Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 30)

– Тільки-но поїхали! – засмутилась Маруся.

– Якщо обминути місто й вийти на дорогу, може, хтось підвезе, – голосно роздумував Костянтин.

– Через місто швидше, – сказала Вогник.

– Без потреби краще між будинками не вештатися.

– Немов людей нема, така тиша, – обізвався Юзек. Хлопець ховав свої братки – соромився дарувати.

Врешті зважився, простиг з-за спини руку – аж раптом одсмикнув її назад і стрибнув за помпу, бо в цю мить знизу долинув приглушений пістолетний постріл, потім ще два, один за одним.

Сержант і собі присів біля Юзека. Фельдшер одбіг кілька кроків під захист мурованого гаража, Маруся стала навколішки за бензоколонкою.

Раптом звідти, де пролунали постріли, щось заторохтіло – спершу тихо, потім чимраз дужче, і з бічної вулички виїхав на головну візок і вдарив у вітрину. Задзвеніло вибите скло, потім усе стихло.

– Біжімо? – спитав Зубрик.

– Авжеж, – відповів Шавелло й наказав: – Юзю, йтимеш праворуч і забезпечуватимеш лівий фланг, а панночка Маруся правий.

Рушили втрьох вулицею, тримаючи зброю напоготові.

Фельдшер, який пропонував тікати в інший бік, на мить завагався, але потім витяг пістолета і теж помчав серединою вулиці.

Вогник перша побачила вбитих і показала їх товаришам. Короткими перебіжками перебралися до них і зупинились навпроти пивниці. Маруся й Шавелло, притиснувшись до заглибини в стіні, стежили за вікнами. Прикривали одне одного й заразом Зубрика, який, нахилившись над постріляними, по черзі оглядав їх – чи всі троє справді мертві.

Раптом Юзек підкинув автомата, пустив коротку чергу вгору. З вікна в мансарді випав чорний німецький автомат і, вищербивши шмат черепиці, впав на вулицю. Вдарив об бруківку біля самого Зубрика, але на цей раз фельдшер не злякався, а тільки відсунув од себе зброю. Через декілька секунд підвівся і голосно сказав:

– Їм нічим уже не допоможеш.

Лише тепер з вікна, з якого випав автомат, до половини вивалився чоловік і завис на підвіконні головою вниз. Фельдшер глянув на нього, на зброю біля ніг, і раптом йому стало млосно, ноги зм'якли, підігнулися.

Підбігла Вогник, підтримала хорунжого, подали недопитий кухоль, що стояв край тротуару. Фельдшер жадібно припав до пива.

– Ми тут не потрібні, – сказав сержант. – Нас замало, щоб оволодіти містом, і забагато, щоб марно загинути.

Маруся підняла німецький автомат, всунула хорунжому в руки.

Тримаючи зброю напоготові, подалися назад. Знову минули французький візок з трикольоровим прапором, який в'їхав у вітрину, повну скляних банок із штучним медом. У крамничці на стіні, мабуть, нещодавно висів портрет, бо виднів ясний прямокутник.

– Дома будуть на них чекати, – зітхнула Маруся.

– Неспокійний зараз час, – відповів Юзек.

– На велосипедах зручніше, ніж пішки, – обізвався Костянтин.

В розбитій крамничці взяли велосипеди. Юзек з кутка витяг дамський для Марусі, прикріпив до керма пом'ятий букетик братків.

– Велосипеди як люди, самі лиш нікудишні лишилися, – нарікав сержант, оглядаючи свою машину. – Кращих відправили на фронт, проти нас воювати.

– Той з даху хотів у мене стріляти, коли я оглядав убитих, авжеж? – лише тепер здогадався фельдшер і, враз ослабнувши, прихилився до стіни, витираючи з лоба піт.

Незабаром усі котили на велосипедах, пильно озираючи вікна будинків, мимо яких проїздили.

Розділ XII МІЖ ФРОНТАМИ

За містечком, де пили пиво й напували своїх залізних коней, деякий час їхали по шосе, а потім звернули в рідкий ліс, на путівець. Низьке вже сонце скупо просвічувало зверху, заливаючи багрянцем стовбури сосон.

В «Рудого» були відкриті всі люки, але на башті вартував лише Янек. Решта сиділи в танку, звідки лунали слова пісеньки, яку співали під гармонію:

Десяте серпня – гарячий день,

Стогне земля від сталі.

А третя рота в димах іде

У танковому валі.

Грозить їм «тигра» зуб тупий.

Взяв «тигра» на приціл і бий,

З гармати в «тигра» бий!

– Облиште! – крикнув Кос.

Спів обірвався, і з люка виглянула голова Віхура.

– Не подобається?

– Знайшли час. Репетуєте так, що пострілів не чути, а фронт близько.

Справді, канонада гриміла тепер куди гучніше, навіть чути було сухий стукіт крупнокаліберних кулеметів.

– Близько б'ють, – занепокоївся капрал.

– На війні як на війні, – буркнув командир танка.

– А що буде по війні? – по-філософському спитав Віхура й сам собі відповів, щоб Янек не випередив: – По війні треба мати фах. З ордена Хреста Хоробрих не проживеш.

– А ти думаєш прожити з цих пісеньок, що вигадуєш?

– Не думаю, але от у Казахстані я знав одного такого, що віршами листи на фронт писав. За найкоротший ніхто не давав менше кілограма хліба, а дружина голови колгоспу за три сторінки відвалила йому баранячу ногу.

– Тому й ти взявся за це діло?

– Пробую. А до того – щоб пам'ять про битву під Студзянками не загинула, – він замовк, а трохи згодом запитав: – Ти пам'ятаєш, як мене просив, аби я швидше Марусю до госпіталю відвіз?

– Пам'ятаю. – Янек глянув на Марусин перстень на пальці, і раптом йому стало так сумно, аж серце защеміло.

– Слухай, – пригадав собі Віхура, – тоді в Сельнях ти справді шарфик у вихлопну трубу засунув?

– Усі по місцях! – наказав Кос, побачивши сигнал Лажевського, що їхав із своїми мотоциклістами попереду.

Всі люки враз закрилися, у танку стало тихо. Густлік уважно дивився в приціл.

Янек спостерігав у свій перископ, як мотоцикл підпрапорщика, подолавши канал, зник за насипом.

– Механіку, повільніше! Осколочним заряджай!

– Готово! – відповів Густлік. – Готово! – повторив Томаш.

Кос із карти знав: десь тут канал Гавель різко повертає на захід, і, просуваючись на південь, вони повинні перетнути його. Якщо противник утримає хоча б рештки фронту, якщо блокує підходи до Шпандау, то саме тут він чинитиме організований опір або принаймні зробить засідки. Проте на тому боці було тихо.

Мотоцикли, що супроводили танк, заплуталися в кущах, та «Рудий», не чекаючи на них, форсував річку й чомусь загальмував на тому березі.

Не далі ніж двадцять метрів перед танкістами стояв Лажевський і двоє його розвідників з піднятими вгору руками; біля них п'ятеро радянських солдатів тримали гвинтівки з багнетами напоготові. До танка прямував юний молодший лейтенант з пістолетом у руці й гукав:

– Стій! Стій!

– Пильнуй, Густліку, – наказав Янек і, сплигнувши з танка, пішов назустріч офіцерові.

– Ви хто такі?

– З Першої польської.

– Куди?

– На бойові позиції нашої артилерії, до Шпандау.