Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 12)
Лейтенант Семен і взводний Григорій Саакашвілі – обидва в нових польських мундирах – терпляче ждали з самого ранку, хоч у лісі було волого й холодно. Небо, як і передвіщав учора прогноз, затягнули снігові свинцеві хмари. Коли настала черга Янека, Семен і Григорій підійшли ближче, дивлячись, як хлопець займає позицію. Григорій уже встиг розповісти своєму командирові все, що знав про Янека, і Семен жалкував з приводу своїх учорашніх жартів. Жалкував, що якось простіше не зміг усього пояснити. Але тепер було вже пізно.
Янек зарядив карабін. Шарик, який теж був тут од самого ранку, збуджений безупинним гуком пострілів, нетерпляче ждав тої хвилини, коли вистрелить його хазяїн і можна буде принести дичину, якої пес не чув нюхом, хоч і був певен, що вона є: де стріляють, там мав бути й дичина.
Янек притулив щоку до холодного приклада, через проріз і мушку побачив чорний круг посередині мішені. «Спокійно, спокійно, – подумав.-Нехай тобі здається, що це тигрові очі». Вдих, видих… Плавний натиск на спусковий гачок, і широко розплющені очі. Постріл гримнув, як завжди, несподівано, і Янек зрадів, що приклад стукнув у плече не сильно, – віддача у гвинтівки менша, ніж у штуцера Старого.
Викинув порожню гільзу, знову зарядив. І раз за разом вистрелив ще – удруге й утрете. Чекав, не підводячись, поки вистрелять сусіди, потім, коли вже перевірили зброю, всі попрямували до мішеней.
Шарик побіг першим. За ним ішов Семен, а потім Єлень і Саакашвілі. Всі старалися здалеку побачити чорні крапки на білому фоні – сліди куль. Янек відстав на кілька кроків, а коли підійшов, його товариші були вже коло мішені й, схилившись, розглядали її.
– Молодець, – підводячись, мовив поручик. – У тебе дві десятки. Якби третьої кулі не послав у небо…
– Повинно бути три, – відповів Янек. «Зарозумілий», – подумав офіцер, неприємно вражений, що хлопець, який з першої хвилини видався йому симпатичним, надто впевнений у собі.
– Дві десятки – це теж непогано… – Григорій намагався заспокоїти хлопця.
Янек оглянув мішень. Посередині чорного круга було два отвори: один у центрі, другий – унизу праворуч. Потім мовчки пішов за мішень, де стрімко піднімався насип, в який попадали кулі. Став навколішки, просівав між пальцями землю, струшуючи рукою, як це роблять золотошукачі, просіваючи землю решетом. Пісок висипався, між пальцями лишалися сплющені свинцеві кулі. Хлопець відкидав їх, вибираючи тільки деякі.
Шарик намагався допомогти господареві: приносив патики, обнюхував навколо землю, йому пощастило навіть украсти рулон паперових мішеней, з чого він був дуже гордий і довго не хотів віддати свою здобич солдатам, які чергували на стрільбищі.
Та ось Кос підвівся і простягнув на руці три металеві, неоднаково розплющені кульки. Поручик узяв їх на долоню, по черзі торкав кінчиками пальців і нарешті сказав:
– Прошу пробачення. Ти маєш рацію – всі кулі ще теплі. Це значить, що дві з них пройшли точно одна за одною. Я не знав, що ти такий снайпер.
– Візьмете?
– Візьму.
– З собакою?
– З собакою. Тільки ти повинен іще навчитися співати.
– Як це – співати?
– Твоє місце буде в танку внизу, праворуч, біля механіка. Нам потрібен стрілець-радіотелеграфіст. І тобі треба навчитися «співати» на приймачі: та-ті-та, та-та-та, ті-ті-ті… – Семен проспівав прізвище Янека сигналами азбуки Морзе.
Роздїл VII ОБМАНУТІ НАДІЇ
Лист ішов довго. Це був трикутник з аркушика паперу, вирваного із зошита і складеного так, як ото хлопці роблять голубів. Голуб, коли його кинути рукою, не пролетить далі, ніж на другий бік вулиці, а з листом було інакше: на нього приклеїли марку, поставили печатку на пошті, й помандрував той лист залізницею за кілька тисяч кілометрів, аж під Москву.
А тут у мандрівці настала перерва. Лист відклали, бо, крім імені та прізвища, на ньому було тільки двоє слів, написаних великими друкованим літерами: «Польська Армія». Потім хтось на московському поштамті пошпортався у грубих, дуже таємних зошитах і дописав унизу п'ятизначне число – номер польової пошти.
Лист помандрував далі й опинився в Сельцях, над Окою, але саме тоді, коли військові частини залишили землянки і озброєні карабінами, гарматами, танками, з колоною автомашин прямували на станцію. Листа заорали до вагона, в якому було багато іншої пошти, й перевезли до засніженого села під Смоленськом. Тут молодий солдат прочитав прізвище і сказав товаришеві:
– Хто його знає, де такий служить. Громадянине сержант, може, відіслати назад?
У сержанта було сиве волосся, він уперше одяг мундир поштового службовця багато років тому. Бачив і знав цей чоловік багато, і його нелегко було збентежити.
– Відіслати? – перепитав. – Листів так одразу не відсилають, тим більше далеко, аж на берег Тихого океану. Написати «адресата не знайдено» – легко, а от взяти на своє сумління людську турботу й думки, довірені попиті, – важко. Треба шукати.
Увечері при світлі бензинового каганця старий поштар приготував листівки з запитом у нершу та другу стрілецькі дивізії, в першу артилерійську бригаду, у перший окремий мінометний, у четвертий артилерійський протитанковий полки, у п'ятий полк важкої артилерії і ще в багато інших частин. Звичайно, він не писав цих назв, бо під час війни цього робити не можна, – зазначав тільки щоразу інші номери польової пошти, і в кожній листівці запитував одне й те саме: «Чи не служить у вас…»
А лист-трикутничок помандрував на полицю й чекав. Коли, нарешті, прийшла найважливіша – ствердна відповідь, усю пошту було вже спаковано, мішки з листами кинули в машини, бо Перша армія, що виросла з дивізії й корпусу, вирушала на Україну, де фронт підходив найближче до польського кордону.
Тому лист прибув на місце аж весною, коли вже зазеленіли дерева й поля. Трикутничок з багатьма печатками, схожий на мундир ветерана, прикрашений ордена ми за участь у десятках битв. Поштар танкової бригади, дивуючись, вертів його в руках – збирався вже нести його, коли трапилася виняткова нагода.
– Громадянине взводний, почекайте хвилинку, вам лист.
– Мені? Малий лист – велика радість! – зрадів Саакашвілі й взяв у ліву руку насос для пального – щойно одержав його на складі технічного постачання.
– Майже вам. Капралові Косу, але ж у вашому екіпажі все одно кому. Вас рахують усіх разом – чотири танкісти і пес.
– Від імені героїчного екіпажу – спасибі! – Григорій вклонився, узяв листа і, поклавши до нагрудної кишені, щоб не забруднити, попрямував до свого танка.
Поручик Семен і капрал Єлень лежали на траві під деревом: там саме відбувався урок польської мови.
– Дзєнкує пані, бардзо дзєнкує.
– Дзенкую пані, бардзо дзенкую, – ретельно повторював Василь.
– Не «дзенькую», а «дзєнкує».
Біля них лежав Шарик, гриз соснову шишку, тримаючи її у витягнутих лапах. Той, хто його вперше побачив би, міг подумати, що це дорослий собака, такий дужий і великий він був, але екіпаж знав: Шарик – учорашнє цуценя, яке дуже любить гратися.
Здалеку побачивши механіка, що прямував до них, Єлень підвівся й вигукнув:
– Я вже думав, що ти пропав. Приніс?
– Приніс, тільки не' новий. Нових нососів у них немає. Але цей непоганий. Поставлю, і машина буде готова. – Єлень визирнув за танк, що стояв біля глибокої траншеї, і, не помітивши Коса, гукнув на весь ліс: – Янеку!
– Тихо, не репетуй. Собака тут, а господаря нема. Зайнятий, – поручик показав рукою назад.
Край лісу видно було обліг, а далі на горбочку чагарник, з якого стирчала висока металева антена радіостанції штабу бригади. Біля чагарника на тлі блакитного неба вимальовувались дві постаті: хлопця і дівчини.
– Ну, годі, все ясно, – кивнув головою Саакашвілі. – Краще вже танк пильнувати: якщо піклуватимешся про нього, то не підведе, не зрадить. Як кажуть поляки: машина – то не дівчина.
– Правда, так кажуть, – з професорською серйозністю повторив Єлень і запропонував: – Якщо, Гжесю, тобі треба помогти, то я поможу. Нехай хлопець спокійно поговорить, а ми дамо собі раду й без нього.
Янек не чув, як його гукали. Може, тому, що було далеко, може, йому заважала пульсуюча на скронях кров, а може, дуже замислився, бо шукав слів і не міг знайти. Ліда стояла за два кроки і запитально дивилася на нього. Була зовсім не схожа на ту, у ватянці: підігнана спідничка, зграбні офіцерські хромові чобітки, над халявами яких виступали коліна, обтягнуті шовковими панчохами.
– Ти хотів мені щось сказати? Я слухаю.
– Тебе довго не було. Ми вже теж закінчили курси. В нашому екіпажі є Василь і Гжесь, але ти їх не знаєш, вони прийшли, як тебе вже не було. Василь – наш поручик. Дуже гарний, одне око у нього сине, а друге чорне. По хмарах віщує погоду, бо раніше він був метеорологом… А Гжесь – не Гжесь. Його справжнє ім'я Григорій Саакашвілі, але ми його так називаємо, так легше. Третій – Густлік Єлень, той, що з нами їхав. А и четвертий. Хочемо, щоб наш екіпаж… Бо машина належить командирові бригади, генералові…
Янек говорив далі швидше, як людина, що біжить із стрімкої гори, біжить уже не з власної волі, а тому, що розігналася. Хлопець не знав, як спинитися, хоча говорив не те, що хотів сказати, і відчував, що дівчина слухає його байдуже.
– Дуже довго тебе не було… – додав він раптом і замовк.
– Курс важкий, а крім того, треба було тренуватися, – недбало мовила Ліда. – Це не те, що в танку. Штабна радіостанція обслуговує цілу бригаду, та ще й командуванню армії треба доповідати. Ти не вмієш і половини того, чого нас учили… – Ліда краєм ока зиркнула на свій погон з трьома нашивками взводного.