Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 50)

– Бери, це тобі. Кілька днів ношу, але бригада весь час у боях, ніколи було й вислати. А воно якраз на добре вийшло, бо інакше лист розминувся б з вами. Ну, бувай, лечу далі.

Янек узяв листа, впізнав на конверті знайомий почерк, але до свідомості його не дійшло, що це означає. Аж тоді, коли глянув на підпис, примружив очі й сперся на стіну.

Лист був од Василя. Його слова долетіли до Коса, мов луна в лісі, мов світло далекої зірки з космосу, якої вже немає, а блиск її на Землі ще буде видно багато років.

Квітневий день видався Янекові похмурий. Аркушик паперу в руці раптом наче посірів, і на цьому хлопець читав поспіхом написані слова:

«Любі мої!

Ми йдемо тепер до твого, Янеку, дому. Якщо тільки можете – приїжджайте якнайшвидше. Мені дуже хочеться, щоб «Рудий» дійшов з нашим екіпажем до моря саме в тому місці, з якого все почалося. Якщо тільки можете – приїжджайте якнайшвидше.

Чекаю, щоб усіх вас обійняти і дати команду: «Вперед, бронебійним заряджай!» А ще з більшим нетерпінням чекаю тої хвилини, коли можна буде скомандувати: «З машини!», знаючи, що це вже останній наказ з часу війни.

До скорого побачення. Привіт Шарикові.

Василь».

– Шарику, тобі… – почав Янек тихим голосом, але собака не слухав його, нюхав біля дверей, а потім заскавчав, гавкнув і почав дряпати лапами.

Спантеличений вартовий не знав, що діяти, бо про собак у статуті нічого не сказано. Та от двері зненацька прочинились, і з них виглянув один із штабних офіцерів.

– Що тут таке? Не заважайте.

Вівчарка скористалася з нагоди, прослизнула біля його ніг, стрибнула всередину, і в цю ж мить звідти озвався м'який, соковитий баритон командира бригади.

– Шарик!… Янеку, йди сюди.

Кос увійшов до хати, виструнчився і, стукнувши каб-| луками, почав доповідати.

– Громадянине генерал, взводний Ян Кос…

І не докінчив, бо командир обняв його і поцілував у обидві щоки.

– Всі приїхали?

– Тільки троє і собака.

– Знаю… – спохмурнів генерал і простяг руку по згаслу люльку. – Розумію. Почекай хвилинку. Це по ньому лишилося, поділи серед екіпажу. – Генерал подав Косові брезентовий солдатський рюкзак, перев'язаний посередині мотузкою. – Речі поручика Семена. За звичаєм, віддаю вам, бо адреси сім'ї не залишив.

Командир висипав на стіл усе, що було в рюкзаку. Нехитрий солдатський скарб. Дещо з обмундирування. Орден Червоної Зірки, Хрест хоробрих, атлас хмар і новенький, блискучий орден Віртуті Мілітарі.

– Це за штурм і здобуття Мирославця, – пояснив генерал. – Наказ прийшов за день до його смерті, і я навіть не встиг вручити… Ще хвилинку. – Командир бригади цими вловами звернувся до радянського генерала, який сидів за столом у кутку кімнати і, пригладжуючи рукою чорне кучеряве волосся, постукував олівцем по карті.

Той, дивлячись на молодого танкіста і вівчарку, яка крутилася біля ніг командира бригади, кивнув головою.

– Готуємо на завтра наказ, – пояснив Янекові командир бригади. – Будемо штурмувати Оксив'я. Після останніх боїв з бригади мало що лишилося. Набереться хіба що батальйон танків, не більше. Даю вам нову машину з вісімдесятип'ятиміліметровою гарматою.

– На нові машини не вистачає екіпажів? – запитав Кос.

– Вистачає. Але вам заміню танк.

– Громадянине генерал, ми б хотіли на своєму «Рудому».

– Там розбито мотор, і сам танк демонтовано.

– Ці, не демонтовано. Коло нього сидять Саакашвілї і Єлень, стережуть. Може б, нам пощастило новий мотор поставити, бо ми повинні на «Рудому»…

– Чому?

Хлопець вийняв листа й показав у ньому пальцем, Генерал голосно прочитав:

– «Мені дуже хочеться, щоб.«Рудий» дійшов з нашим екіпажем до моря…»

Якусь мить панувала мовчанка, потім командир сказав:

– У нас немає нового мотора. Можна було б зняти з підбитих машин, що стоять під Кацком, але там страшне болото, туди навіть трактором важко добратися.

– Якщо дозволите, ми поїдемо.

Генерал насупив брови, хвилинку подумав і кивнув головою:

– Гаразд, візьми тягача з майстерень. Скажи, що я велів. А рація справна?

– Справна.

– Як будете готові, вирушайте до Румії і доповідайте на хвилі сімдесят чотири метри.

Янек віддав честь, ступив крок до дверей, але його зупинив твердий командирський голос радянського генерала, що сидів біля вікна:

– Танкісте,, зачекайте.

Кос повернувся, виструнчився.

– Не будете їздити по болоту. До ранку все одно не встигнете. Я зрозумів, про що мова. Підійдіть сюди і позначте на карті, де стоїть ваша машина… Так, ясно. А тепер можете йти і чекайте там, на місці.

Коли Кос зачинив двері, радянський генерал звернувся до командира бригади.

– Семен – це їхній командир, я зрозумів, але чому танк називається «Рудий»?

– На честь однієї санітарки з восьмої гвардійської армії. У неї волосся, як вогонь. Вона разом з нами воювала на магнушевському плацдармі. Потім санітарку поранило, цей хлопець виніс її з-під вогню. Вони зустрілися в госпіталі. Якщо все буде гаразд, то, сподіваюся, на весілля запросять.

– Ясно.

Обидва всміхнулись і схилилися над картою, щоб ще раз продумати всі деталі завтрашньої битви за Оксив'я.

Янек вернувся під Вайгерове, причепившись на другому сидінні в якогось радянського мотоцикліста. Шарик біг за ними і не відставав, бо мотоцикліст навмисне їхав повільніше.

Саакашвілі та Єлень тим часом теж не байдикували. Вони по черзі перевіряли механізми, а потім усі втрьох взялися до роботи і завзято працювали аж до ранніх сутінків. Треба було усунути багато дрібних пошкоджень, але вони вже впоралися цим, тепер лишився тільки мотор.

Рація виявилася на диво слухняною. Танкісти ловили німецькі та російські голоси і навіть якусь музику з далекої радіостанції. Бригадна станція мовчала, але нарешті їм пощастило піймати голос офіцера з інтендантства, який доповідав комусь про те, що хліб, грудинку і консерви доставлено на місце.

З приводу цього почалися жарти, і всі раптом відчули, що дуже зголодніли. Адже вони зранку нічого не їли. Виглядали на шосе, по якому один за одним проїжджали грузовики, але жоден з них не схожий був на навантажений провіантом, не було й надії випросити щось у союзників і підживитися.

Стомлені, сіли рядом на броні задньої частини танка. За спиною, десь на сході, безперервно ревіли гармати, вили мотори літаків.

– О боже, все навпаки, – сказав Єлень. – Фронт на сході, а на заході тихе містечко.

– А добрі люди в тому містечку, певно, оце саме тепер готують вечерю, – сумно мовив Саакашвілі.

– Треба було б сходити до Вайгерова, – порадив Янек.

– Треба, але хто піде?

– Може, я? – запропонував Густлік. – Стривайте, он хтось іде, зараз ми спитаємо.

По шосе йшов невисокий чоловік у темному капелюсі з пом'ятими крисами. Під лівою рукою він ніс портфель, а в правій – глиняний горщик. Танкісти хотіли гукнути його, але чоловік сам повернув, перестрибнув кювет і, грузнучи в мокрій ріллі, попрямував до танка. Підійшов, не виймаючи з рота глиняної люльки, трошки підняв капелюха.

– Добривечір. Ви, панове, на моєму полі…

– Добрий вечір. Війна доріг не вибирає, а ми багато не витопчемо.

– Та хіба я про зерно? Відомо, війна. Що залишиться, те й уродить. Я тільки бачу, панове, що ви цілий день чірацюєте без харчів, от і приніс.

– Не гнівайтесь, – вибачився Кос- Ми саме хотіли піти в містечко щось купити. Чекаємо тут, бо нам повинні привезти мотор. Отак і день минув. Через це ми трохи не в гуморі.

– Ждати – нудно й сумно. А за гроші ви б у місті нічого не дістали.

Чоловік вийняв з портфеля льняну скатертину, з вишитими по краях кольоровими волошками та кукілем, розіслав її на броні, розставив глиняні миски, покриті блискучою чорною поливою, насипав з горщика горохового супу. Рядом поклав кілька копчених камбал, півбуханця свіжого хліба.