Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 46)
– Ходімо.
Пройшли кілька кроків, і капітан почав вистукувати стіни – на висоті метра від землі бетон одлунював глухо: там усередині була порожнеча. Проміння ліхтарика ковзнуло по шершавій поверхні – побачили шпарину. Колись тут зробили діру, потім залили цементом, але пломба почорніла й спорохнявіла по краях.
– Стукни.
Янек ударив прикладом, потім ще раз, дужче – і кусень потемнілого бетону провалився досередини, відкриваючи овальний отвір. Павлов посвітив туди, потім подав ліхтарика Косові.
– Держи.
Сапер спритно склав толові шашки одна до одної, встромив поміж них капсуль запалу з бікфордовим шнуром. Блиснуло полум'я бензинової запальнички, зробленої з гільзи протитанкової рушниці. Засичав бікфордів шнур, випускаючи вузьку стьожку сивого диму.
– Шарику, до мене! – наказав Кос.
Хотів побігти, але, зробивши два швидкі кроки, уповільнив ходу, бо побачив: капітан не квапиться.
– П'ятнадцять секунд – це дуже багато часу, – сказав сапер, а коли дісталися до танка й стали під захистом броні, додав голосніше: – Не висовуватися!
Ще мить – і всіх засліпив блиск, сипонуло рясним градом бетонних осколків.
– Ходімо.
Капітан провів танкістів до діри в стіні, яка ще пахла толом і курилася пилюкою.
– Ваш командир нагадав, що я докладно не познайомив вас із планом операції, – сказав він спокійно і, наче вчитель біля дошки, заходився пояснювати: – Паралельно до тунелю лежить канал, через який прокладено електрокабелі. Ним можна пройти й пронести вибухівку. Сильний вибух на тому місці станції і водночас атака танка з цього боку повинні викурити німців. Ясно?
– Ясно, – відповів Саакашвілі, задумливо усміхаючись, бо на якусь мить видалося йому, що вони знов усі разом, увесь давній екіпаж.
Черешник теж кивнув головою і відразу запитав:
– Хто носитиме вибухівку?
– Я. Це робота сапера, – всміхнувся Павлов.
– А коли… – почав Кос.
– Що б там не було, піхота піде в атаку опівночі, отже й ми мусимо. Що ще?
Янек глянув у обличчя своїх підлеглих, хвильку вагався, але ні про що більше не запитав.
– Перевірю танк, – сказав, оддаючи честь.
За ним рушив Саакашвілі, а за два кроки позаду – Томаш.
Капітан, залишившись один, почав працювати спокійно та швидко, без єдиного зайвого руху. До вузького брезентового мішка з довгими ремінцями поклав вибухівку. Петлю на кінці тонкої линви прив'язав собі ззаду до пояса; другий кінець линви був прикріплений до ремінців мішка.
Потім спритно просковзнув крізь діру з линвою, прив'язаною до пояса, і поповз, тягнучи за собою мішок. Канал був прямокутний, височенький, але вузький, і просування вимагало неабиякої фізичної сили та спритності. Заважали кабелі, підвішені на гаках, убитих у стіну.
Саакашвілі від танка бачив сапера, що зникав у бетонній стіні, і йому кортіло глянути зблизька, як він там дає собі раду.
– Посвіти! – гукнув Янек з машини, відкриваючи гарматний затвор і нахиляючи голову.
Ліхтарик у руці Григорія ворухнувся, і спіраль нарізів усередині ствола злегка завирувала. На стінах – ані сліду бруду. Кос брязнув затвором і сказав:
– Усе гаразд. Можемо, починати хоч зараз.
– Ще є час, – Саакашвілі глянув на годинника, що світився на дошці приладів. – Попустимо з Томашем гусениці, бо на цих шпалах…
– Гаразд. Я зараз повернуся.
Янек побіг до отвору в стіні. Дивився, як рівномірно, не кваплячись, просувається вперед сапер, присвічуючи ліхтариком. Кос чекав хвилину, заглядав досередини, аж раптом світло застигло на місці.
– Що могло статися? Може, засідка?
Ні, засідки не було, просто Павлов дістався до місця, в якому ззовні крізь просвердлену в бетоні діру проходив товстий кабель у металевій оболонці. Підвішений посередині каналу, він звузив прохід так, що людина не могла прослизнути далі.
Насвистуючи крізь зуби пісеньку про Дніпро, сапер на хвилину зупинився. Потім, мов акробат, почав міняти положення тіла, щоб повертатися назад.
Тим часом до Коса, який стояв біля діри, тихцем підійшов Густлік.
– Німці сюди йдуть? – занепокоєно спитав Янек.
– Ні, – пошепки відповів сілезець, – але за стіною щось шарудить і свистить.
Захоплений спостереженнями, Кос машинально сказав:
– Поручик.
– Хто? – запитав Густлік, витріщивши очі та витираючи піт з лоба.
– Павлов… Пробач, – Кос поклав йому руку на плече. – Схожий цей сапер і, можливо, не тільки обличчям…
Почули шелест і важке дихання втомленої людини. За хвилину виповз капітан. Не кажучи ні слова, сперся спиною на бетонну стіну й сів, знесилений.
– Першу порцію закладено? – спитав Кос. Офіцер мовчки потяг за линву, і з діри висунувся довгастий брезентовий мішок з вибухівкою.
– Не можна пролізти, – догадався Густлік. Павлов кивнув головою, витер рукавом обличчя.
– Екіпаж! – покликав Янек.
Обидва негайно підбігли, і Саакашвілі доповів:
– Підводний корабель «Рудий» готовий до наземних дій.
– Підземних, – похмуро спростував Густлік.
– Станеш на варті, – наказав Кос Черешникові. – Ось тут…
– Знаю. Біля стрілки, де оті ями у два боки розходяться, де я із взводним ходив.
Черешняк узяв два запасні магазини в грузина, засунув їх за халяву, де стриміло вже по одному, і пішов у темряву.
Трохи жалкував, що лишився на варті саме в цей момент, але, ясна річ, хтось же повинен прикривати. Може, навіть і добре, що це випало йому, бо з обличчя сержанта Коса зрозумів: щось не гаразд. Щось не виходить, будуть радитись, і він мало чим зможе допомогти їм. У полі – інша річ, а тут, у цих велетенських погребах, що їх люди, мов кроти, вирили під землею, почував себе непевно. Подумати тільки – над головою стоять будинки, і все це може завалитися…
Незабаром Черешняк занудьгував. Позіхаючи рахував ґудзики на мундирі й овальні отвори на кожухові автоматного ствола. Заходився навіть копирсатися біля рейок і врешті, витягши з кишені французького ключа, відкрутив чималу гайку, зважив у руці й сховав – здавалося, що саме підійде до воза.
Ось-ось війна закінчиться, і можна буде повернутися до праці. Батько правильно вирішив, що коли вже воювати, то краще з розумними й добрими людьми, як, наприклад, сержант Кос, Густлік та Григорій. Таким і свого не жаль оддати. А ще краще, якби серед воєнних трофеїв найти річ гарну, але непотрібну в господарстві… Приємно прислужитися своєму екіпажеві, і варто в такім ділі так зробити, а може, навіть головою заризикувати…
Перед ним був роз'їзд і два тунелі. В одному, що завертав уліво, вдалині виднілося тьмяне світло, часом вихоплювався силует людини, яка ходила по рейках. Долинав гомін, схожий на шум розбудженого вулика. Інколи згори чулися приглушені вибухи і навіть кулеметна стрілянина.
В тунелі просто перед ним було темно, аж раптом блиснуло світло, загойдався в чиїйсь руці ліхтарик. Черешняк миттю припав до землі і застиг з автоматом напоготові.
Світло наближалося; потім затупотіли чоботи. Ще хвилина, і хлопець побачив шістьох німців, зігнутих під важкими рюкзаками. Попереду крокував унтер-офіцер. Дійшовши до роз'їзду, вони повернули вбік. При тьмяному світлі ліхтарика Томаш побачив, що під пахвами несуть буханки хліба, в одного з розірваного рюкзака виглядала ковбаса й консервні бляшанки. Крізь сморід мастил і металу запахло навіть чимось копченим – рибою чи м'ясом.
Коли постачальники відійшли далі, Черешняк підвівся. Радів, бо не довелося стріляти в людей, які несуть їжу. А втім, це, мабуть, на краще, адже ж нам належить дбати про те, щоб ворог не знав, що ми сюди пробралися. Якусь мить ще стояв на місці, але не давала спокою думка, звідки оті взяли стільки добра. Дедалі частіше ковтав слину, борлак ходив йому то вниз, то вгору.
Вийняв з кишені загорнений в хустину сухар, вкусив і поволі жував. Проте за кілька секунд сховав хліб і котячою, м'якою ходою подався в глиб правого тунелю.
Йти довелося недовго. За сто метрів од роз'їзду тунель перекрито якимись завісами з брезенту, а за ними темрява була не така густа. Ще кількадесят кроків – і Томаш побачив на лівій стіні важкі сталеві двері, трохи розсунуті на роликах. За ними чорніли товсті грати. З-за ґрат проникало тьмяне світло лампочок – вони ледь жевріли від напруги спрацьованих. акумуляторів.
Проте світла вистачало, щоб побачити вартового, сутулого солдата з багнетом на гвинтівці, який ритмічно прогулювався двадцять кроків в один бік і двадцять – у другий. Над входом до складу сірів великий напис. Томаш намагався прочитати його, але швидко відмовився від цієї марної роботи. Навпроти напису на рейках стояла невеличка дрезина.
Вартовий, пройшовши свої двадцять кроків, повернув назад. За його спиною від стіни тунелю відірвалася безшумна тінь, майнула ближче і зникла в темній ніші.
Це повторилося вдруге; за третім разом Черешняк вирішив подолати решту відстані. Пригнувшись і напружившись, мов рись до стрибка, мчав великими кроками. На свою біду, зачепив за шмат бляхи, і сполоханий вартовий прийшов раніше, зразу ж за смугою світла, що падало від складу.
Німцеві забракло часу підняти гвинтівку до пострілу, але, знаючи військове ремесло, він присів, напружив м'язи і вдарив багнетом перед собою. Черешняк заледве встиг зупинитися на бігу й відстрибнути вбік. Вістря багнета пройшло за кілька сантиметрів од нього.
Коротку мить дивилися один на одного. Томаш не хотів стріляти, а з автоматом у руці небагато міг удіяти. Вдався до хитрощів: глянувши за спину вартового, кивнув головою і зробив рух, мовби показуючи комусь – атакуй з тилу.