Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 31)

– Попереду нема наших військ.

– Як поїдемо, то будуть. Накажіть опустити гвинтівки.

– Не можна нікого пропускати.

– Але ж вам наказано затримувати тих, що їдуть на північ, а не на південь, – намагався здогадатись Кос, слушно міркуючи, що цей загін – певно якась маленька частка військ, які оточують Берлін.

– Стійте на місці! – Офіцер не мав наміру дискутувати. – Здайте зброю, а я повідомлю сбоє начальство…

Становище ускладнювалось. Янек оглянувся на танк і побачив на тому березі добре'замасковану гармату сімдесятишестиміліметрового калібру, дуло якої грізно дивилося в спину «Рудому». Отже, вони опинилися в пастці, безглуздій та грізній. Видно було: лейтенант, ровесник Коса, який тільки-но закінчив училище, суворо дотримуватиме правил військового статуту. Ще хвилина – і він скомандує відкрити вогонь.

– Мене звуть Янек, – Кос вирішив змінити тон і, усміхаючись, простяг руку. – А тебе?

– Олександр, – трохи здивований, лейтенант переклав пістолета в ліву руку, щоб привітатися.

– Олександр – це значить Сашко. А звідки родом?

– З Далекого Сходу.

– Я полював в Уссурійській тайзі. На тигрів. Ось глянь…

Янек витяг з кишені загорнуте в ганчірку кошлате вухо.

– Ай справді! – здивувався лейтенант.

– Ти ще довго будеш порядних людей і союзників на прицілі тримати?

– А все-таки, чому ви вперед лізете, коли там наших військ немає! – стояв на своєму лейтенант, але жестом наказав своїм опустити гвинтівки.

– А чому ти сидиш із своїми гарматами в засідці? Бо маєш такий наказ.

Лажевський підійшов ближче, розгледівся навколо й свиснув. Із кущів на тому березі виїхали розвідники на мотоциклах. Лейтенант здивувався.

– А ти як думав? – сказав Кос. – Так нас одразу й застукав?

– Правду кажучи, – признався лейтенант, – не дуже й знаю, що це за військо. В училищі такої форми не бачив, а на фронті я лише тиждень.

– Я так і думав. Приглядайся, Сашко, швидше, бо нам пора.

– Їдь, Іване. А коли щось трапиться – повідом мене. Я й мої хлопці завжди готові виручити з біди.

Рвонули різко з місця, щоб надолужити згаяний час. Поїхали лісом, переправилися через невеличку річку. Не зустрічали нікого, тільки вряди-годи між деревами бачили зім'яті купи мундирів, зброю, кинуті в кущі каски.

Віхура знов виліз на башту й базікав:

– У мирний час без дружини не обійдешся. Після війни виберу собі дівчину, але про фах заздалегідь треба подумати. Звичайно, найлегше придбати трофейний автомобіль і так само крутити баранку, але це вже мені трохи остогидло.

Ліс дедалі рідшав, і незабаром Кос побачив панораму великого міста. Над містом шаленіла пожежа, слався дим. Над цим димом кружляли зграї бомбардувальників, без упину скидаючи бомби, що поблискували в сонячному промінні.

Під самим лісом стояло кілька покинутих, похмурих будівель з червоної цегли із зірваними дахами і купка невеличких незграбних будиночків, а далі – перемолота бомбами земля, якісь розбиті снарядами фабричні споруди.

Ніде ні руху, людини. Але це вже був Берлін, тож неможливо, щоб тут було так порожньо, як у лісі.

– Всім залишатися на місцях,- наказав Кос, а сам, вихилившись з танка, розглядався довкола.

Крім свисту важких снарядів, що пролітали вгорі, чути було спереду, з боків і навіть ззаду сильну гвинті-вочну стрілянину. Враз не далі ніж триста метрів попереду люто затріщали черги. Янек побачив: мотоцикли розвідників, що вирвалися раптом уперед, повернули в в напрямі пострілів, які гриміли з-за фабричного муру. Стріляючи з кулеметів, мотоциклісти блискавично наближалися до ворожої піхоти, що засіла у фабричних руїнах.

– На допомогу нашим, уперед!- крикнув Кос, закриваючи люка, і прикипів до перископа. Побачив фрагмент бою, потім танк кинуло в якусь воронку, і видимість зникла. Мотоциклісти тим часом уже вибивали ворога з руїн гранатами. Густлікові вдалося наздогнати кулеметними чергами двох фашистів, які нишком тікали поміж руїн, і на цьому битва так само раптово скінчилася, як і почалася.

Навперейми, пригнувшись, вибіг Лажевський, показав місце, захищене руїнами, бо танк став немовби в окопі.

– Не відкривай горішнього люка!-вигукнув підпрапорщик, почувши, як здригнулася залізна плита на башті, і постукав прикладом у броню.

Брязнув замок, відкрився долішній люк, у ньому, біля розпаленого їздою Григорія, з'явився Кос. Збоку просовував цікаву морду Шарик.

– На горищах можуть сидіти їхні снайпери.

– Окрім того лейтенанта, який хотів нас роззброїти, ані сліду фронту,- вголос міркував Янек,- і раптом…

– У місті гірше, ніж у лісі.

– Як твої?

– Одного тільки дряпонуло.

Підпрапорщик показав на солдата, який скинув гімнастерку й допомагав перев'язувати власне плече, притримуючи зубами кінчики бинта.

– Мої мотоциклісти навально кинулися на ворога, ви допомогли – тому й обійшлося без втрат,- трохи помовчавши, додав Лажевський.

– Засідка?

– Мабуть, ні. Просто випадкова зустріч. Що будемо робити?

– Пошукаємо артилеристів. Вони десь недалеко і, певно, трохи лівіше.

– Гаразд. Тільки тепер будьмо обережніші.

Янек кивнув головою, але в цю мить за кілометр попереду різко спалахнула стрілянина: автоматні черги та вибухи снарядів зливалися в суцільний гуркіт, а на цьому тлі через якихось десять секунд гримотіла крупно-каліберна гармата.

– Може, польська?

Кос вислизнув із танка, і вони вдвох із Лажевський розхитаними протипожежними сходами, що ледве держалися стіни, вибігли на балкон, який чудом уцілів на другому поверсі.

– Нам в іншому напрямі,- не дуже впевнено сказав сержант.

– Пакет треба вручити,- докинув підпрапорщик.

Розглянувся, немов шукаючи когось третього, і з жалем подумав – нема з ким порадитись. Якби не ота могила під вербами біля Вейгерова…

– Може, підскочимо на допомогу?- запропонував, перечачи своїм недавнім словам.

– Ясно,- тамуючи смішок, кивнув Данило. Збігли вниз, стукаючи чобітьми по залізних сходах.

– Скидається на гаубицю!- устиг ще крикнути Кос, залазячи в танк.- Може, справді наші артилеристи? – додав, підключаючи шоломофон до рації, але підпрапорщик уже його не чув.

Від вулиці залишилися тільки два будинки, що стояли один навпроти одного, з'єднані руїнами й барикадою. У проломі барикади стояла 122-міліметрова гаубиця і вела швидкий вогонь прямою наводкою. Передпіллям повзли три ворожі танки й два транспортери, б'ючи з усіх стволів. Снаряди дзьобали стіни будинків, по барикаді стрибали чорно-червоні клубки вибухів.

Трохи позаду під стіною стояв обгорілий ваговоз і пошкоджена снарядом агітмашина з гучномовцем над кабіною. У рідкі моменти тиші між пострілами й вибухами з гучномовця чути було уривки повільного танго:

І знов заквітли квіти,

І… ов їх дух розлитий,

І знов Вар… ава жде,

І знов нам чари шле.

Навколо будинків ставало щораз темніше від диму й пилюки, щораз ближче вили мотори машин. Стрункий сержант, втиснувшись поміж уламками бетону й стіною будинку, дах якого вже зайнявся, кричав хрипким голосом:

– Готуйсь! У правий. Наводь нижче. Вогонь! Один танк уже горів, але транспортери вповзли за руїни і висипали піхоту. Німці, щось вигукуючи, кинулися вперед.

– Осколочним по піхоті! – кричав сержант. Обличчя його було чорне від поту, диму й пилюки.

Стиснувши зуби, він застрочив з автомата по ворожій піхоті, щоразу оглядаючись, назад, бо знав уже – не втримає цієї позиції. Гімнастерка, яка звисала на вузьких плечах, чимдалі темнішала від поту.

Саме в цю мить між будинки в'їхали три мотоцикли. Мотоциклісти відразу зникли серед руїн, і за кілька секунд звідти полетіли гранати, заграли автомати й кулемети, кидаючи град куль в обличчя ворожої піхоти.

Сержант, зрадівши з несподіваної підтримки, оглянувся ще раз і заціпенів з жаху – з-поміж хмари диму та пилюки виринув танк і на повному ходу помчав просто на гармату.