Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 41)

– Нога – то дрібниця, – прошепотів поранений до Зубрика, що нахилився над ним, – але ось тут болить дедалі дужче, – притиснув долоні до живота, а між пальцями просочувалась кров, майже чорна в цьому дивовижному освітленні.

Фельдшер негайно взявся до діла, руки в нього були швидкі та вправні. Допомагав йому Шавелло. Поранений зціпив зуби, його очі вряди-годи скліли з болю. Мов крізь вату чув Зубриків голос:

– Знаю, що болить. Трохи мусить. Радій, друже, що ти мужчина, бо якби так, приміром, близнюки…

– Поета рубонули, хай йому чорт, – пробурмотів Віхура до Лажевського, який стрибнув з драбини.

Але підпрапорщик не підбіг до пораненого, тільки уважно розглянувся навколо. Вони опинилися в руїнах між двома глухими стінами будинків, зайнятих ворогом. Доки сидітимуть тут, нічого їм не загрожує, хіба що німці проб'ють бійниці в стінах.

Кос, якому надокучило лізти по драбині, повернувся на металевому щаблі і, стрибнувши з висоти другого поверху, приземлився біля Магнето.

– Сидіти тут довго не можна, а через вулицю хіба що половина живими проскочить, – сказав підпрапорщик.

Кос мовчки відповз убік і нахилився над пораненим. Біліли бинти, блищав лоб і щоки Стаська, мокрі від поту і сліз. Янек витер йому обличчя тим, що було під рукою, – жмутом клоччя, яке витяг з кишені.

– Практики вже не набуду, – говорив поранений утомленим голосом до Шавелла, а потім повернув голову в бік Віхури, – і слів до кінця не виправлю. А втім, вони непогані, – слабо всміхнувся й тихенько заспівав:

Криваво блиснув зуб тупий, Взяв «тигра» на приціл і бий…

– Годилося б… – почав Янек.

– Ноші готові, – перепинав його Шавелло.

– Косе! – покликав раптом Стасько і поволі, але виразно сказав: – Ось тобі, згодиться, – простяг невеличку книжечку. – Я поцупив її в одному будинку з бібліотеки.

Янек мовчки сунув книжечку за пазуху, поклав руку на гарячий лоб Стаська.

– Піднесіть його ближче до вулиці.

– Я залишуся тут. Не варто. Менше болітиме.

– Не мудруй! – різко обірвав Янек.

Підбіг до руїн, хвильку вдивлявся в темряву, вибираючи вигідну позицію для атаки; в руках тримав готовий до пострілу автомат хорунжого Зубрика.

Біля «Рудого» Густлік, виструнчившись, доповідав полковникові. Трохи ззаду стояли Саакашвілі, Череш-няк і Маруся з собакою.

– Рапортую, громадянине полковник: завдання було виконано, будинок здобули. Тільки потім знизу, з підвалу, повилазили німці й наших нагору погнали.

Полковник, підвівши голову, дивився на охоплені полум'ям верхні поверхи й дах будинку.

– Дам вам для поповнення екіпажу двох людей.

– Не треба.

– Вірите в чудеса?

– Ні. В друзів.

– Візьміть тимчасово.

– Не треба. Екіпаж повний.

– З псом?

– Теж солдат. Пайок одержує…

Єлень обірвав і жестом попросив полковника помовчати, бо з того боку вулиці, з руїн, застукотів у дивовижному ритмі кулемет: та-та-та, та-та… Густлік слухав, і усмішка розлилася по його обличчі: риска – крапка – риска, потім три риски, три крапки.

– Кос! – радісно прошепотів до екіпажу.

– Що таке? – запитав полковник.

– Командир наш повертається, – вихопився вперед Саакашвілі.

– Командир, – пояснив Єлень, – просить допомоги. – В машину! – наказав.

Забувши про командира полку, стрибнув на броню, на башту, став навшпиньки і гукнув, немов у гучномовець:

– Піхота… на мою команду, вогонь!

Сілезець зник під бронею, загриміла танкова гармата. Мов полум'я по бікфордовому шнуру, пролетіла канонада по всій дільниці. Били автомати й кулемети. Зітхнув розбуджений міномет, викидаючи вгору міни. Гримнула поряд польова гармата.

В сірому світанку з руїн вибіг невеликий гурт людей з ношами, помчав через вулицю. Не встиг противник отямитись, як наші солдати зникли в брамі.

Затих вогонь, з башти вистрибнув Єлень.

– Вам дивізією командувати, – ущипливо мовив полковник.

– Таж не дають.

Обидва засміялися і пішли назустріч тим, що повертались.

– Громадянине полковник, сержант Кос доповідає про повернення шести…

– Помер, – голосно сказав Зубрик, схилившись над пораненим.

– …повернення п'яти солдатів ударної групи. Полковник нахилився над загиблим, дивився якусь мить у бліде обличчя і накрив його кашкетом.

– Дякую за мужність, – сказав, стаючи струнко, – хоч ви й не утримали будинку… – Помовчав трішки і додав: – А я не здобув станції метро.

– Є в мене одна думка, – обізвався Кос.

– Знаєш, у який спосіб виколупати їх звідти?

– Мабуть, знаю. Він допоміг, – Янек показав на мертвого Стаська.

– Ходімо.

Відійшли обидва, з чого Маруся була дуже незадо-волена.

– Отак воно буває, коли кохаєш командира, – Саакашвілі підійшов до дівчини. – Мене б полюбила! Чому мене ніхто не вибирає?

– Сам вибери, – пирхнула, мов кицька, Маруся.

На подвір'ї, на невеличкому газоні, біля самої стіни Юзек Шавелло лопаткою розкопував тверду землю. Віхура знайшов поламаного багнета, нашкрябав на кам'яній стіні хрест і викарбовував під ним великі друковані літери. «СТ» були вже гот'ові, працював над «А».

Старий Шавелло повернувся з Черешняком, посадив його на винесену з будинку канапу, оббиту зеленим оксамитом, сів біля нього й наказав:

– Грай політичному. Йому було б приємно.

Тихо заграла гармонія, і старий не так співав, як говорив під мелодію, дуже просто й буденно, немов розмовляв, а не декламував вірша:

Роками йде смертельний бій

За волю – не за славу…

За ним став Лажевський, зняв кашкета. Віхура,покинув карбувати, дивився і слухав.

Пароль і відгук твій і мій

Це – Сталінград, Варшава.

І на обох нас рветься «тигр».

Вогнем по «тигру» я і ти,

Вогнем і я, і ти!