Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 36)

– З двадцять сьомого. Четверту ніч відтоді, як її наш батальйон для радянських танків організував. Приємно співвітчизників побачити.

– Привіт, сапер! – гукнув Віхура, стрибаючи з танка й засовуючи регулювальникові до кишені плаща пляшку трофейного вина. – Як ненароком ноги промочиш, то після роботи добре розігріває. Вливаєш згори, а п'яти гріє.

– Попробую. Ну, то проїздіть, – дозволив сапер, показуючи на порожній уже міст.

Підпрапорщик різко зрушив з місця, і мотоцикл, підстрибуючи на дошках мосту, промчав на той бік. «Рудий» посунув уперед, немов повільний, слон. Віхура підбіг ззаду, видерся на броню.

Т-34 ішов, чалапаючи гусеницями. Саакашвілі вів машину обережно. Понтони під її вагою глибоко осідали в воду, а потім випливали нагору, вирівнюючи поверхню мосту.

Зверху на башті сиділи Томаш і Янек, а тепер виліз і Густлік, втиснувся поміж заряджаючого й командира, обійняв їх сильними руками.

– Думав хто з вас, що ми аж до самого міста Берліна, до самого гада Гітлера доберемось?

– Я до Радома тричі вибирався, але ще не був там, – засміявся Черешняк.

– А я потайки сподівався, що так буде, – сказав Кос. – Вперше, коли танки над Оку прийшли. Загадав: якщо тричі влучу в десятку, то, може, й до Берліна попаду, коли мене поручик до свого екіпажу візьме…

– Янеку, – Густлік трохи стишив голос, – ти казав, що в темряві, що ніч, а я його справді бачив.

– Ми б усі хотіли, щоб так було, – сумно посміхнувся хлопець. – Дуже б хотіли…

Поплескав Густліка по плечу, оглядаючись туди, де на броні танка сиділа Маруся в польському кашкеті на голові.

Криваво блиснув зуб тупий.

Взяв «тигра» на приціл і бий!

З гармати в «тигра» бий! -

виспівував Віхура з запалом і, закінчивши, запитав Стаська, який сидів поряд:

– Ну, як?

– З точки зору рими…

– Саме так. А коли щось не так, то можна поправити. У мене в танку справжнє іспанське вино, можу дати кілька пляшок.

– Віхуро, я думала – ти до мене прийшов, а ти, мов астраханський купець.

– Який там ще купець? Я, Марусю, пісеньку складаю про битву під Студзянками.

– Навколо Берлін палає, а він тут консультації з літератури…

– Правду кажучи, Вогнику, то я за свіже повітря, бо в разі чого з цієї залізної коробки не виберешся, а тут простір, – розвів широко руки.

Танком саме підкинуло на переході з мосту на берег, і капрал, зсунувшись на землю, ледве втримався на ногах.

– Почекайте, бо Віхура не допливе, – сміялася Маруся.

Танк зменшив швидкість, з'їхав управо й зупинився, затриманий артилеристом-регулювальником.

– Командира танка до командира бригади! – гукав поручик із штабу.

Кос зняв шоломофон, надів кашкет, стрибнув з танка на вулицю і, обсмикуючи комбінезон та поправляючи пояс, попрямував до гурту офіцерів, які стояли біля газиків і ваговозів. Поряд біг Шарик і, за прикладом командира, також пригладив язиком скуйовджену на боках шерсть.

– Громадянине полковник, сержант Ян Кос прибув за вашим розпорядженням.

– Гармати пішли на вогневі позиції. Ми з оцими взводами їдемо організовувати спостережні пункти. Ваш танк прикриватиме нашу колону з тилу. План міста у вас є?

– Є.

– Ми повинні проникнути між Шпрее і канал Ландвер. Знайшли? На північ од політехнічного, на захід од парку Тіргартен.

– Знайшов.

– Вирушаємо за вісім хвилин. Можете йти.

Кос оддав честь, клацнув підборами й повернувся до танка. Густлік і Томаш чистили ствол гармати, Віхура й Григорій перевіряли гусениці. Звичайно, відразу кинули роботу й, зацікавлені, обступили командира.

– Магнето, сержанте Шавелло! – покликав Янек. – Йдіть сюди, порадимось!

– Поета б гукнути, – запропонував Віхура. – Він теж сержант.

– Гаразд, – дозволив Кос і, не чекаючи, поки капрал приведе Стаська, переказав завдання:

– Ми повинні йти в ар'єргарді колони командування бригади й прикривати її.

Саакашвілі виліз на танк і роздивлявся колону автомашин, що проїздили мимо них.

– Що це?… – прошепотів раптом і протер очі. Випростався, немов пружина, і скочив з танка на землю, гукаючи:

– Янеку! Густліку!

Помчав за ваговозом – там біля водія сидів у формі радянського капітана чоловік з таким 'знайомим обличчям.

Машина різко збільшила швидкість, щоб наздогнати ваговози, які їхали попереду. Грузин зупинився, побачивши, що наздоганяти – марна справа. Ваговоз швидко віддалявся, ще хвилину видно було дивне гасло, намальоване білими літерами на кузові: «Стукнеш – щезнеш!»

Перший наздогнав грузина Шарик, зразу за ним Кос.

– Що сталося? – спитав задиханий.

– Дівчата їхали чи вино везли? – посміхнувся Густлік.

– Я його бачив.

– У якому був мундирі? – Єлень навіть не спитав, про кого йдеться.

– В радянському, з погонами капітана.

– Я його теж бачив. Щось тут не так, – сказав сілезець, помовчавши. – Номера не запам'ятав?

– Ні. Тільки на кузові два слова.

– Які? -запитав Кос.

– Щось немовби: «Прийдеш – вийдеш». Не пам’ятаю.

– Неможливо, – похитав головою Янек. – Адже ж самі…

– Все може бути, – заперечив Густлік. – Одна знайома моєї тітки Герменегільди, яка в Катовицях жила, в неї я кілька років мешкав…

– У знайомої? – зацікавився грузин.

– Ні, кажу ж, ще в тітки. Але в знайомої був зять, то його за першої війни шість разів убивали, а він вижив.

– А знаєш, як могло бути? – промовив Саакашвілі. – Може, він під Вейгеровом дав комусь шинель, щоб зігрітися, того вбили, а документи були в кишенях. Його тим часом поранило…

– Ви що, здуріли? – урвав їх Кос. – Хто ж документи в шинелі носить?… Не може бути, щоб живий і не дав знати про себе.

Підбіг Томаш.

– Наказують їхати, – повідомив.

Там, де стояли штабні автомашини, тричі загув клаксон.

– До танка! – наказав Янек.

Всі кинулися до «Рудого». Вмить усі проблеми відійшли на задній план; тепер слід було блискавично діяти, тепер усі четверо – звичайно, четверо й пес, – становили одне-єдине ціле: екіпаж бойової машини.