Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 48)
– Жодного слова? А то чому ж?
– Фронт ще не прорваний. Я не хочу, щоб затопили. Чи обер-лейтенант, чи ви.
Кос рвучко підвівся, ступив крок уперед, але опанував собою і тихо сказав:
– Ти думав, що фронт уже пройшов далі. Людей тобі не жаль, тільки троянд. Зачини його, Гжесю, у підвалі, але окремо.
Саакашвілі кивнув німцеві й перший рушив по сходах. Єлень стояв замислившись, Кос.ходив туди й назад.
– Сидить, – Григорій кинув ключа на стіл, де лежала зброя.
– Нехай подумає, – додав Густлік.
– А ми вже готові були прийняти його до гурту… Обер-ефрейтор Кугель, рятівник троянд і містечок, – говорив далі Кос, походжаючи по сінях з насупленим, замисленим обличчям: – Ще трохи і вчинили б таку дурницю…
Розділ XVI ЧОРНИЙ ЖЕРЕБ
Кос швидко ходив по сінях, Єлень щоразу затуляв долонею вогника карбідної лампи, щоб не згасав від подуву, зиркав на командира. Врешті не втерпів:
– Тобі ще далеко?
– Куди?
– Цього не знаю, але ж кудись ідеш.
– Відчепись, – буркнув Янек. – Ходжу, бо думаю.
– Нам не скажеш?
– Скажу.
Кос сів на табуретку між Єленем і Саакашвілі, уважно глянув їм в очі.
– Хлопці… – поспіхом сягнув до кишені мундира на грудях, витяг ганчір'яний пакуночок, знайшов товстого теслярського олівця і, відсунувши зброю, почав креслити на столі: – Тут ми, тут озеро й шлюз… Далі канал, а внизу Рітцен. Місто, звичайно, укріплене, бійниці в стінах, у підвалах кулеметні вогневі точки. Ми можемо це все залити.
Усі троє все нижче нахилялися над столом.
– Шлюз замінований, дроти йдуть до бункера, – підказав Густлік, – залишається перевірити, чи пекельна машина в порядку, – і можемо підривати.
– Так зразу?
– А чого чекати?
– Наших. Вода повинна залити місто, коди піхота піде в атаку. Не пізніше й не раніше. Тоді відступить ворожа оборона, наші дивізії вийдуть на Зеелівські висоти і… на Берлін.
– А як знати коли? – запитав Саакашвілі і, ненароком, зачепивши пакуночок, розсипав хрести, тигрове вухо й фотокартки.
Янек присунув до себе фото, уважно оглянув, немов уперше бачив, а потім усміхнувся.
– Треба повідомити про все наших, а потім по сигналу підірвемо. Нехай, наприклад, пустять три рівні червоні кулеметні черги у напрямі шлюзу.
Засичав вогник карбідної лампи, пригас і знов підстрибнув. На стінах захиталися здорові тіні.
– Треба пройти лінію фронту.
– Я, – підвів руку Григорій.
– Зась, – буркнув Густлік. – На це треба мати сили.
– Хто перший зголосився, за тим право вибору, – заперечив грузин.
– Сам піду, – вирішив Кос, торкаючись кошлатого тигрового вуха. – У тайзі я навчився рухатися тихо, майже як Шарик.
– Ні, не підеш, ти командир і повинен командувати, – правив своєї Григорій.
– Правда. Мусиш залишитися тут, – ствердив Єлень. – Як німці щось пронюхають, доведеться захищати шлюз, а хто тоді буде командувати?
– Тут вам не танк.
– Не танк, нема «Рудого», – посмутнів Саакашвілі.
– Все одно: ти командир і не підеш.
– Кинемо жереба. – Янек узяв зі стола коробку, витягнув три сірники.
– Почекай, шкода ламати, – стримав його Єлень, сягнув до патронташа, взяв три патрони і поставив рядочком на столі. – Оцей іде, – показав патрона з чорним вершечком.
Кос глянув на патрони й нічого не сказав. Одне діло тягнути сірника, це схоже на жарт, на забаву. Зовсім інше – стрункі блискучі патрони, з гострими смертоносними вістрями. В грудях хлопцеві похололо, але тільки на мить.
– Згода, – сказав Григорій, підсуваючи шоломофона. – Чорний жереб.
– Хай так, – погодився Янек.
– Ні, – пролунав раптом рішучий голос на сходах. До столу підійшов Черешняк і поклав ще одного патрона.
– Хочеш іти через лінію фронту? – запитав Густлік.
– Може, не мені випаде, – щиро відповів Томаш. – але зараз не той час, щоб, як мужик, то значить гірший від інших.
Кос простягнув руку, узяв Томашевого патрона й хвилину потримав його в руках.
– Ти залишив пост.
– Згори мало що видно.
– Знаєш, про що йдеться.
– Звичайно, знаю. Вуха в мене чисті, – усміхнувся, бо єдиний не встиг скупатися після повзання по грязкій ріллі.
Янек пильно подивився солдатові в очі і мовчки поставив четвертого патрона біля решти. На стіні завмерли людські тіні й подовжені до велетенських розмірів близьким полум'ям чотири гострі жереби.
Григорій глибоко зітхнув і, одним рухом згорнувши всі патрони, вкинув їх до шоломофона, потрусив. Тихо задзвеніло.
– Хто?
– Бери перший, – наказав Кос і майже водночас сягнув до патрона.
Саакашвілі швидким рухом видобув свого, підсунув ближче до світла і відсунув – не фарбований.
Кос, усміхаючись, повільно розкривав долоню. Махлював, як кажуть картярі. Побачивши вершок патрона, сівохмурнів, кинув його недбало на стіл. Обидва уважно глянули на Густліка й Томаша.
Єлень немовби трохи зволікав, але коли Черешник нишком перехрестився і простяг уперед руку, сілезець стримав його.
– Забув, що казав вахмістр Калита? Поперед батька не лізь. Я зараз отого з чорною голівкою.
Дістав патрона й, поставивши його на столі, урвав, не доказавши.
Три пари очей глянули в обличчя Томаша, який простяг руку, але зразу ж одсмикнув її, бо й так ясно – в шоломофоні залишився патрон з чорним вершечком.
– Ви, пане взводний, допильнуйте мені тут рюкзака… – сказав Томаш зітхнувши.
– Облиш з тим взводним. Не знаєш, як мене звати?
– Густлік.
– Отож, – плеснув його по плечі, на мить притиснув до себе.
– У німецькому мундирі підеш? – запитав Кос.