Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 5)

Янек знав, що таких пасажирів називають зайцями, отож підтвердив.

– Еге ж. З учорашнього вечора їду з вами.

– Якийсь документ у тебе є?

– Документ, документ. Викинути його треба, – сердито бурчав Федір.

– Ви, товаришу рядовий, не втручайтесь, коли розмовляє командир взводу. Хто чергував учора, коли поїзд стояв? Ну, я ж вас питаю, хто?

– Я, товаришу сержант.

– А як ви гадаєте – цей хлопець із своїм собакою прилетів на крилах із-за хмари і вскочив через димар чи, може, заліз, коли ви стояли на посту?

Товстощокий не відповів, позадкував, сховався за спинами інших. Тим часом Янек дістав з кишені акуратно складену газету й подав сержантові. Той повертів її в руках, проглянув і, так само ретельно склавши, повернув.

– Ми газетки читаємо, знаємо, але, сам розумієш, потрібний папір, якийсь офіційний документ.

Янек дістав посвідчення із мисливської артілі, в якій він працював разом із Юхимом Семеновичем.

– То ти, значить, мисливець?

– От комедія – мисливець! – обізвався якийсь солдат. – Цікаво, що він убив – жабу чи тигра?

Усі засміялись.

Янек не відповів. Знову поліз у кишеню і на розкритій долоні показав велике кошлате вухо. Сміх обірвався, запала тиша.

– Справді, тигр. Ну, добре, – сказав сержант. – Ми тут балакаємо, а каша стигне. Що б там не було, дайте поснідати і хлопцеві, і собаці. Потім побачимо.

Всі посідали внизу на нарах, дерев'яними ложками їли жирну пшоняну кашу. Взводний одрізав від своєї порції хліба чвертку, дав Янекові. Поїзд стукотів на стиках рейок, посвистуючи, минав невеликі станції. У прочинені двері було видно зелену безмежну тайгу аж до горизонту, густо збиту, мов повсть.

Янек підвівся, ступив до Федора і, показуючи на шинелю, що лежала поруч, запропонував:

– Дайте пришию.

Той подумав хвилинку, потім кивнув головою:

– Бери.

Найближчі сусіди стежили, як хлопець зняв шапку, відмотав нитку, витягнув з підкладки голку і акуратним швом знизу пришивав одірваний шмат поли.

– Гарно це в тебе виходить. Як тільки приїдеш на фронт, одразу тебе головним кравцем призначать, – пожартував той самий солдат, що питав про жабу й тигра.

– Не меліть язиками, – сказав сержант. – Не гайте часу. За годину перевірю зброю.

Із стояка в кутку вагона солдати стали брати гвинтівки й автомати, сідали хто де, аби тільки було якнай-зручніше.

– Я б почистив оцю штуку, – Янек торкнувся рукою командира й показав на зброю із стальною лійкою на дулі, з магазином, схожим на тарілку, зверху і з тонкими лапками.

– Це ручний кулемет. Щось тямиш у ньому? – поцікавився сержант.

– Ні, – признався Янек. – Але взагалі я люблю зброю.

– Принеси сюди, я тобі покажу.

Короткими, вправними рухами він розібрав і склаї затвор, потім ще раз розібрав і ще раз склав.

– Зумієш?

– Спробую,

Спершу пішло слабо, потім трохи швидше. Янек узяв з коробки, що стояла посеред вагона, бавовняну ганчірку й металеву маслянку. Не поспішаючи, так, як це сотні раз робив удома, над річкою біля підніжжя Кедрової гори, почав чистити точно вилитий і мудрий метал.

Шарик, який був рішуче невдоволений, що від нього забрали одірваний клапоть солдатської шинелі, тепер повеселішав – крутився, махав хвостом, а тоді, взявши Янекову шапку в зуби, сів навпроти і тихесенько заскиглив.

– Чого він хоче? – запитав сержант.

– Думає, що підемо на полювання.

– Має рацію, але це зброя на великого звіра й полювання не для дітей.

Командир гладив пса по голові, й Шарик не заперечував, зорієнтувавшись, що цей чоловік, у якого такий суворий і владний голос, – друг його хазяїна. Сержант на якусь мить задумався, потім додав:

– І не для дорослих це полювання, та нічого не вдієш – треба.

Янек прочистив дуло, склав затвор, витер приклад.

– Будуть з тебе люди, – сержант поплескав хлопця по спині.

Колеса під вагоном застукотіли якось інакше. Поїзд уповільнив хід, машиніст кілька разів свиснув, вагон хитнуло на стрілках, і ешелон вкотився на станцію. Ліворуч і праворуч стояли інші поїзди, поміж коліями метушилися люди в мундирах. Трохи далі видно було широке дзеркало води – озеро, що простяглеся аж до обрію.

Знов уздовж поїзда бігли чергові, зупинялися на мить біля кожного вагона, передавали складеш вчетверо пачки газет. Солдати брали їх, розподіляли між собою, розгортали широкі сторінки й домовлялися:

– Як прочитаєш – не ховай. Поділимо на всіх – буде на куриво.

Федір підійшов до Янека і, поплескуючи долонею по друкованому тексту, показав:

– Глянь, мисливцю, тут щось є для тебе. «Перша польська стрілецька дивізія імені Тадеуша Костюшка провела свій перший бій з фашистами біля села Леніно». Раніше треба було вибиратись, ти вже запізнився на початок. Без тебе почали, а тим часом ти лупцюєш солдатів союзної армії, цькуєш їх собаками…

– Не гнівайтесь, – попросив Янек, – Так якось вийшло. Візьміть мене з собою. Я зброю помагатиму чистити, на посту можу стояти з собакою. Ми нікого не впустимо…

– Зачекай тут на мене, – звелів сержант.-Я піду і до командира, спитаю, що з тобою робити..

Сказати «піду спитаю» – легко, а зробити це було важче: виникли несподівані перешкоди – десь ділася ушанка, хутряна сержантова шапка.

– Що за неподобство, – не на жарт розсердився той і настовбурчив вуса. – Днювальний, куди ви дивитесь? Негайно знайдіть!

Шукав спочатку днювальний, потім увесь взвод – не помогло; мов камінь у воду. Тільки Янек не рушив з місця – ждав, коли поїзд відійде, щоб йому ще трохи поїхати з ешелоном.

Нарешті сержант вирішив:

– Піду без шапки. Якщо повернусь, а шапки не буде, то я з вами розрахуюсь! – Він погрозливо підняв палець і ще раз у відчаї повторив: – Не годиться солдатові без шапки, але піду.

Не встиг він докінчити, як з-під нар вискочив Шарик. Радий, що нарешті пахне прогулянкою, замахав хвостом і став перед сержантом на задні лапи. В зубах тримав ушанку, подаючи її господареві.

– Ах ти паскудний дворняго!

– Це не дворняга, – заперечив Янек. – Чистокровна сибірська вівчарка.

– Товаришу сержант, – озвався Федір. – Пес іще недавно в армії, не встиг визубрити статут.

Усі засміялися. Сержант погладив хутро на своїй ушанці, насунув її на голову і, махнувши рукою, збіг по залізних сходинках.

Янекові хотілося вистрибнути з ним з вагона, бо, маючи деякий досвід, він знав, чим закінчиться розмова командирів. Але це важко було зробити та, крім того, й солдати, мабуть, не пустили б. Тепер вони сиділи один біля одного у широко розчинених дверях і, дивлячись на озеро, співали:

Славнее море, священний Байкал…

Сержант повернувся несподівано скоро, став на сусідній колії і замахав Янекові рукою.

– Ходімо, Шарику, знову нас викидають… Протиснувшись до виходу, вони скочили на землю.

– Чого ніс повісив? – сержант обійняв хлюнцн за плечі й повів із собою. – Нічого не бійся. Я б тебе й сам забрав, якщо тобі нема до кого повернутись, але тут трапилась непогана нагода. Ось побачиш.

Вони підійшли до одного з вагонів сусіднього ешелону; в дверях там стояли якісь цивільні у ватянках і пальтах, у спортивних та хутряних шапках, а в глибині хтось навіть у капелюсі. Один чоловік стояв на келії, до кошлатої ушанки в нього була прикріплена чорними нитками бляшка – орел, вирізаний з консервної банки.

– Це твої, – сказав сержант. – Вони теж їдуть до польської армії. Щасливої тобі дороги, хлопче! – І він легенько штовхнув Янека до вагона. – А як уже будеш на фронті, то дивись. Може, ще й зустрінемось.

Той, що з орлом на шапці, широко усміхнувся й подав руку.