Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 4)

– Побудеш, поки я зможу ходити?

Янек підійшов до нього, сів на край застеленої шкурами лави.

– Побуду.

– Ще до снігу загоїться; а стану на ноги – не затримуватиму… – мисливець говорив поволі. – Це вже, здається, два роки, як мій Вапя пішов на війну. Він був старший за тебе- ти ж його пам'ятаєш, – але кулі байдуже, чи старший… чи молодший… Однак не затримуватиму… – Він поклав широку шорстку долоню Янекові на коліно.

– Пора будить тракториста. Надворі вже сірїе, – сказав хлопець.

– Пора.

Проте Янек не рушив з місця – і далі нерухомо дивлячись, як у печі згасає жар.

– Юхиме Семеновичу, після війни я, може, повернуся до вас, бо в мене ж нікого…

– Не кидай слів на вітер, – спокійно мовив Старий. – Матері немає в живих, а батько, може, ще й знайдеться… Будеш іти – я тобі рукавиці дам теплі, м'які, з єнотової шкури пошиті… А якщо навіть і не знайдеш батька, то все одно не повернешся, із своїми залишишся. Газета, яку ти читав, – це хоч і папір, але вона – мов крик диких гусей восени… Тут уже нічого не вдієш – у свої краї повинен одлетіти.

Розділ III ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА ЗАХІД

Ешелон стояв на високому насипі. Позаду нього, на станції, світило кілька ламп, виднілося двоє жовтих вікон, але навколо вагонів була тільки темна синява ночі й невиразний, тремтливий відблиск зірок. Попереду посапував паровоз, викидаючи навскоси вгору султан диму – ажурний, легкий, наче вирізаний з тонесенького цигаркового паперу. На рейки падало світло з відкритих колосників топки, й у відблиску того світла вишневими кругами вимальовувались колеса. Чути було, як спокійно посапує пара та хрускотить гравій під чобітьми вартових, що походжали туди й сюди вздовж вагонів.

Ребристі прямокутні товарні вагони вирисовувались на тлі неба застиглими силуетами. Тільки на дахах першого й останнього стирчали націлені вгору, мов випростані пальці піднесених рук, з'єднані по чотири зенітні кулемети. Біля кожного чергувало по два солдати. Один із них, на самому кінці поїзда, тихо грав на губній гармошці.

Далеко попереду, майже біля горизонту, моргнуло червоне світло семафора, опустилось і раптом позеленіло. Паровоз загув басом, як пароплав у порту, засопів, а тоді по всьому ланцюгу вагонів пройшов дзвінкий металічний брязкіт, і ешелон смикнуло вперед. Вартові підбігли до прочинених дверей, стрибали на приступки, залазили всередину вагонів. Знизу видно було, як колеса здригнулись, округлі вирізи в них стали повільно крутитись – поїзд рушав у дальню путь.

Саме тоді в кущах на насипі хтось тихо свиснув. Два силуети рвучко стрибнули вгору – людина й собака. Хвилину вони обоє бігли вздовж поїзда, який ще не набрав ходу, потім людина взяла собаку, підкинула його у вагон, сама стрибнула, вхопившись за металеву скобу, підтягнулась на руках і одразу ж сховалася ліворуч за стіною, в мороці.

У вагоні на дерев'яних триповерхових нарах, збитих із неструганих дощок, спали люди. Чути було, як вони рівномірно сопуть – дихають. Пахло сукном, тютюном і металом – характерним запахом війська.

Тільки один солдат, видно, черговий, сидів на ящику біля грубки посеред вагона. Він був у шинелі, за плечима стирчало дуло карабіна з гострим чотирикутним багнетом. Солдат саме підкладав дрова у жерстяну грубку. Почувши біля дверей шелест, він навіть голови не повернув, тільки запитав:

– Ти, Ваню?

– Я, – невиразно буркнув той, що заліз у вагон.

– Що ти за людина? Завжди запізнюєшся. От побачиш, що, колись відстанеш… Якщо вже маєш відставати, то не в моє чергування.

Він іще бурчав собі під ніс, але той, кого вважали за Івана, не відповідав. На нижніх нарах, з самого краю, якраз було вільне місце, чоловік ліг і вкрився полою шинелі сусіда. Той щось промимрив крізь сон, трохя посунувся і, покректуючи, повернувся на другий бік. Зашелестіло сіно. Скориставшися з цього, запізнілий пасажир висмикнув з-під себе трохи сіна й сунув його під нари.

– Сюди, Шарику, – прошепотів, – сюди… Лежи.

Поїзд спочатку уповільнив хід, немовби втомився од невпинного бігу, а потім загальмував і зупинився. Десь, у голові ешелону ясним веселим звуком обізвалася сурма. Ще й не замовкла, коли у відповідь їй почулося стукотіння і скрегіт відчинюваних дверей. У вагони разом з холодним вітром вливався сірий світанок, в якому виразніше було чути металеві голоси побудки.

Червоноармійці схоплювалися, натягували чоботи і, позіханням відганяючи сон, вискакували на насип. Трава була сіра від інею й шелестіла під чобітьми, мов щетина на неголених щоках. Солдати збігали по насипу вниз, розбивали каблуками тонку кригу в канаві біля залізничного полотна, вмивалися. І пустували при цьому, наче школярі, бризкаючи один на одного водою, покрикуючи від холоду і від тієї гострої свіжості, яку дав шкірі холодна вода. Довго терли обличчя, плечі й груди полотняними рушниками, аж поки шкіра не стала червоною, як кров. Потім, жартуючи, підштовхуючи один одного, знову бігли вгору, стрибали у вагони.

– Тут на нижніх нарах ще хтось спить. Гей, вставай, ледащо!

– Облиш, він, мабуть, чергував. Я, встаючи, не взяв навіть своєї шинелі, щоб його не розбудити – хай спить…

Вздовж поїзда чергові розносили термоси – зелені, овальні коробки – по двоє відер у кожному. Подавали їх у вагони, а самі бігли далі.

– Відкрути, Федю, кришку, побачимо, що там принесли.

– Побачиш, побачиш. Думаєш, вареники з сиром і сметаною.

– Хай йому біс, знову каша! – вигукнув міцний, рожевощокий Федір.

– Борщ і каша – їжа наша.

Паровоз коротко, застережно свиснув, потім дав довгий сигнал, і поїзд рушив.

Хтось із тих, що сиділи на найвищих нарах, під самим дахом, високим тенором заспівав, вдаючи оперного артиста.

Пшоно, пшоно, пшоно, пшоно! Воно на радість нам дано.

Солдати засміялися, бо насправді в цій пісні співається про вино, яке дає радість, а не про пшоняну кашу. Ритмічно побризкуючи казанками, солдати стали в чергу біля термоса.

– Гей, ти! їсти теж не будеш? – товстощокий Федір потягнув за полу шинелі. – Якщо хочеш, можеш спати, а я твою порцію…

Не закінчив думки, якусь мить стояв, роззявивши рота від подиву, а потім зарепетував:

– Хлопці, чужий! І пес якийсь тут гарчить. Чужий уже давно не спав, його розбудила сурма.

Але він хотів відтягнути хвилину, коли його виявлять, і волів, щоб це сталося під час руху поїзда, а не на зупинці. Тепер, коли його вже викрили, він скочив з нар і став під стіною. Біля ніг присів собака – молодий, видно, але вже здоровий, з вовчою мордою і кошлатою попелястою шерстю, трохи темнішою на спині.

– Ти хто такий?

Обоє мовчали – хлопець і собака.

– Я тебе питаю – хто ти такий?

Відповіді не було. А з усього вагона вже сходилися солдати, ставали довкола, цікаві, що буде далі, визирали з-за плечей товаришів, спинаючись навшпиньки.

– У нас військовий ешелон, а тут пробрався якийсь тип. Якщо не говоритимеш, ми тебе викинемо за двері.

Собака вишкірив зуби, наїжив шерсть.

Високий, дужий Федір, незважаючи на це, вхопив хлопця за плече. І раптом – дивна річ: усі дивилися, але не встигли розібрати, що сталося, – солдат уже лежав на нарах у сіні, а собака тримав у зубах одірвану полу шинелі. Хлопець, ударом поваливши Федора з ніг, відступив у куток вагона й притулився спиною до стіни.

– То ти такий? Так прямо й б'єш, хай йому біс? – товстощокий підвівся і стиснув кулаки.

– Облиш його!

У проході між нарами й стіною з'явився сержант із гвардійським значком на полинялій гімнастьорці. Він став перед хлопцем, довгенько приглядався до нього, потім погладив долонею вуса кольору стиглої пшениці і спокійно сказав:

– Приходиш непрошепий у гості. Тебе питають, а ти не відповідаєш. Негарно. Якщо так і далі піде, то твій пес усьому взводові шинелі пошматує. З усіма хочеш битися? Ми їдемо на фронт, а ти?

– Я теж.

Сержант ледь помітно всміхнувся.

– Розумію, але ж дітей, та ще й з собаками, в армію не беруть.

– Нічого собі дитина! Як врізав мене в живіт, то й досі болить, – скаржився обурений Федір.

– Зажди, – перебив його сержант і знову звернувся до хлопця: – Зрештою, якщо збираєшся на фронт, то повинен іти до військкомату. Там тебе зміряють, зважать, спитають, що і як, видадуть документи. А отак самому не можна.

Собака, заспокоєний тихим, рівним голосом, ступив півкроку вперед, понюхав халяву сержантового чобота і, двічі махнувши хвостом, повернувся на своє місце. Янек подумав, що в цих порадах нема нічого нового. Він теж знав, що треба через військкомат, що так було б легше. Тільки ж у документах було записано, коли він народився. Проте цього хлопець не міг сказати сержантові.

– Ти мовчиш, але сподіваюся, розумієш, що я тобі кажу, – вів далі вусач, якого не відштовхнуло Янекове мовчання. – Ти втік із дому, мати плаче, не знає, де ти. Доведеться повертатись.

– У мене нема матері.

– А що з нею сталося?

– Гітлерівці вбили.

У сержанта смикнулися вуса; він задумався, а потім додав, ніби стверджуючи:

– Батько на фронті.

– Не знаю. Загинув на війні чотири роки тому.

– Тоді ще війни не було.

– Була, в Польщі. Я хочу в польську армію. Вже третій день їду.

– Зайцем?