Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 23)

– Тут ще гірше. В такій сталевій коробці… – Хотів розповісти, як буває в танку, особливо під час вуличних боїв, але передумав і, змінивши тактику, почав з обіцянок: – Ще трішечки – і війна закінчиться, заїду по вас до Рітцена…

Хотів узяти її за лікоть, але дівчина заплакала. Шарик, який вважав, що завжди треба стояти на боці слабшого, застережливо гавкнув, Єлень одсмикнув руку. Саме в цю мить танк загальмував, почав сигналити.

Густлік повернувся на своє місце й висунув голову з люка.

– Щось сталося?

– Повертаємо на південь, до міста.

З-за танка вперед вирвалися мотоцикли, розвідники затримали порожні машини, які їхали з протилежного боку. Після боїв біля каналу в екіпажах мотоциклів лишилося тільки по двоє бійців, і кулеметники мали залишити кулемети, щоб регулювати рух на дорозі.

Дорога на хвилину опустіла, й підпрапорщик Лажев-ський жестом показав, що можна їхати далі. «Рудий» повернув, з'їхав з автостради на вузьке асфальтове шосе, яке біля невеличкого озера зникало в лісі.

З руїн розбитого будинку, де раніше, можливо, жив лісник, вистрибнув здичавілий кіт, перебіг дорогу перед танком.

– Хай йому грець! А собаку для чого возите? – вилаявся Віхура, повертаючи голову до башти. – Чорний кіт нічого доброго не віщує.

– То повертай назад! – порадив Густлік. – Я тобі потім розповім, що було в Берліні.

– Задалеко назад повертати, – вередливо промовив Франек. – Ноги намуляю.

Густлік вліз у башту, зупинився і, завагавшись на мить, постукав у вичищений до блиску чобіт командира.

– Янеку!

– Ну?

– Ти б не міг пояснити тій дівчині? В тебе так розумно виходить.

– Я її на танк не підсаджував. Коли б кожна дівчина…

– Янеку! – грізно вигукнув Густлік.

Поманив рукою, а коли сержант нахилився, вхопив його за мундир на грудях.

– Кожна? Прошу тебе, думай, що говориш. Гонората – моя наречена.

– А вона про це знає?

– Вона? Ні.

– То скажи їй.

– Гаразд, скажу. А залишиш її?

– Ні. Я ж Марусю в танку не вожу.

Густлік знову скулився, пролазячи під гарматою до Гонорати, і заявив:

– Командир звелів сказати, що ви, панночко, моя наречена.

Дівчина підвела голову з собачої подушки, витерла сльозу, вхопила Єленя за чуприну, притягла до себе й поцілувала в обидві щоки.

– Правда? – запитала, осміхаючись так, аж у танку посвітліло.

– Щоб я кінця війни не діждав, коли брешу.

– Але… – дівчина, відчувши міцніший грунт під ногами, почала вередувати: – Але заручин не було і персня ви мені не подарували.

– Де я тобі тут перстень знайду, – зітхнув Єлень. Саакашвілі, відірвавшись на хвилину від керма, штовхнув друга кулаком у бік і, понишпоривши в ящику за сидінням, сунув йому в руку гайку.

– Хіба такого… – зорієнтувався Густлік. – Танкового.

– А такий дійсний?

– Зв'язує міцніше, ніж золотий, – докинув Саакашвілі, шкірячи свої білі зуби.

Якусь хвилину він приглядався до дівчини, що враз ніби погарнішала, а, глянувши знову на дорогу, різко загальмував.

– Що ти робиш? – гримнув Густлік. – Адже людей, а не картоплю везеш.

– Якого чорта! – залементував грузин, вихилившись до пояса з люка.

– Шорта? – весело перепитав худий високий чоловік у береті, який вибіг на середину шосе й затримав танк. – Les Russes? – Відхилився, глянув на башту і, побачивши орла, заговорив: – Polonais… Viva la Pologne! Vive la liberte!

Мотоцикл Лажевського, що мав їхати попереду «Рудого» і розвідувати дорогу, розвернувся й помчав назад.

Віхура стрибнув з танка на землю і недовірливо глянув на незнайомця.

– Чого тобі треба, ля франсе? Пуркуа тут стоїш? Француз однією рукою обійняв його, а другою натиснув на живіт капрала.

– Niks?

– Niks не дістанеш, – відповів Франек, думаючи, що той просить їсти.

– Vin, – француз показав, буцімто вихиляє склянку. – Bien?

– Bien, але нема. Niks vin.

– Le vin, le cochon, – намагаючись порозумітися, француз зарохкав, удаючи порося. – Venes, Polonnais! – тяг Віхуру за руку.

Танкісти й мотоциклісти зацікавлено дивилися, як ті двоє, переплигнувши рів, помчали поміж кущами й зупинилися край лісового яру, над яким здіймався димок і тремтіло нагріте повітря.

– Панове! – гукнув Віхура. – Він не просить, він запрошує. Тут його друзяки печуть таке порося, що на всю роту вистачить.

Кос стрибнув з танка, підійшов до Лажевського.

– Як гадаєш? Все одно десь треба зупинитися на обід…

– Хай буде. Тут усе готове, менше часу згаємо. їжте, а я зі своїми повернуся за півгодини.

– Куди ти? А обід?

– Залиште нам.

Підпрапорщик наказав одному кулеметникові злізти з мотоцикла й стати на посту біля танка. Решта помчали вперед по шосе.

Французи зустріли танкістів радісно, обід заповідався чудовий, проте Кос одразу збагнув: якщо він і не змарнує часу, то й не заощадить. Пожалкував, що згодився на пропозицію француза. Проте відступу не було – французи образились би смертельно, та й без Лажевського їхати не можна.

Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як обід перетворився на справжній бенкет.

– Геть війну! Хай живе мир! – виголошував тости худий француз, наливаючи в склянки вино з чималого барильця.

– Геть! Хай живе! – повторювали двоє його товаришів, патлатий і лисий, обидва низькі на зріст.

Французи перехиляли склянку за склянкою, а наші тільки піднімали свої склянки, зиркаючи на Коса, який лише зрідка присьорбував вино.

– За мир! – радісно виголосив Саакашвілі. – Геть війну, і хай живе мир! Я вже не можу прикидатися, повинен випити, – похитав головою і вихилив до дна.

– Що вони думатимуть про поляків, хай йому грець! – зітхнув Віхура, проте не зважився не лише випити, але й глянути на Коса.

Густлік спершу пив поволі, потім, дивлячись на грузина, взяв розгін, але Гонората, яка сиділа поряд, притримала його за руку.

– Раніше ви самі доливали, – жалібно промовив хлопець.

– Командир не дозволяє.

– Командир тепер забороняє, а не пам'ятає, як сам півкадібця випив, а другу половину вилив.