Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 43)

– Не хвилюйся. Так заткну, що жодна краплина не просочиться.

Стрибнули на землю; за ними Томаш, Саакашвілі та Шарик вилізли переднім люком. Пес підбіг до води, хлебнув.

– Що ти п'єш, дурню? – буркнув Янек. – Ходи-но сюди.

Черешняк засунув у люк руку, дістав термоса й налив собаці в миску води.

– Як священик… – бурмотів у кошлате вухо. – Своє маєш, а до чужого носа пхаєш.

Під'їхав ваговоз, з кабіни вистрибнув капітан Павлов і наблизився до танкістів.

– Мені потрібне місце.

– З правого боку внизу. Кулеметник не їде, – доповів незичливо Кос; водночас він і весь екіпаж мов зачаровані дивилися саперові в обличчя.

– Я знаю танк, – спокійно відповів росіянин. – Треба багато місця. Все, що зайве…

– Вже викинули, – сказав Кос.

– Особисті речі теж у машину. Одержите перед станцією, в місці зустрічі з ударною групою Ша-велла.

– Аби тільки з цієї проклятої діри вилізти… – пробурмотів Густлік.

– Як не виліземо, – відповів приглушеним голосом капітан, – то й не будуть потрібні. Однак хто не хоче, може не їхати.

Кос мозчав. Єлень оглянув обличчя танкістів і пояснив Павлову:

– Товаришу капітан, ми – екіпаж. Розумієте? Екіпаж. Або всі їдемо, або ніхто.

– Забирайте речі! – наказав Кос і додав, звертаючись до Єленя. – Візьми мої.

Троє членів екіпажу полізли до танка, а сапер мовив до сержанта:

– 3 самого початку дивитесь на мене, наче в мене на голові роги ростуть. Скажіть, у чому річ?

– У вас, громадянине капітан, є або, може, був близнюк?

– Двоє хлопців, – пожвавішав той і дістав з кишені фотографію. – Ванько й Сашко. Не близнюки, але схожі один на одного. Зараз із дружиною в Новосибірську. Туди Гітлер не дійшов. І я ввесь час був на японському кордоні. Тільки тиждень, як перекинули. І до польського війська. Не встиг поміняти мундира.

– Чому до польського?

– Мову знаю. Виріс під Житомиром. Там польських сіл чимало.

Густлік заніс два рюкзаки, Саакашвілі один, Шарик волік у зубах свою гаптовану подушку. Стали біля машини. Останнім насилу виліз Томаш із важенним мішком і чималим довгастим брезентовим пакетом.

Кос показав на відкритий люк.

– Прошу.

Пропустив уперед капітана й, минаючи Черешняка, кинув приглушеним голосом:

– Що це за мотлох знову?

Павлов, присвічуючи ліхтариком, розглянувся в танку. Кружальце світла впало на ротмістрів кашкет, що висів ліворуч од сидіння механіка.

– Чекаєте підвищення по службі?

– Ні. Поранений офіцер просив його кашкет до Берліна довезти.

Капітан кивнув головою і торкнувся ефеса шаблі.

– Механік – кавалерист?

– Грузин.

Капітан легко доторкнувся до снарядів, гарматного затвора, радіостанції, затримав погляд на орденах, на Хресті Хоробрих і Віртуті Мілітарі, а потім – на фотокартці, приклеєній до броні.

Витягши з кишені дзеркальце, Павлов глянув у нього, порівнюючи своє обличчя з фотографією. Нарешті збагнув ситуацію, в якій опинився.

– Давно?

– Шість тижнів тому, під Вейгеровом.

Капітан випростався, скільки міг підвів руку до козирка і відсалютував двійникові на фотокартці. Потім виліз із танка й наказав:

– Екіпаж – до мене!

Танкісти обступили його тісним півколом.

– Я не прийшов зайняти чиєсь місце, – поволі говорив капітан. – Не мине й двох годин, як розпрощаємося. Але на цей час мусите прийняти мене до свого гурту…

– Громадянине капітан, – почав Кос, хвильку подумавши. – Ми бачили вас у Шпандау й потім на мосту через Гавєль. Думали, що, може…

– Починайте конопатити, – урвав його сапер. – Двоє допоможуть мені переносити вибухівку.

– Я, – зголосився Густлік.

– Я, – приєднався до нього Томаш.

Підходячи до автомашин, Єлень випередив офіцера і розмахнувся, щоб одним ударом одкрити замок на задньому борту. Капітан притримав його за руку і показав білий напис на темно-зелених дошках: «Стукнеш – щезнеш».

Не всім на війні випадає однакова праця. Тим часом, коли одні армії наступають, інші стоять на пасивних дільницях фронту. Навіть у одній роті може статися так, що одні потом обливаються, а інші сплять або шукають собі роботи, аби тільки не нудитися.

У напівзруйнованому будинку, в кімнаті на другому поверсі займали бойові позиції Зубрик і Віхура. Підсунули стіл до стіни між вікнами і, вмостившися на принесених з кухні табуретках, різались у карти.

З боку сходової клітки, крізь отвір, вибитий, певно, не інакше, як фаустпатроном, увійшла Маруся.

– Граєте?

За нею, мов тінь, з'явився Юзек Шавелло і сів у кутку.

– Граємо, – підтвердив капрал і, кинувши оком за вікно, крикнув: – Нижче голову!

Вогник присіла, кулі відбили шматок штукатурки, яка посипалась на стіл.

– Впертий фриц, – сказав Віхура.

Вхопив з колін автомата, різко повернувся і через ліве плече, не підводячись з табуретки, рубонув двома короткими чергами у вікно на тому боці вулиці. Потім спокійно повернувся до дівчини.

– Нащо? – спитала Маруся.

– Щоб його заспокоїти. Тепер півгодини сидітиме тихо.

– Питаю не про стрілянину, а про гру. На що граєте: гроші, спирт?

– За гроші мало купиш, а протягом тих кількох днів, які залишаються до кінця війни, не варто пити. Після чарки людина стає гарячою, легше на той світ потрапити. Ми на бензин граємо.

– Навіщо тобі бензин?

– Не зараз. Після війни в Мінську Мазовєцькому має Зубрик мені віддати три бочки і сім каністер. Знадобиться тобі транспорт – звертайся до мене. Відкрию фірму: «Привіз – вивіз, капрал запасу Віхура».

– Віхура, – повторила мов ехо дівчина й раптом запитала: – Любиш мене?

Спантеличений капрал узяв під стіною гранату, знизав плечима, вирвав кільце І, ніяково всміхнувшися, жбурнув через вулицю. Гримнув вибух. Обережно висунувши голови, Віхура й Зубрик подивилися на порожній віконний отвір, з якого валив дим.

– Постежте тут, пане хорунжий. Я зараз повернуся. Взяв Марусю за руку, вийшли разом на сходи, присіли під закіптюженою стіною.

– Чого баньки витріщили, рядовий Шавелло? Що тут дивного? Чоботи собі почистіть.