Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 53)

І, не чекаючи навіть, поки зенітники повторять команду, кинув по радіо:

– «Граб», висунь башту і бий, як тільки зумієш.

З останнім словом на командний пункт долинув низький стугін кулеметних черг із дев'яти стволів.

По полю смугами, немов там стьобали батогами, спалахували фонтанчики пилюки. Німецька піхота припала до землі. Танки помітили ціль. Перший зупинився, блиснув вогнем, потім рушив далі, а два інші, стріляючи, прикривали його.

«Якщо «Рудий» запізниться на тридцять секунд…»- подумав генерал.

В цю ж мить у тому місці, де дорога виходила з яру, над самою землею генерал побачив блиск пострілу, і найближчий танк, охоплений полум'ям, зупинився. Тільки тепер командир помітив темний силует башти, що ледь-ледь виступала над землею. Екіпаж не гаяв часу. З дула гармати раз у раз вихоплювався вогонь, і ось уже другий танк потяг за собою хвіст диму, рвонув швидше, ніби хотів утекти від нього, потім сповільнив хід і раптом почав кружляти по полю, дедалі більше огортаючись димом. Мотор, мабуть, працював, а поранений чи, може, вбитий водій повалився набік, притиснувши правий важіль.

Третій німецький танк повернув башту і стріляв у відповідь, але, не бачачи як слід противника, почав відступати до своїх. За ним побігли піхотинці.

– «Граб», де наша піхота?

– Біля мене.

– Разом – уперед!

Генерал бачив, як башта здригнулася, піднялась над землею, і ось Із яру повільно виповз увесь Т-34. Завзято гребучи гусеницями пісок, він ледве просувався вперед.

Автоматники обігнали його, вирвалися в поле і цепом кинулися за німцями. Зенітні кулемети поступово стихали, щоб не влучити у своїх.

Нарешті «Рудий» вийшов на тверде, зупинився і тричі вдарив по ворожому танку. Перші два снаряди не влучили – стрілець у поспіху не точно прицілився. Третій вдарив у гусеницю, вирвав ведуче колесо і разом з кількома шматками гусениці швиргонув його вгору.

Танк зупинився. Повернув башту, щоб захищатися, але наші уже взяли його на приціл. Випустили один снаряд – він кресонув іскри по броні, а другим рубонули під саму башту. Машина важко піднялася вгору, розірвалась од вибуху боєприпасів і запалала полум'ям.

Гуркіт вибуху долинув до командного пункту разом з вигуками наступаючих автоматників. Це були нестройові групи, зібрані з людей, які звичайно працюють у тилу, але тепер, переслідуючи захопленого зненацька і наляканого раптовим ударом ворога, вони наступали не гірше, ніж фронтовики.

«Рудий» уже наздоганяв цеп стрільців, сіючи понад їхніми головами черги з кулемета. Дійшли майже до фільварку і вже то зникали між деревами, то знову з'являлися в просвітах. І генерал вирішив, що вже саме час.

– «Модрино», всі разом – уперед!

Ще якусь мить командир бригади стояв біля стереотруби, чекаючи, поки з-під гусениць танків підніметься хмара куряви й заревуть мотори. Побачивши, як танки рвонули вперед, він швидко вийшов з бліндажа, стрибнув на бруствер окопу і так, як колись лицарі гукали: «Коня, мені!», гукнув:

– Вілліс сюди! Негайно.

Поки машина виповзала з окопу, генерал запалив погаслу люльку і, всміхаючись, дивився на сиві клубочки диму.

Використовуючи тільки частину своїх чотирьохсот п'ятдесяти кінських сил, «Рудий» ішов разом з піхотою. Гжесь після того, як спалахнув третій ворожий танк, весь час радісно покрикував і на повних обертах рвався вперед, але Янек наказав:

– Повільніше, не виходь поперед автоматників.

І сам уже вдруге здивувався, що він командує. Стурбовано подумав, що навіть голосом наслідує Семена, мов дитина, яка в час відсутності батьків зустрічає гостей, повторюючи материні слова її ж тоном.

Коли кілька хвилин тому вони налагодили зв'язок з генералом, Янек зрадів, його охопило якесь дивне збудження і напруження, як завжди перед боєм, а водночас було трохи страшно. Потім, коли «Рудий» висунувся з яру і Янек зовсім близько – значно ближче, ніж сподівався – побачив три танки з чорними хрестами на броні, він забув про страх. Уже не боявся, стріляв зовсім спокійно.

Страх прийшов тільки тепер. Глянувши в перископ, Янек побачив цеп автоматників, які бігли полем, поміж групами дерев замаячили якісь обгорілі машини, окопи, спалахи артилерійських пострілів. Янек не мав уявлення, чи правильно він веде танк, не знав, що жде його попереду. Не було часу ані розвідати становище, ані уточнити завдання, яке було сформульоване тільки отими короткими словами: «Ударте разом з автоматниками». Він же не може зупинитися посеред голого поля, але й не знає, куди має йти.

Янека огорнув страх не за себе, навіть не за екіпаж, а за всіх тих, що йшли разом з ним. Це був важкий страх, здатний розчавити людину. В цій ситуації вже не будеш ризикувати, не махнеш рукою, не скажеш собі: «Ех, все одно. Побачимо, що буде далі». Саме тоді, коли ця тремтлива струна напиналася в ньому дедалі грізніше, почувся радісний голос Єленя:

– Увага! Ліворуч наші танки. Три… п'ять… ще один вилазить.

Янек глянув у перископ і раптом відчув полегкість, таку велику, що йому підігнулися коліна. Але взяв себе в руки, наказав Гжесеві підрівнятися в строю. Тепер усі танки йшли разом, широким фронтом, броньованою лавиною. Попереду блиснуло – то вистрелила гармата, але це вже була річ звична і не страшна. Кос прицілився, мить почекав, поки танк вийшов на рівніше місце, і вдарив осколочним.

Глянувши знов убік, помітив, як один з наших танків пішов повільніше і раптом задимів. Ту ж мить помітив групу німців в фауст-патроном, але поки встиг прицілитися, її змів новий член екіпажу – Вест, який сидів унизу. «Ну й косить», – задоволено подумав Янек

Місцевість, по якій вони йшли, була густо порита бомбами і снарядами, всюди стирчали спалені танки, самохідки, перекинуті й покручені гармати. Танк переїхав через окоп, з якого автоматники виводили полонених.

Раптом попереду стало якось тихо, лінія обрію швидко йшла назустріч танкові.

– Механік, повільніше. Стоп.

Танк зупинився на високому обриві, над самим берегом моря. Перед ними була світло-голуба поверхня затоки, вкрита сонячними блискітками. По тій водяній блакиті од берега у відкрите море йшло кілька барж. Вдалині Кос помітив темніший, вкритий маскувальними плямами корпус військового корабля.

Танк був переповнений гудінням мотора, який працював на малих обертах, але зовсім рядом, за бронею, Янек відчував тишу. Хлопцеві майнула думка, що, може, це вже кінець, і раптом усім серцем затужив за Марусею. Як йому хотілося, щоб вона була тут, поруч. На землю його повернув спалах над палубою корабля; потім засвистіли снаряди, і важкі вибухи лягли на узгір'ї позаду, однак не так далеко за ними.

З надбудов на кормі десантних барж різноколірними шпильками засвітилися черги скорострільних гармат, і снаряди відгризли край узгір'я, обвалили чималий шмат землі. Кос піймав себе на тому, що ловить гав, і розсердився. Це не кінець – перед ними по затоці відпливали гітлерівці і, втікаючи, намагалися ще кусати. Якщо дозволити їм утекти, то вони стануть на Одері проти наших дивізій.

– Гжеею, здай трохи назад. Ще. Тепер стоп.

Вони від'їхали од берега настільки, щоб край узгір'я закривав гусениці й нижню броню танка.

– Бронебійним заряджай.

Єлень на мить завагався, потім схопив снаряд, всунув його в ствол, закрив замок.

– Готово.

Плавно повертаючи обидві рукоятки, Кос переставив приціл, навів його на середину корабля над палубою, натиснув спуск. Не міг розібрати, чи влучив, бо водночас вистрелили й сусідні танки. Навколо корабля закипіла вода, на палубі заклубочився дим. Корабель дав ще один залп і рушив з місця, тягнучи за ообою густу хмару диму. Потім він круто повернув і зник за цією заслоною.

Янек перевів приціл на одну з барж і вдарив у неї трьома осколочними снарядами. З надбудови нервово затарахкотів кулемет. Плоска залізна коробка схилилася набік, почала тонути. Останні хвилини баржі Янек бачив уже крізь хмару димової завіси, яку залишив корабель.

Знову стало тихо, і Кос звелів виключити мотор. Глянув на сусідні танки, які нерівним цепом стояли біля берега. Ніхто не відкривав люків, отже, й екіпаж «Рудого» лишився в машині, чекаючи наказу або сигналу.

Першим озвався Вест.

– У цьому місці дев'ятнадцятого вересня тридцять дев'ятого року гітлерівці придушили останній пункт опору на узбережжі – загін червоних косиньєрів.

– А я думав, що найдовше держалися в Вестерплятте, – сказав Єлень.

– Ні, Вестерплятте оборонялося сім днів.

– Як це відомо, коли звідти ніхто не вийшов живим? – заперечив Густлік. – На Празі нам ще й віршик такий читали, як «шеренгами у небо йшли солдати з Вестерплятте».

– В бою на Вестерплятте, – спокійно сказав Вест, – з усього гарнізону, в якому було сто вісімдесят два солдати, полягло п'ятнадцять чоловік.

Янек відчув неприязнь до цієї людини, яка так спокійно говорить про героїчний гарнізон. Там воював його батько. Проте хлопець нічого не сказав, вирішив, що порозмовляє з Вестом на цю тему іншим разом.

Раптом біля танка вчинився якийсь гармидер. Автоматники повилазили з окопів, кричали і, піднімаючи автомати, довгими чергами стріляли в небо.

Янек прочинив люк ї, перекрикуючи гуркіт, запитав найближчого:

– Чого це ви стріляєте?

– Бо вже кінець, пане поручик! – Солдат подумав, що то офіцер. – Оксив'я взято. Гітлер капут! – засміявся він і знову випустив чергу.