Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 22)

– Постараюся.

– Дев'ять років у боях. Було б схоже на те, що, перепливши море, потонув, входячи до порту.

Останні слова генерал сказав скорше до себе, ніж до неї. Хвилину мовчав, а потім наказав командирові транспортера:

– Вирушайте за ними.

– Почекайте трохи, – попросила Лідка, – поїдемо разом з «Рудим».

– Не по дорозі. Проведете санітарну колону до госпіталю і надвечір повернете до штабу армії.

– Громадянине генерал, – сказала Лідка, підвівшися й перехилившися вниз з транспортера, – я мушу побачити Янека, хоч на п'ять хвилин, хоч на дві, повинна йому сказати…

Обірвала, ковтаючи сльози, відгорнула пасмо шовковистого волосся, що впало на обличчя.

– Щось сталося? – різко запитав командир.

– Так, – кивнула головою і зважилася сказати правду: – Я бачила його рапорт…

– Але ж він не тобі адресований, – підняв брови і зморщив лоба генерал.

– Я ненароком… Коли клала до планшетки, конверт одкрився, і в першому ж реченні я побачила…

Лікар Ірена, завантаживши останню санітарну машину, підходила доповісти про готовність до від'їзду. Генерал жестом дозволив їй рушати і знову звернувся до сержанта – командира транспортера:

– Довго ще тут будете муляти очі?

Броньована машина рвучко зрушила з місця і першою виїхала за стіни табору. За нею – мотоцикли й санітарні машини.

Генерал постояв на місці, а потім пішов майданом до брами, минаючи кількох забитих у плямистих шіящ-па-латках і касках. Кілька метрів за ним, мов вірний кінь, сунув одкритий газик, у якому, крім водія, сидів автоматник.

З-поміж погнутого риштування брами вистрибнув Шарик, побіг назустріч – привітатися з другом, якого вже кілька днів не бачив.

– Що ти тут робиш? – здивувався командир, смикаючи його за шерсть. – «Рудий» воює, а ти вештаєшся?

Собака гавкнув, заскавчав, намагаючись розповісти про свою ранкову пригоду з шапками, але не дуже це йому вдалося.

– Трохи розумію, але не все, – відповів генерал. – Почекай.

Не встигли ще всі санітарні машини від'їхати, коли, сигналячи, повз них, проти течії, протиснулась невеличка колона мотоциклів і зупинилася під стіною.

– Струнко! – скомандував Лажевський і доповів: – Громадянине генерал, міст утримали. В третьому відділі одного вбито, двох поранено. Решта взводу…

– Решта твого взводу прикриває санітарну колону, – урвав його командир. – Де танк?

– Зараз буде, – зиркнув назад через плече підпрапорщик і додав: – Взводний Єлень відбив першу атаку, під час другої підтримали його наші мотоциклісти, потім «Рудий», а незабаром підійшли військові підрозділи. Ми не пропустили фриців через канал, а тепер їх так авіація трощить, що тікати почали, наші їх переслідують. Якби поручик Козуб пустив важкі танки й весь мій взвод…

– Решта вашого взводу допомагали відбити атаку диверсійної групи. Табір заміновано, вони повинні були висадити його в повітря, – генерал показав на вбитих у плямистих плащ-палатках. – Козуб дістав дві кулі в груди.

– В груди… – повторив Лажевський, насупивши брови.

Загув двигун, з'явився танк. Генерал підвів руку, і «Рудий» зупинився перед брамою. У відкритих люках показалися голови танкістів.

Кос стрибнув додолу, підбіг і став струнко перед командиром, удаючи, що не бачить Шарика, який силів біля ноги.

– Дякую за те, що втримали міст, – звернувся генерал до танкістів і мотоциклістів. – То були ударні підрозділи сильної групи ворога, яка мала завдання прорватися з півночі до столипі рейху. Ви затримали передові загони на кілька хвилин, цього було досить, аби ввести в дію артилерію та авіацію, а згодом перекинути сюди піхоту.

– Служимо Батьківщині! – відповів за всіх Кос.

– Втомилися?

– Ні, – клацнув підборами Лажевський.

– Чому залишили пса?

– Зробив собі лігво з наших шапок, тому дістав наряд поза чергою, – пояснив Янек.

– Ще загубиться, – сказав генерал, одкриваючи планшет з картою.

– Образився, кудись заліз. До танка! – звелів Шарикові Кос.

– Ти ж сам наказав йому комбінувати, – вступився Густлік за собаку.

Шарик не послухався наказу і, гарикнувши, побіг туди, звідки щойно виліз, – до риштування.

– Якщо не втомилися, – командир жестом запросив ближче Коса й Лажевського, – то негайно рушайте на Берлін.

– На парад! – не витримав Віхура. – Я ж казав… Під грізним поглядом генерала хотів був пірнути в танк і ударився головою об броню.

– Парад не скоро. Наші війська ведуть важкі бої, оточуючи ворога. Тут поляки, там радянські, ось тут німці, – і знову радянські війська. Не до жартів зараз. У самому місті бої вже ведуть наші сапери й артилерія. Треба доставити наказ особисто командирові гаубичної бригади. Автомашина не доїде, там треба прориватися. Оминати, а якщо не вдасться – відкинути того, хто заступить дорогу.

У танку Саакашвілі штовхнув свого сусіда в бік:

– Віхуро, скажи генералові, що тобі душно. Я тут Гоноратку посаджу.

– Чи ти ба, чого захотів… Мені ж потім діти і внуки докорятимуть, що міг бути в Берліні й не був.

Ударив себе рукою в лоба, показуючи, який би був дурний, коли б покинув зараз танк.

Тим часом Шарик притяг здорову зелену подушку, гаптовану трояндами й метеликами, обшиту подвійним рядом золотих торочок. Мабуть, ховав її під риштуванням. Звівшись на задні лапи, лизнув Григорія в руку й заскавчав. Механік утягнув постіль до танка.

– Янеку! – гукнув з башти Густлік, який спостерігав усе це. – Собаці буде м'яко, але коли ти схочеш на його лежанці подрімати – не знаю, чи він тобі дозволить…

Розділ IX ВИНО

Удар групи генерала Штейнера у правий фланг Першої армії було відбито протягом кількох годин. Польські взводи й роти, атаковані батальйонами та полками, завзято оборонялися, виходячи з-під удару короткими перебіжками, відкривали вогонь із нових рубежів. Опір міцнішав з кожною хвилиною, у бій вступали полкові та дивізійні резерви, і водночас, тільки-но почався ворожий наступ, гітлерівські підрозділи й райони їх вихідних позицій атакував з повітря польський авіаційний корпус. Винищувачі, бомбардувальники й штурмовики зробили того дня вісімсот бойових вильотів.

Через кілька днів німці зазнали повної поразки; в битві наші війська швидко просувалися на захід, у бік головного напрямку боїв, на якому Перша армія, знищуючи точки опору й форсуючи щоразу нові водні перепони, тіснила ворога на північний захід од Берліна, до широкої низинної рівнини Гавелю.

У широкому потоці військ, між набитими піхотою машинами, гарматами різноманітного калібру й великими ящиками понтонів на тракторних причепах просувався «Рудий». На лівому крилі, тримаючись за гарматне дуло, стояв Віхура, показував перепони й допомагав Саакашвілі вести машину, лаючи при цьому сусідів у колоні, які намагалися випередити танк.

– Куди лізеш, недотепо? Хочеш капці загубити? Кос за звичкою сидів на башті, спустивши ноги в танк, і дивився вперед, а вряди-годи на карту, щоб не проґавити перехрестя, і заразом слухав Єленя.

– Говорю, прошу – і все даремно: Каже, що нікуди не піде, а тим більше до німця, – пояснював взводний, відштовхуючи командирові чоботи й підводячи голову.- Може, довеземо до тих гаубиць, що в Берліні, а звідтіля, як будуть по боєприпаси їхати…

– Густліку… – застережливо почав Кос.

– Таж вона маленька, багато місця не треба.

– Хіба не знаєш, що означають для танка вуличні бої? Не пам'ятаєш, як нам всипали в Празі? Хочеш ризикувати її життям?

– Ні, – відповів взводний.

Посмутнів і, подумавши, докинув:

– Віхура казав – їдемо на парад… Коли б його здихатися, то місце знайшлося б.

– Нам потрібен кулеметник. Густлік знову задумався.

– І то правда, – відповів і зник у танку. Скулившись, проліз під гарматою, став навколішки біля порожнього сидіння Віхури, за яким на подушку, вишиту трояндами та метеликами, поклали втомлені голови Гонората й Шарик.

– Панночко…

– Ні до якого Кугеля не піду. Не треба було мене забирати.

– Там, у Берліні, дуже небезпечно.

– Розумію, але тут добре, залізо товсте.