Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 47)

– Тебе взято в полон, – заявив Єлень. – Не треба було знизу підглядати, не натекло б тобі мила в баньки.

– Так точно, пане… я не знаю цієї уніформи…

– Марш, – вигнав його на палубу Єлень. – Я тобі покажу, що то за уніформа. Кругом! Струнко!

Німець слухняно повернувся й виструнчився, а Густлік за його спиною надягав сорочку й штани, міряючи очима металеві східці в стіні шлюзу та міркуючи, як вилізти ними нагору, щоб йому полонений на голову не скочив. Водночас журився, як розповідати про цей випадок у майбутньому, бо коли намилювання і полоскання опустити, то чому б той Кугель мав під палубою не витримати й виказати себе криком.

У сінях, біля дверей, де більше світла, за тим самим столом, біля якого обідали, сиділи роздягнені до білизни і досить пристойно вмиті Янек з Григорієм. Чистили та перевіряли зброю, заряджали патронами автоматні магазини.

– Складна мелодія. Заспівай ще, – попросив Кос. Саакашвілі підняв голову і тихо почав:

– Картвело тхелі хмальс ікар…

Янек підспівував, намагаючись правильно вимовляти слова.

– Важко.

– Ти думаєш, мені по-польськи легко? Пшепрашам, попроше, пшиноше… Важко, але гарно: твої слова – як посвист шаблі, що розтинає повітря, мої – як крик гірського орла.

– Ну, врешті! – Янек, сміючись, вхопив Гжеся за плечі. – Ти знов Саакашвілі, а не вичавлений лимон.

– Поглянь, – показав Григорій на подвір я. Стежиною повз клумбу йшов німець у мундирі без пояса, тримаючи в піднятих над головою руках мокрі тикові штани й куртки. За ним крокував Густлік а багром у правій та двома фаустпатронами в лівій руці й направляв фріца, щоб не топтав братків.

– Не було шостого, але знайшовся, – урочисто заявив сілезець. – Як не шукати, то сам знайдеться.

– Де він був?

– Сидів зачинений в комірчині на баржі. Там купа боєприпасів і цього добра, – поклав на столі фаустпатрони.

– Ну, тепер нам і танки не страшні, – зрадів Янек.

– Мабуть, завинив і обер-лейтенант посадив його під арешт, – вів далі Єлень.

– Чому не в підвал?

– Цього не знаю, – знизав плечима Густлік, розвішуючи на веслах випрані мундири, котрі подавав йому полонений, – але як його запитаєш, певне, скаже. Опусти, гаде, руки, – показав жестом і повернувся до Коса: – Обер-єфрейтор…

– Обер-єфрейтор Кугель з підривної команди «Повідь», – квапливо скінчив німець по-лольськи.

– Говорить по-польськи, – пробурмотів Єлень.

– Я все скажу, – пояснював обер-єфрейтор, поправ-лйочй окуляри, які сповзали йому зі спітнілого носа.

– Поляк? – запитав Кос.

– Німець, – заперечив полонений.

– Звідки знаєш польську мову?

– Пінейдмюль – по-польськи Піла. Хор, а в ньому дівчина. Я хотів одружитися з нею, а вона не хоче розмовляти по-німецьки.

– Чому ти сховався на баржі?

– Не сховався.

– Його замкнули, – нагадав Єлень.

– Він мене заарештував, бо я казав, щоб не підривати шлюз, не нищити міста.

– Хто мав підірвати шлюз?

– Наша підривна команда.

– Навіщо?

– Тут озеро, – німець показав рукою, що воно високо, а потім опустив її вниз. – Шлюз затримує воду, а внизу над каналом місто. Коли б ворог увійшов до нього, підривна команда затопила б місто, щоб ворог зупинився. Гітлер наказав: «Будь-якою ціною втримати Одер».

– А ти не хотів тримати? – запитав Єлень,

– Ні, – відповів полонений подумавши. – Гітлер капут, але Німеччина, люди не капут. У Рітцені мій дім і троянди, чотириста кущів. «Повідь» знищить троянди, все знищить, та нічого не змінить, війну ми програли.

Німець говорив це зі щирим болем у голосі. Потім довго мовчав, опустивши голову. Як завжди, коли панує тиша, здавалось, що артилерія гримить ближче.

– Я кажу: пане обер-лейтенант, ніхто сюди не прийде. Переріжемо дроти – і місто врятоване. Тепер, коли нема нацистів, шлюз залишиться цілий і мої троянди теж…

Німець стояв у сінях обличчям до дверей. Промені призахідного сонця миготіли в окулярах, освітлювали його негарне лагідне обличчя. Танкісти мовчки стояли Овред полоненим, уважно слухали. У словах Кугеля бриніла якась правда, що наказувала їм забути про війну й побажати, аби місто й троянди були врятовані…

Слова полоненого урвав різкий стукіт біля воріт: удар, пауза, три швидкі підряд.

Ситуація блискавично змінилась. Янек і Саакашвілі миттю заткнули обер-ефрейторові рота кляпом і зв'язали. Густлік надів німецького мундира й куртку, каску, підперезався поясом.

– Пильнуй його, – наказав грузинові, і вдвох з Єленем побігли до брами з автоматами в руках.

Постукали ще раз.

– Зачекай, – пробурмотів Єлень по-німецьки й, насунувши каску на очі, прочинив трохи віконце в стіні.

З того боку стояв солдат з сумкою на грудях. З-за плеча стирчало дуло карабіна.

– Пакет, – подав конверта й зошита для розписки. Густлік мовчки розписався.

– Кухар полетів до бога, – осміхнувся зв'язковий.

– Так, ми бачили, – буркнув Густлік.

Німець сів на велосипед і від'їхав, а Єлень зачинив віконницю на засув.

– У того шибеника Томаша не очі, а ґудзики, нічого не бачать, – буркотів, віддаючи конверта Косові. – Ану глянь, що там Гітлер пише.

Треба лампу засвітити.

Повернувшися до сіней, хлопці зачинили двері, опустили на вікно завіси. Саакашвілі запалив карбідного ліхтаря, бо електричне світло було лише в бункері. Тим часом Єлень піднявся на кілька сходинок і спитав, задираючи голову:

– Томеку, ти що, сліпий?

– Я бачив, але думав, що проїде мимо.

– Не думай забагато, бо впрієш. Доповідай…

– Справи непогані, друзі, – пожвавішав Кос. – Штаб нашого окремого саперного батальйону для особливих завдань повідомляє, щоб ми були готові, бо завтра на підступах до Рітцена можна сподіватися польських більшовицьких частин, себто нашої армії… Вийми йому кляпа й розв'яжи руки.

Саакашвілі виконав наказа й з власної ініціативи підсунув німцеві табуретку.

– Сідай.

– Можемо повернутися до перерваної розмови, – усміхнувся Кос. – Значить, ви запропонували обер-лейтенантові не виконувати наказу, а він вас посадив де арешту на баржу, що стоїть у замінованому шлюзі.

Довгу хвилину тривала мовчанка. З одного й другого боку, десь поряд, ударили важкі артилерійські залпи. Німець злякався.

– Це наші, – заспокоїв його Густлік і додав: – Можеш мені, хлопче, подякувати, що тебе твої не висадили в повітря.

Знову тиша. Полонений сидів, опустивши голову.

– Де заміновано і де центральний пост підриву? – запитав Кос.

Німець підвів голову і, вороже глянувши на танкістів, сказав:

– Жодного слова більше.