Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 5)

У прямокутному віконці, з якого давно вже вилетіла шибка, показалося налякане обличчя літнього фельдшера.

– Наліт? – запитав, насупивши брови.

– Ні. Візьмемо ще одного пораненого, – пояснив сержант і додав, звертаючись до племінника: – Посунь-ся-бо трохи, звільни місце.

Побачивши, що санітарна машина гальмує, танкісти прискорили ходу. Кос підбіг до машини і, привітавшись із Шавеллами, заглянув до кабіни.

– Громадянине хорунжий, доповідає сержант Ян Кос, просимо…

– Станіслав Зубрик, – простягаючи руку у віконце, відрекомендувався той цілком по-цивільному, – з Мінська Мазовецького.

– Візьміть двох поранених.

– А можна? Я фельдшер, тільки три тижні як у війську, тож і не знаю, що можна, а що ні. А тут ще весь час стріляють…

– Мабуть, на дах їх покладемо, – буркнув водій.

– Таке скажете! – обурився Шавелло. – Ми зараз посунемося. – Засичавши з болю, він сповз на підлогу: – Куля-дурепа ногу зачепила.

Густлік і Томаш обережно зняли пораненого з плаща й поклали на носилки. Есесівці похмуро стежили за їхніми рухами.

– Але ж і худенький! Сволота, мабуть, ваш ротний кухар, – обізвався до пораненого здивований Шавелло.

– Не розуміє, – пояснив Кос. – Німець.

– Ану забирайте його! Хай йому чорт! Для наших місця не вистачає… – розсердився водій і, вистрибнувши з кабіни, підбіг з карабіном у руні.

– Спокійно, – Кос поклав руку на кобуру. – Хорунжий дозволив.

– Звичайно, якщо помістяться, – фельдшер заглянув крізь віконце в кузов.

– Це щоб я німцеві поступився місцем? – скоріше здивувався, ніж розсердився сержант.

– Пане Шавелло, – втрутився Томаш. – Цього німця гестапо до концтабору посадило. Це порядна людина.

– Хлопці, я не поїду. Залишуся з вами, – тихо просила Маруся. – Навіщо в госпіталь?

– Хто знає, який той багнет, – умов'ляв Янек. – Зроблять укол, продезинфікують… І простеж, щоб німцеві перев'язку зробили за всіма правилами.

Дівчина зрозуміла, що Кос має рацію, тож кивнула головою, що простежить, проте зачепливо додала:.

– Візьми перстень назад, коли ти такий.

– Візьму, – всміхнувся Кос, допомагаючи дівчині сісти в машину. – Приїзди по нього, тільки не барися.

Шарик, передчуваючи розлуку, голосно заскавчав, став на задні лапи, передніми сперся на машину й намагався лизнути Марусю, яка гладила його по голові.

– З тобою нічого не боюся, а сама…

– Ось бачиш, – Янек погладив її по обличчю. – Напиши рапорт і вишли з госпіталю.

– Голубонько, хіба ти сама? Ти ж із нами, – басом прогув Костянтин.

Томаш витягав зі своїх бездонних кишень якісь банки з консервами і тицяв їх у руки старому.

– Ви простежте, пане Шавелло. Саму її нікуди не пускайте.

Заревів мотор, водій із скреготом перемикав швидкості.

– Де вас шукати? – гукнула Маруся.

– У Берліні! – крикнув у відповідь Кос, насовуючи перстень на мізинець.

Танкісти весело махали вслід машині, аж поки та зникла на вулиці, забитій військами; проте незабаром їхні обличчя спохмурніли.

– Як під Студзянками, – сказав Янек.

– Ну то й що? – обізвався Григорій. – І місяця не минуло, як ви зустрілися.

– У госпіталі…

– Тьху, бодай тобі з такою мовою… – розсердився Густлік. – Але що з бабами завжди клопіт, то правда. Я не поспішатиму. Одружусь, коли посивію…

– Товаришу, – Саакашоілі зупинив червоноармійця, який вів групу полонених. – Бери й наших.

– Своїх вистачить, – відмовив той.

– Твої нікчемні, старці в мундирах, од вітру хитаються, – кепкував Єлень. – А наші, сам поглянь, кожен у два рази за Гітлера більший. За таких медаллю можуть нагородити.

– Почастуєш цигаркою, візьму, – погодився вартовий.

Томаш загнав своїх полонених у колону, яка повільно марширувала до Одеру, якийсь час простував поруч і, встановивши, що ніхто не бачить, рубонув підбором по мозолях есесівця, який погрожував багнетом Марусі.

– Не воюй більше з дівчатами! – наказав на прощання.

Згаяв на це довгу хвилину, отже, мусив наздоганяти своїх, проштовхуючись поміж військами, що сунули нескінченною колоною. Наздогнав аж біля входу до цегляного будинку на площі в центрі Рітцена. Там уже чекав Чорноусов зі своїми розвідниками.

– Де Вогник? – стурбовано запитав товариша.

– Поранили.

– Значить, не вберегли, – з докором сказав Чорноусов. – А вона нам усім у загоні як дочка.

– У засідку попали… – намагався пояснити Янек, але, бачачи, що так – у поспіху й на вулиці – не переконає, докинув: – За півгодини буде в госпіталі, за кілька днів повернеться.

– Наші підрозділи йдуть. Час прощатися. Чорноусов розкрив був обійми, але перешкодив йому Томаш.

– Там нагорі нікого нема?

– Всі тут.

– А речі?

– Думаєш, комусь оті твої годинники потрібні?- втрутився Густлік.

– Ні, але рюкзак там, – занепокоєний Черешняк поспіхом потиснув Чорноусову руку й бігцем кинувся до будинку.

– Де тепер зустрінемось? – запитав старшина.

– Давай у Берліні! – запропонував Янек. – 3 Марусею ми теж так домовились.

– Давай. У самому центрі, звідкіля Гітлер командує.

Розділ III ДАЛЕКИЙ ДОЗОР

– Розвідники, струнко! Шикуйсь! Кроком руш! – скомандував Чорноусов.

Танкісти ще хвилину дивилися, як розвідники, карбуючи крок, влилися в людську масу, що рікою пливла по бруківці, а потім сходами- піднімалися на перший поверх. СаакашвІлі, побачивши зажурене обличчя Коса, взяв його під руку.

– Адже з гранатою вийшло ненароком. А Маруся… добре, що вона в госпіталі. Повернеться на фронт, а фронту нема.

– Як це нема? – здивувався Густлік,

– Отак і нема. Сидять за столом усі союзники: хау ду ю ду, бонжур, дзень добри, здрастуй, а німець ходить і пиво розносить. Нема фронту, ніхто нікого не вбиває.

З вулиці почувся стугін дизельного мотора й характерний брязкіт гусениць. СаакашвІлі оглянувся, хотів повернутися і виглянути, але саме в цю мить Шарик раптом гавкнув, рвонувся вперед, штовхнув лапами двері. Зацікавлений Кос перестрибнув дві останні сходинки, ввійшов за ним і зупинився на порозі остовпілий. Григорій та Густлік налетіли на нього та й собі заклякли на місці, і мить мовчки дивилися, як по підлозі котиться клубок рук і ніг. Собака напружився до стрибка.

– Не руш! – наказав Янек і зразу ж скомандував: – Хапати обох!