Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 54)
Солдат розсмішив Янева своїм виразом обличчя і вигуками, розбудив у ньому несподівану радість. Кос знову відчув себе шістнаднятирічним хлопцем. Швидко спустився з башти і, піднявши дуло кулемета вгору, почав натискати на спуск, як радист на ключ, коли передає азбукою Морзе.
– Тата-та-тата, тата-тата-тата, та-та-та. Випустивши чергу, Янек раптом посмутнів – Василь уже не міг цього почути.
– З машини! – скомандував він.
– Що таке? – запитав Вест свого сусіда.
– Оця стрілянина? – Саакашвілі не зрозумів до пуття, про що йдеться. – Бавиться собі. Він же був радистом, перш ніж став командиром танка. От і має звичку вистрілювати своє прізвище.
– Яке прізвище? – Вест притримав механіка за рукав.
– Азбукою Морзе. Два постріли підряд – це тире, один – крапка. Його прізвище Кос.
Гжесь відчинив люк, світло впало на обличчя Веста, і механік злякався.
– Вам млосно? Ось тут термос, випийте трохи. Це буває, якщо хто не звик їздити в танку…
Саакашвілі вистрибнув через люк на землю, а за ним весело скочив Шарик. Потім Гжесь знову заглянув усередину і сказав:
– Ви краще (вийдіть з машини, на повітрі вам полегшає.
Вест похитав головою й лишився на місці. Механік, стишивши голос, звернувся до Янека і Густліка, які стояли поруч:
– Хлопці, поручик, мабуть, хворий, чи що? Сидить там, а по щоках йому течуть сльози.
Кос підійшов, щоб побачити, але в цю мить новий четвертий член екіпажу незграбно, ногами вперед, почав вилазити з танка.
Та ось він став на землю, і Янек уперше побачив його обличчя при світлі. Лоб і щоки в партизана були вимазані мастилом, покриті пилюкою, а проте в хлопця дуже забилося серце: Вест когось нагадав йому. Ніби чув луну, але не міг розібрати слів. Опустив очі, насупив брови, намагаючись пригадати. І, приховуючи збентеження, запитав:
– Ви були тут недалеко, може, зустрічали когось із Гданська… Я хотів би запитати, чи не знаєте часом поручика Станіслава Коса?
Партизан якусь мить мовчав, потім прошепотів лише два слова:
– Янеку, синку…
Вони не обнялися, не потиснули рук. Стояли і дивились один одному в обличчя.
Саакашвілі зрозумів і здивовано мовив:
– Оце тобі маєш!
Єлень теж почав розуміти, нахилився до механіка й шепнув:
– Слухай, чи це…
Гжесь кивнув головою, смикнув Густліка за рукав, і вони обидва відійшли за танк.
Янек, спершись головою у гребенястому шоломофоні на батькове плече, бачив на землі гостру тінь від.дула, весняну світло-зелену траву. Шарик присів поруч, уважно дивився на обох, нашорошивши шпичасте розірване вухо.
Далі перед ними лежала затока, з якої вітер зганяв рештки димової завіси. Праворуч вимальовувався наїжений щоглами затоплених кораблів Гданський порт. Він уже не був мертвий. Над кількома будинками майоріли біло-червоні прапори, по воді повільно рухався човен, і мотор його стукотів, мов у дитячій іграшці.
Навколо галасували танкісти й автоматники. Поруч хтось комусь пояснював:
– Чоловіче, це вже кінець. Я тобі кажу: за кілька днів і в Берліні вже закінчать.
Але батько й син знали, що кінець війни – це тільки початок чогось іншого. Саакашвілі постукував по гусениці – перевіряв, чи справні траки. Єлень коротким ломом збивав засохлу грязюку.
– Нам потрібно багато часу, – сказав Янек. – Я хочу знати все, що було спочатку.
– І ти мені про все розповіси, – мовив батько. – А тепер, громадянине командир, ходімо, бо екіпаж узявся до роботи, і нам теж не личить байдикувати.
– Гаразд. А коли я тобі розповідатиму, то почну з оцього. – Янек підняв прикріплений на грудях Хрест хоробрих, а з кишені мундира дістав велике пухнасте вухо.
– А це що таке? Чиє?
– Тигрове.
Шарик загавкав, підтверджуючи, мовляв, правда, що той цікавий світ – світ собаки Шарика, Янека, та багатьох інших речей – почався з тигрячого рику.