Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 20)

– Треба було тобі, Густліку, тікати завчасу, – буркнув солдат собі під ніс. -Здається мені, Гонората даремно яєчню смажила.

Застебнувся, обсмикнув мундира, поправив комірець, одтяг назад затвор автомата і, набравши повні груди повітря, гукнув щосили:

– Рота, стій!

Найближчі в цепу солдати завагалися. Двоє чи троє зупинились, і тоді Єлень одкрив вогонь. Короткими прицільними чергами скосив кількох німців.

Проте решта солдатів не зупинилася. Навпаки, побігли з криком, обходячи Єленя з флангів.

Водночас од лісу вдарили міномети. Міни лягли на передпіллі, одна вибухнула на ескарпі. Стрільці визначили напрям, і кулі густо засвистіли над Густліковим окопом.

Єлень, кинувши три гранати, зігнувся і великими стрибками перебіг на іншу позицію.

Вистачило цієї короткої хвилини, щоб німці наблизилися, кинули гранати й побігли в атаку.

Густлік відповів їм двома останніми гранатами. Поливав найближчих довгою чергою куль з автомата, аж поки затвор застиг на місці. Єлень блискавично перевірив магазин – патрони закінчилися. Покинув автомата і, міцно вхопивши за держак лопатку, присів на дні окопу.

Коли на тлі неба з'явився перший німець, він рубонув його вістрям лопати в коліно, і той звалився на дно рову.

Це помітив сусід гітлерівця в цепу. Повернувся й побіг до окопу, стріляючи з стегна. Кулі щораз нижче впивалися в глиняну стіну окопу. Грудки землі бризкали на всі боки. Єлень заплющив очі і прикрив лопаткою голову.

РОЗДІЛ VIII ДОПОМОГА

На території колишнього табору в Крейцбурзі після бойової тривоги всі заметушилися. Санітарні машини виїздили в найнебезпечніші місця, розвідники поставили кілька кулеметів у вікнах фабрики, козли, обмотані колючим дротом, повернули на попередні місця, залишивши в брамі вузьку круту стежку для в'їзду.

Все це скінчилося за чверть години – не більше. І знову – тиша, погідного сонячного дня; навіть трохи нудно стало. Гуркіт гармат на сході затих, мовби зупинився на місці; схоже було – той німецький клин, про який ішлося в наказі генерала, наткнувся на твердіший матеріал, притупився й застряг на місці.

Всі потроху заспокоїлися, завели розмови з сусідами. Порозстібали мундири і вигрівалися на сонці.

«Рудий» стояв напоготові на розі табору поміж стінами, які утворювали прямий кут. Танкісти збили верхню частину, муру, щоб вільніше маневрувати гарматою. На башті, спустивши ноги в люк, сидів Янек і в бінокль оглядав околицю. Хлопця турбувала доля Густліка й Лажевського, які опинилися в розташуванні ворога.

– Щось довго взводного не видко, – вихилившися з люка, казав Томаш, мабуть, уже втретє.

Внизу біля танка Віхура й Саакашвілі залицялися до вродливої лікарки, ніби забувши про все на світі.

– Ви, панночко хорунжа, може, й не повірите, але наш танк – найславетніший в усій армії, – заявив Франек.

– Наш танк, – підкреслив Григорій.

– Наш, – підтвердив капрал. – Власне кажучи, цей табір визволив наш екіпаж.

– Наш.

– Я ж і кажу, що наш.

Саакашвілі, якому важко було перебалакати Віхуру, та ще й польською мовою, відштовхнув його вбік.

– Очі твої горять, мов зорі в літню ніч, губи твої рум'яні, мов ягоди кизилу, – пішов в атаку грузин.

– Ми ж не пили на брудершафт, – удавано обурилася лікарка.

– Коли хочеш, можемо випити. Слово «брудершафт» тут не підходить, бо ми не брати. Грузини кажуть «вахтангурі».

Григорій у запалі підняв руку, а Томаш, перехилившися з танка, подав йому склянку вина і вже наливав другу.

Дівчина сміялася, не знаючи, чим одмагатися.

– Зараз і собі принесу, – сказав Віхура…

– Не лізь до танка, – застеріг його Григорій.

– Чому?

– Бо там задуха.

Всі засміялися, правда, водій досить кисло, а лікарка несміливо, не знаючи суті справи.

– Такого симпатичного екіпажу я ще не стрічала, – говорила дівчина, позираючи на Янека. – А що ми будемо пити? – спитала в грузина, не зводячи очей з Коса.

– Іспанське трофейне вино, – втрутився Віхура.

– Вахтангурі! – сказав Григорій.

– З усім екіпажем?

– Звичайно, – відповів Янек. – Тільки Шарика немає.

– Кого?

– То наш собака. Я його зняв з поста, а він пішов і ще не повернувся.

– Невеликий клопіт, – буркнув Віхура, – однаково не пив би.

– Хто знає, – осміхнувся Кос, пригадуючи нічну пригоду в Чорному лісі.

Хотів був зіскочити з танка, але затримався, вдивляючись перед себе.

– Магнего мчить сюди. Без Густліка, але Гоно-рату везе.

– Залишив Єленя на дорозі й повернеться по нього, – заспокоїв Григорій, цокаючись з лікаркою склянками. Схрестили руки, випили по ковтку. Поцілував Саака-швілі губи стиглого кизилу, але не так міцно, як хотів, бо дівчина відсахнулася.

– Григорій.

– Ірена.

Простягла руку зі склянкою до Коса, але підійшов Віхура, заступаючи дорогу Янекові. Кос не звернув на це уваги, бо дивився туди, де Козуб біля важкого танка влаштував свій командний пункт. Перед поручиком стояв Лажевський, і навіть з такої відстані Янек угадував у його постаті напруження, хоч слів, звичайно, не чув.

А там доходило до конфлікту.

– Отже, важких танків не даєте, громадянине поручику, людей для оборони мосту теж? – обурювався підпрапорщик.

– У регулярній армії не заведено двічі казати одне і те ж, – цідив слова Козуб, – але я повторюю: можете взяти три мотоцикли та середній танк. Оборонятимете міст, а якщо підійдуть більші сили противника, спробуєте пошкодити міст і відступити на Крейцбург.

– Там одна людина тримає оборону, може загинути, ймовірно, що вже загинула, а оці тут байдикують! – Данило показав на санітарів, які розташувалися під стінами концтабору.

– Я дістав завдання обороняти табір і його вчорашніх в'язнів, – сказав Козуб, випростався і крижаним голосом додав: – Ще одне слово – й ви будете командувати взводом.

Лажевський якусь мить змагався сам з собою, щоб не скипіти, але врешті мовчки віддав честь і за статутом повернувся кругом. Залишивши здивовану Гонорату, яка весь час підтримувала трофейний мотоцикл, побіг до розвідників.

– Третій відділ, заводь машини! – кричав так голосно, що чути було біля «Рудого».

– Григорій, Франек, Томаш, – перераховувала лікарка, а Черешняк тим часом доливав їй вина до майже порожньої склянки. – Тепер з тобою вахтангурі, – усміхнулася до Янека.

– Його не варто цілувати, – підступно мовив Віхура.

– Чому? – примружила кокетливо очі лікарка.

– Він заручений. Наречена в госпіталі.

– Гарна?

– Руда. Марусею Вогником звуть.

– Різана рана на передпліччі, – відразу пригадала лікарка. – Її привезли разом з Шавеллами.

– До вашого госпіталю? – Янек аж підстрибнув з радощів. – Як вона себе почуває?

– Добре. Молодий Шавелло доглядає її, послуговує і так дивиться…