Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 48)

Єлень одразу ж почав змагатися з Іваном – у кого рука дужча. Довгенько боронився, одначе програв, але Іван заспокоїв його, сказав, що він чудово тримався і, якби не госпіталь, то хто знає…

Виявилося, що Наташа ще до війни виступала з своїми тваринами у Тбілісі, й тепер вони з Гжесем згадували красу Грузії, снігові вершини гір і чудове вино. Саака-швілі геть забув, що він син сажотруса з-під Сандомира. Мавпочка Букі, натягнувши Густлікову шапку, яка щохвилини спадала їй з голови, спочатку сиділа осторонь і їла варену картоплю, обчищаючи її, наче банан, а тоді підбігла до Янека, сіла йому на плече й почала щось розповідати. Нарешті, прикрита полою Янекової шинелі, заснула.

Проте найбільша симпатія, без сумніву, виникла між Крихіткою й Шариком, який уже не звертав уваги навіть на накази свого господаря, тільки водив захопленими очима за білою собачкою і час від часу глибоко зітхав. Грузовик мчав по рівному шосе, на мостах і в залюднених містечках – повільніше, на прямій дорозі – швидше. За вікнами мелькали все нові й нові дороговкази. Нарешті, виглянувши, Япек на одному з них прочитав польський напис: «До Вержхова 5 км». Одразу ж після цього в'їхали в ліс. А що вже пора була надвечірня, в буді трохи посутеніло.

Раптом загуркотіло, наче десь рядом вибухнув снаряд. Причеп нахилився і з'їхав на правий бік. Різко заскреготіли гальма. Запищала перелякана мавпочка, загавкали обидва собаки, папуга заверещав:

– На штур-рм! На штур-рм!

Усі кинулися до дверей, повискакували на шосе. Водій уже стояв на дорозі й, розводячи руками, показував на сплющене колесо:

– Мабуть, на гострий осколок наїхали. Бо відразу лопнула камера.

Машина стояла на обочийі перед поворотом, де дорога піднімалася вгору. Обабіч шосе, за ровами, темнів повитий вечірніми сутінками ліс. Трохи попереду, розкарячившись гусеницями над канавою, чорнів спалений танк.

Вони підійшли ближче, оглядали його. Єлень показав на чорну тінь орла, яка лишилася після вигорілої фарби. З другого боку на башті прочитали номер.

– Не пригадуєте, чий це? – запитав Кос.

Ніхто не пригадав. Гжесь обійшов навколо і сказав:

– Ясно одне: це не «Рудий», бов нашого тепер на лобі латка. Пам'ятаєте, що Василь писав?

Танкісти цовернули до причепа, де порався шофер, марно припасовуючи надто короткий домкрат.

– Якби знайти плоский камінь і підкласти. Інакше не піднімемо.

– Спробуємо? – звернувся Іван до Єленя.

– А чому б і ні, можна спробувати.

Густлік приніс шинель, накинув її на плечі, щоб не так муляло, а потім обидва підлізли під машину вперлися ногами, підняли край.

Тепер же пішло швидко. Янек з Гжесем підкотили і вмить поставили запасне колесо. Водій почав прикручувати його велетенським ключем, Саакашвілі допомагав йому.

Все було майже готове, коли Шарик, що гасав край лісу разом з Крихіткою, зупинився, коротко гавкнув і по-вовчому кинувся вперед.

– Що таке?

– Щось почув, – сказав Янек і швидко рушив за ним.

Усі бачили, як він дійшов до повороту, перестрибнув канаву і, ховаючись за кущами, виглянув із-за горбика. Потім присів, однією рукою відстібуючи кобуру маузера, другою махнув до тих, що були коло автомашини.

– У'вас є зброя? – запитав Іван.

– Ні, ми прямо з госпіталю.

– У нас знайдеться.

Наташа миттю скочила в машину, подала їм автомати і, слідом за чоловіками, ладнаючи свій автомат до бою, помчала в напрямі горбика. їй ніколи було переодягтися. З-під солдатської шинелі внизу видніла срібна сукня, заважаючи бігти.

Прискочивши до того місця, де навколішках стояв Янек, вони побачили на протилежному схилі горбка чоловік з п'ятнадцять німців, які перебігали з лісу на другий бік дороги. Командував ними офіцер з ручним кулеметом, перевішеним через шию.

– Хто вміє по-німецьки? – пошерки запитав Іван. Єлень кивнув головою і гукнув:

– Halt! Hande Hoch!

Офіцер здригнувся, щось гукнув і з півобороту, не цілячись, дав довгу чергу туди, звідки почувся голос.

Янек, поставивши маузер на кобуру, як на приклад, уже давно взяв його на мушку, а тепер тільки плавно натиснув спуск, і гітлерівець, зігнувшись, упав на дно канави головою в воду.

Решта німців залягли, припали до землі, але не стріляли. Якусь мить обидві сторони мовчали, а потім Іван могутнім голосом почав вигукувати команди, неначе до бою готувалася ціла рота.

– Перший взвод – цепом ліворуч од шосе, тдетій – праворуч, підтягнути кулемети.

З кювета підвівся солдат, підняв над головою руки і високим, по-сміпшому серйозним голосом крикнув:

– Гітлер капут!

Наташа підняла автомат і випустила вгору коротку чергу. Тоді з лівого і правого боків на шосе, немов по сигналу, почали виходити німці. Кидали зброю на мокрий асфальт і самі ставали у дві шеренги. Шарик і Крихітка нишпорили між кущами, гавкаючи, підганяли тих, що зволікали.

Зібралося десятків зо два полонених, і за кілька хвилин дорогою рушила дивна колона: попереду йшли взяті в полон гітлерівці, яких стерегли, біжачи з обох боків, собаки; за ними повільно їхав здоровенний автомобіль, на підніжках якого стояли Саакашвілі та Єлень. Янек сидів у кабіні, виставивши на капот над мотором ручний кулемет, одібраний в убитого офіцера.

Почували себе не дуже впевнено – адже в лісі могли стрітися інші, більш бойові групи фашистів. Але незабаром показалося містечко, і полонених передали в комендатуру.

Якусь хвилину чекали на Івана – він усе оформляв і доповідав про подію. Повернувшись, атлет приніс два напірці-розписки за полонених. Один було видано «особовому складу фронтового цирку», а другий – «польським танкістам».

– Пригодиться, коли приїдете в свою бригаду. Хай знають, що не ловили гав у дорозі.

Вже стемніло, коли вони в'їхали на спалені вулиці Колобжега. Місто здобуто зовсім недавно, в повітрі ще було чути густий, огидний сморід горілого. На невеличкому майданчику тепло попрощалися, обмінялись адресами. Крихітка жалібно вила в машині, Шарик гавкав, і довелося його міцно тримати, щоб не вирвався, коли грузовик рушив у напрямі порту.

Єлень розпитував у зустрічних солдатів, де комендатура. Один із них узявся провести їх.

– Важко тут було?

– Важко. Цілих десять днів ми билися за ці вулиці, майже за кожен будинок, а їм кораблі з моря допомагали.

– Танки теж тут були?

– Аякже, навіть важкі.

– А середні?

– Т-34 не було. Я не бачив.

У комендатурі танкісти довідалися, що солдат, який показав їм дорогу, не помилився. Черговий офіцер переглянув документи і кивнув головою.

– Відпочиньте, хлопці. Можете в нас переночувати, бо перед вами ще далека дорога. Танкова бригада пішла на Гданськ.

– На Гданськ? -. скрикнув Янек.

– Авжеж. Це ж бригада імені Вестерплятте, от вона й рушила туди.

– Ну то спасибі, ми будемо доганяти.

– Як хочете, тільки не знаю, чи пощастить вам піймати вночі якусь машину.

Всі троє козирнули і зникли за дверима. А там Густ-лік і Гжесь вхопили Коса за руки.

– Янеку, отже твої мрії здійснилися!

– Чимчикуймо зразу на шосе, щоб якнайшвидше.

Вони побігли безлюдними вулицями до східного передмістя, але незабаром почули за собою гуркіт мотора. Стали серед вулиці, готові будь-що зупинити машину. Але грузовик, який під'їжджав, і не збирався обминути їх; загальмував, пригасив світло. Танкісти з радістю впинали знайомий причеп, застукотіли в двері.

– Хто там? – почувся грізний голос Івана.

– Свої! – відгукнулися.

Їх одразу впізнали, бо Крихітка, нюхом почувши, що тут Шарик, радісно загавкала.

– Куди?

– До Гданська.

– Залазьте швидше. Якраз добре, бо й ми до Гданська. Вся танкова армія туди пішла. Видно, так уже нам судилося – подорожувати у великому товаристві.

Завдяки тому, що машину вели по черзі (Гжесь час від часу змінював втомленого водія), їхали вдень і вночі. Але чим ближче до фронту, тим частіше траплялися на шосе воронки від бомб, снарядів і мін; раз у раз доводилось об'їжджати, чекати біля забитих солдатами містків. Поминувши Кошалін і Слупськ, вони повільно просувалися в транспортних колонах, які везли боєприпаси, пальне й харчі.