Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 38)
– Сюди йдуть.
– То не стій в дверях.
Протяг захитав полум'я лампи. На стінах, заворушилися химерні тіні. Увійшов командир гаубичної бригади, й обидва офіцери потиснули один одному руки.
– Сідай, – запросив хазяїн. – Мабуть, голодний, вип'єш трохи?
Подав знак, і за хвилину на карті з'явилася тарілка з хлібом та консервами, темно-зелена пляшка коньяку.
– Трофейний, – пояснив командир полку, наливаючи в чарки, – ця фірма виготовляє коньяк з тисяча сімсот п'ятнадцятого року, щоб тобі сьогодні догодити.
– Не підкупиш, – буркнув артилерист і цокнувся з піхотинцем. – Коли тебе вогнем підтримати?
– О другій, о пів на третю. Щоб хоч за годину до світанку.
– А що треба розбити?
– Станцію метро.
– Бетонне склепіння. Мої зуби не вкусять. Тут треба б снаряди калібру двісті три міліметри.
– Але як кинеш зо дві тисячі снарядів, то хоч оглушиш. Останній міцний вузол опору, розумієш? А там три з половиною кілометри парком – і відразу рейхстаг, Бранденбурзька брама…
Командир гаубичної бригади, слухаючи, крутив у руках склянку, вдивляючись у золотавий ароматний напій. Випив ковток, почекав, доки тепло розіллється по всьому тілу.
– Гаразд. Постараємось. Подарую ще тобі танк і трохи піхоти.
– Танків маю доволі, але і твій згодиться. Звідкіля він у тебе?
– Командування армії прислало. Номер сто два.
– Я знаю його екіпаж, фахівці по шлюзах, – осміхнувся хазяїн і гукнув: -Хорунжий!
– Слухаю, – виструнчився в дверях жандарм.
– Знайомі приїхали. Ті, що ви їх хотіли саджати й розстрілювати… Попросіть сюди сержанта Коса, дам йому завдання.
Руїни на передовій скидалися на поверхню місяця і ніби хиталися в різкому сяйві пожеж. Верхівки бетонних будинків-велетнів були яскраво освітлені, нижче панувала темрява. Ударна група сержанта Коса розташувалася в темному, розбитому бомбою будинку.
Кожен дістав уже завдання, мета атаки – жовтий чотириповерховий будинок на тому боці вулиці. З його підвалу вибивалося ліниве полум'я і освітлювало псевдо-готичні обриси вікна. Чекаючи артилерійського вогню, а згодом сигналу до атаки, солдати ще раз перевіряли зброю, кишені, думали кожен про своє.
Під захистом товстої стіни біля вікна стояв м колінах Кос із снайперською гвинтівкою в руках і дивився на той бік вулиці. Біля нього навпочіпки присіла Маруся, повторюючи:
– Командир повинен бути в танку, в танку!
– Не завжди.
– Завжди!
– «Рудий» вестиме вогонь з одного й того ж місця. Вистачить трьох чоловік.
– Я піду з тобою.
– Ні. Ти сама заявила, що хочеш прикривати танк і як когось поранить…
– А Зубрик для чого?
– Хорунжий піде з нами.
– Він же боїться пострілів.
– Це добре. Буде берегтися… Марійко, – хлопець ніжно торкнувся її волосся, що вибилося з-під каски, – облишмо суперечку. Як гадаєш, буде галас, коли наші побачать, що ти поміняла мундир?
– Та ні. Генерал одержав папери та й наказ, мабуть, де говориться про моє переведення до польської армії…
Чотири метри нижче від них, з підвалу, обережно виглядав хорунжий Зубрик і атакував запитаннями Лажевського, який сидів серед своїх розвідників під захистком решток брами й курив цигарку.
– Будуть стріляти?
– Будуть. Треба бігти вперед, тільки-но гаубиці припинять вогонь, тоді не вб'ють.
– Найнебезпечніше тому, хто відстане, – доброзичливо жартував якийсь солдат, – бо як спіткнеться, то нікому буде підтримати.
Навколо всі нервово засміялися.
– Я не відстану, – промовив Зубрик. – Питаю, бо я тільки-но з Мінська, лише чотири тижні в армії служу, то маю право запитати, га?
Хвильку всі мовчали.
– Дай, – попросив солдат.
– Бери, – другий подав йому половину запаленої цигарки.
– Пане Магнето, – стишуючи голос, прошепотів Зубрик, присунувшись ближче до підпрапорщика.
– Що?
– Я, хай йому чорт, часом непритомнію зі страху, отже, коли щось таке трапиться, то ви мені ляпаса по пиці! – показав жестом.- Зробіть мені цю послугу.
– Гаразд,- поважно кинув Лажевський, бо добре знав – тіло не завжди слухається людини, і додав, щоб змінити тему: – А ці купаються/ мов на Великдень.
Нахилився, взяв грудку бетону і, розмахнувшися, кинув угору, звідки проникало жовте тьмяне світло.
У вцілілій чудом ванні на поличці біля дзеркала горіла свічка, а біля неї, замість склянок з зубними щітками, стояли дві пари чобіт. Григорій та Густлік, сидячи край ванни, мочили у воді ноги. Щоб не гаяти часу, Саакашвілі нахилився ближче до свічки й вивчав фотокартки близнючок.
– А що, як забули? – запитав трагічним тоном.
– Нагадаєш,- по-діловому заспокоїв його Густлік, шаруючи пемзою п'яти, і з великою пошаною додав: – Гарний камінь, стирає, немов наждак.
– А ще я собі думаю: пороху не нюхали, в танку не сиділи, то чи будуть добрі дружини солдатові?
– Дружини? Тобі, бусурмане, дві потрібні?
– Ні, одна, але непогано мати б спільні переживання, як от, наприклад, з Лідкою…
– Наприклад, як тоді, коли вас у возовні, мов поросят, зв'язали,- пригадав Єлень, витираючи ногу узорчатим рушником.
– Я ж розв'язався.
– Не ти, а пес,- уточнив Густлік, вилазячи з ванни. Немов на підтвердження, внизу двічі гавкнув собака.
Єлень прислухався. Крізь гомін берлінської ночі ледве пробивалася бадьора, весела мелодія. Слів не можна було розібрати, але взводний знав їх напам'ять.
– «Тигра» бери на приціл і бий! – співали Стасько та Черешняк.
Віхура диригував; зразу після слова «бий!» він подав знак Шарикові, і той загавкав під гармонію:
Гав, гав!
З гармати в «тигра» бий!
Гав, гав!
– З собакою добре виходить,- сказав Стасько,- тільки, як на вашу думку, з оцими склянками?
– Склянки – то непогано,- впирався Віхура,- але може що інше треба поправити.
– Як здобудемо Берлін, то сядемо разом, одшліфує-мо… Нумо, Томеку, ще раз: