону.

– Стій! – наказав Павлов. – Зупини його.

– Шарику! – гукнув Кос. – Ні з місця!

За метр попереду легенько тремтіло павутиння тонких дротів, що їх зачепив собака.

– Сам не впораюся, – сказав капітан, – Ні одна з цих чотирьох струн не повинна бути ослаблена.

– Ясно, – відповів за всіх Віхура.

Всі троє обережно підступили до дротів, і кожен по-своєму взявся гіальцями за дріт. Віхура сперся ліктем на коліно, Григорій приставив кулак до чобота, Кос ліг і вхопив дві металеві нитки біля самої землі.

Шарик хотів допомогти: поволі піднімаючи лапу, присувався ближче.

– Стій, не смій!

– Готово? – запитав Павлов і, глянувши на зосереджені обличчя, сказав: – Ріжу.

Довгу хвилину ніхто не промовив ані слова. Чути було тільки часте дихання і спокійне посвистування капітана.

Перерізавши металеве павутиння, Павлов перейшов на другий бік, став на коліна і почав блискавично працювати пальцями. Спершу відгорнув грудки глини, оголив кінець запалу, потім ухопив його пальцями і, відвівши вбік руку, що тримала дріт, почав викручувати детонатора з міни. Першого звільнив Коса, якому було найнезручніше тримати. Потім, глянувши на краплі поту, що рясніли на лобі Віхури, відпустив і його.

Найдовше тримав дрота Григорій, і коли вже пустив його, з пальців капала кров.

Капітан освітив ліхтариком коридор і уважно оглянув його.

– Чому стискав так міцно? – Янек розірвав перев'язочний пакет і подав Саакашвілі бинт.

– Я подумав, – відповів Григорій, – що коли втримаю, то в цьому році дівчина мені судилася.

– Вперед! – наказав Павлов.

Пройшовши кільканадцять кроків, потрапили до великого довгастого каземату, засипаного під однією стіною коксом до висоти людського' зросту. Зупинилися, вражені розмірами підземелля.

– Скільки? – ще раз запитав Кос.

– Тринадцять.

– Дня не вистачить, щоб перебрати, – почухав потилицю В]хура

– Хто його знає, чи саме тут.

Шарик, який, принюхуючись, мандрував уздовж купи палива, дійшов майже до самого кутка, голосно гавкнув і, стрибнувши передніми лапами на кокс, почав завзято гребтися. З шелестінням посипалися грудки коксу.