Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 6)
Вони кинулись уперед, розборонили борців. Густлік міцно тримав Томаша, а Кос і СаакашвІлі – незнайомого солдата. Зграбний, у добре підігнаному тиковому мундирі, за поясом засунуті шкіряні рукавиці з широкими манжетами. Він не виривався, лише важко дихав і облизував краплі крові, що виступили з розбитої губи.
– Що сталося? – спитав Янек Томаша.
– Консерви хотів красти. Незнайомець знизав плечима.
– Можу вам своїх підкинути, якщо голодні, – сказав високим дзвінким голосом. – Пустіть, адже не втечу. – Він повернувся до Коса: – І собаку заберіть, бо зжере мене. Хотів повернути стрілки назад, бо поспішає на шість годин. – Показав на годинник із зозулями, що висів посередині стіни й цокав у шаленому темпі.
Густлік пустив Черешняка, який кульгаючи підійшов до стіни, відкрив дверцята годинника й витяг звідти бляшанку.
– Саме цей годинник його зацікавив. Мало тут інших? – бурчав, розтираючи плече.
СаакашвІлі та Кос теж пустили свого бранця.
– Якщо не секрет, – задерикувато спитав Янек, – яке діло сторонньому до наших годинників?
– Не сторонньому, – відповів незнайомець. Підняв з підлоги кашкет із шоферськими окулярами над козирком, надів його набакир. Потім, розтираючи руку, промовив:
– Разом воюватимемо.
Виструнчився, клацнув підборами й простиг руку, а коли, на мить завагавшися, Кос подав свою, відрекомендувався:
– Підпрапорщик Данило Лажевський.
– Сержант Ян Кос.
– Ку-ку, – підтвердила дерев'яна зозуля.
– Мене, якщо коротко, просто Магнето.
– Мене просто Янек. Звідки знаєш, що воюватимемо разом?
– Генерал хоче захопити міст на каналі до підходу основних сил.
Годинник, що поспішав на шість годин і п'ятнадцять хвилин, вибив п'яту – і пунктуально, як завжди, увійшов генерал, а за ним у темному танковому комбінезоні кремезний смаглявий офіцер з кучерявою, чорною, блискучою, мов вороняче крило, чуприною.
– Бачу, з командиром мотоциклістів ви вже знайомі.
– Так, навіть близько, – відповів підпрапорщик, скоса поглядаючи на Томаша.
– А це поручик Козуб, командир розвідувального патруля.
Кос мимоволі ступив півкроку назустріч, хотів був подати руку, але чорнявий не виявив бажання потиснути її, тільки суворо роздивлявся карими очима танкістів.
– Громадянине генерал, – почав Кос, – у Крейцбургу…
– Вже тебе повідомили? – Генерал прикинувся сердитим. – Не в самому місті, а на південь од нього бетонний міст.
Генерал розклав карту на прасувальній дошці, притиснув один її край холодною праскою.
– Дозвольте доповісти, – знову почав Кос.
– Щось невідкладне? – генерал насупив брови і глянув на годинника. – Кажи.
– В'язень із концтабору, який працював на заводі боєприпасів у Крейцбургу, повідомив, що есесівці дістали наказ повбивати їх перед самим визволенням. Аби вдарити по фашистах зненацька, підпільна організація теж підніме в'язнів, і вони кинуться на німців…
– Де він?
– У госпіталі. Поранений і дуже виснажений.
– Поляк?
– Німець.
– А чому есесівці повинні зволікати до останньої хвилини?
– Фабрика виготовляє бронебійні снаряди. Чотири тисячі в'язнів… Він приніс точний план. – Хлопець витяг з кишені невеличку ганчірку з накресленим планом.
Генерал, задумавшись, оглядав її, а потім розгладив долонею карту й, щоб краще лежала, притиснув її з другого боку ротмістровою конфедераткою. Окований козирок півколом ліг на Шпрее, а орел завис просто над темною плямою величезного міста.
У відчинених дверях з'явилася Лідка, але ніхто її не помітив, бо всі дивилися на карту. Нахиляючись, Черешняк одштовхнув Єленя, той дав йому стусана в бік, а Томаш, думаючи, що це заохочення до виступу, сказав те, чого недавно навчився від взводного:
– Чим швидше поб'ємо ворога, тим менше людей загине.
– Так, – кивнув генерал, вдивляючись у карту й щось міркуючи. – Так, – повторив, усвідомивши зміст солдатових слів, і зацікавлено дивився хвилину на Че-решняка. – А ти філософ, видно, весь у батька, проте маєш рацію.
Кос також підвів очі на Томаша і над його схиленою головою побачив Лідку, яка, піднявшись навшпиньки, посилала йому усмішку й поцілунок. Хлопець підніс руку на привітання. Дівчина була така сама, але водночас і якась інша. Не міг збагнути, що саме в ній змінилося. Може, зачіска інша, може, мундир краще підігнаний? У них там, при штабі, є всякі шевці, кравці…
Тим часом генерал гостро заструганим олівцем повернув на північ найдовшу чорну стрілку на карті й звернувся до офіцера:
– План операції, Козубе, залишається старий, коли не брати до уваги концтабору. Просунетесь ще на десять кілометрів уперед і форсуєте канал.
– Ясно, товаришу генерал.
– Проникнути, оволодіти, утримати до підходу наших підрозділів, – рішучим, упевненим голосом наказував генерал. – Для цієї операції виділяю самостійний розвідувальний дозор, до складу якого входить мотоциклетний взвод під командою Магнето, два важкі танки поручика Козуба і ваш екіпаж.
– Як… – затнувся Саакашвілі, ледве проковтнувши слину. – Як десантники? – видушив із себе запитання.
– Правда, я ще не казав, – Генерал поплескав понагрудній кишені, витяг конверта й подав Косові. – Ось тобі лист. Батько був на тому березі, але вже вас не застав. Залишив коробку від поморян і пішов на Щецін.
– Що залишив? – здивувався Кос і застиг з ножем у руках, яким хотів розрізати конверт.
– Коробку, – повторив генерал сміючись. – Хіба, не пам'ятаєте, як на танцювальному вечорі в Гданську збирали гроші на танк? Ще тоді Франек Віхура й Григорій Саакашвілі закохалися в таких гарних близнючок… То вони навіть фотокартки через батька прислали… – Він заходився шукати знімки в своїй планшетці.
– Новий? Нам? Де? – немов скорострільна гармата, вигукував Саакашвілі, ще не вірячи, але вже знетямле-ний з радощів.
– На подвір'ї, – удавано спокійно відповів генерал. – Я думав – ви чули, як під'їздив.
Саакашвілі кинувся до вікна, за ним увесь екіпаж. Під стіною стояв танк – новенький, просто з заводу, навіть фарба, подібна кольором до весняного листя, ніде не була подряпана. Збоку на броні білів напис: «Рудий». У відкритому люці сидів Віхура й, побачивши танкістів, вигукнув:
– Привіт, хлопці!
Хотів помахати їм і за звичкою вдарився головою об броню.
З усього екіпажу перший отямився, Саакашвілі, метнувся до дверей і, не помітивши Лідки, мало не збивши її з ніг, мов куля вилетів з кімнати. За ним, на бігу віддаючи честь генералові і погладивши Лідку по голові, побіг Єлень. Томаш упхнув до кишені консервну бляшанку, вхопив з кутка рюкзак, а з карти ротмістрову конфедератку. Маючи зайняті руки, вибачливо осміхнувся високому начальству, вклонився радистці й помчав сходами вниз.
Бойове завдання було поставлене, офіційна частина генеральського візиту закінчена, отже, Лідка, поправивши зачіску, підійшла до Коса, який і досі стояв біля вікна з непрочитаним листом у руці.
– Привіт, Янеку, – простягнула руку. – Я дуже хвилювалася. Такі радіограми надходили…
– Привіт. Як бачиш, ми всі здорові, – відповів Янек усміхаючись і повернувся до генерала: – Звідки напис на танку?
– Віхура малював, а я не мав нічого проти. Бачу, ти найменше радієш.
В цю ж мить стриманість, яка сковувала молодого сержанта, мов вітром здуло. Янек сунув листа до кишені, вибачливим жестом торкнувся плеча дівчини і як стояв, майже без розгону; стрибнув у вікно на танк.
Шарик, що увесь час сидів біля свого хазяїна, виглянув, заскавчав і, вирішивши, що цей шлях все ж таки не для нього, гавкаючи побіг до сходів.
Підпрапорщик Лажевський, який довгу хвилину приглядався до Лідки й розгладжував мундир під поясом, тепер, однак, також перехилився через підвіконня, буцімто й сам мав охоту стрибнути.
– Ура-а-а! – гримів знизу тріумфальний гук екіпажу,
– Не радієте разом з ними? – заговорив Данило. – Усмішка вам дуже до лиця.
– Радію, – відповіла Лідка крізь сльози. – Ще й як.
– Три танки готовий підпалити за вашу усмішку.
– Почекайте, громадянине підпрапорщику, до осінніх холодів, тепер дуже жарко, – пирхнула на нього мов та кицька.