Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 1 (страница 14)

Задуднів мотор. Усі відскочили вбік і дивилися, як починають повільно повзти гусениці, вдавлюють балку в болото, тягнуть її під.себе. Якусь мить здавалося, що й це не поможе, але ось здригнулася ангела на башті, вся башта, мотор заревів басом, і стальний звір щоразу швидше й швидше повз угору і вперед.

Єлень вибіг наперед, почекав, коли Семен подав сигнал, що балка вже показується на кінні гусениць, а тоді схрестив руки, й танж зупинився.

Тепер, засукавши рукави, по лікті в липкій, торф'яній грязюці вони ослабили лишу, зняли балку й знову прикріпили і те, й друге до броні.

– В машину!

Витерши клоччям руки, всі залізли назад, посідали на свої місця. Щойно Янек встиг підімзшути свій шоломофон до радіостанції, як у навушниках залунало:

– «Граб-один», «Граб-один», чуєте? – Яжек одразу впізнав генералів баритон.

Танк можна було побачити здалеку на цій відкритій луці, і невидимий командир бригади сягав до них «довгою рукою» радіохвиль.

– Я, «Граб-один», чую вас.

– Цю битву ви програли, – відповіли навушники. – Чекайте на місці. Наші вже скінчили заняття, зараз повернуться. Можете вийти з машини.

Кос перемкнувся на внутрішній телефон і саме тоді, як механік уже мав рушати, передав поручикові наказ генерала.

– Вимкни мотор, – сказав Семен і відкрив верхні люки.

Тепер можна було вийти з машини, лягти під сонечком на траву, але чомусь ніхто не поспішав це зробити. Василь і Густлік сіли на ящиках із снарядами по обидва боки гармати, Гжесь на своєму сидінні обернувся назад. Янек аж тепер витяг із-за пояса зовсім непотрібні рукавиці, які йому заважали, й кинув їх у куток, у Шарикове лігво. Проте не обернувся, а тільки відхилив один навушник шолома, щоб чути, про що розмовляють.

– Хай йому грець! Ми програли. Сам генерал сказав: «Граб-один», ви програли. І все через цю чортову канаву, – сердився Густлік.

– Так мені, наче прокислого вина хильнув. А якби в бою стало менше на одну гармату, на два кулемети, на один танк… Погано, коли кінь під джигітом падає перед битвою, погано, кели танк у болоті сидить. – Гжесь скуб своє чорне волосся. – Поганий рів, береги м’які, як з тіста. Позаду їдеш – курява засліплює. Якби не та курява, то ми б ліворуч од рову вийшли, було б добре. Все одно: багато говорити чи мало говорити, винен взводний Саакашвілі.

– Не поспішай. Зізнання – ще не доказ провини, – мовив Семен і запитав чи то самого себе, чи когось із екіпажу: – А звідки взялася та курява?

– Бо ті негідники завчасно вискочили, як на пожежу.

– Вони завчасно чи ми запізно? – питав далі поручик.

– Вони рушили добре, ми запізно, тому й пилюка, – озвався механік. На мить задумався і спитав: – Радіо підвело, прийом поганий?

Кос тільки тепер обернувся на сидінні.

– Ні, я чув, добре чув з самого початку… Поручик мовби й не звертав уваги на те, що каже радіо-телеграфіст, дістав із внутрішньої кишені великий плаский годинник на ланцюжку, нтевернув його циферблатом униз і, підваживши нігтем, відкрив футляр. На ньому малесенькими літерами було вигравірувано: «Тацинська. 24. XII. 1942».

– Бачите?

– Щось написано, – сказав Янек схилився, щоб прочитати.

– Напис не грає ролі. Не в цьому річ, – Семен закрив його пальцем.

– А що ж там бачити? Годинник як годинник, – Єлень знизав плечима.

– Кіровський годинник, – ствердив Саакашвілі. – Добрий годинник.

Поручик з-під вилоги мундира вийняв голку й, обережно торкнувши нею механізм, зупинив секундомір. Маленьке коліщатко з сріблястого металу завмерло, водночас зупинилися й усі інші, більші й менші, що крутилися, чіпляючись одне за одне зубцями. Тільки тепер, коли вщухло ритмічне шелестіння, всі почули тишу. Дивилися ще якусь мить, нічого не розуміючи. Єлень відкрив рота, закрив його і нарешті сказав:

– Стоїть.

– Саме так, – підтвердив Семен. – Досить було зупинити на мить одне маленьке коліщатко, і весь годинник став.

Саакашвілі глянув на свої руки й обернувся до механізмів, наче його там щось раптом дуже зацікавило.

Єлень дещо пізніше збагнув, у чому річ, і, пригадавши собі, що Кос почав було говорити, але не докінчив фразу, зажадав:

– Ти казав, що спочатку було добре чути. Ну й що, кажи далі, бо відлупцюємо тебе. – Раптом розсердився він. – Вгамуй собаку, чого він там вовтузиться й клацає зубами.

Лівою рукою відхилив Янека, взяв собаку за голову і вирвав йому з зубів рукавицю. Повернувся на своє місце, до світла, що падало зверху через відкриті люки.

– Ти ж такі самі дав Ліді на зиму, у тебе є другі?

– Ні, це ті самі.

– Як це – ті самі?

– Ну, досить тут сидіти, – озвався Семен. – Екіпаж – з машини!

Механік грюкнув засувом люка й головою вперед висунувся назовні, покотився по траві; за ним поліз Кос, а тоді Шарик, задоволений, що вже закінчились заняття.

Командир і Єлень вистрибнули через верхній люк, але Густлік не міг заспокоїтись, тому обійшов танк і знову почав:

– Як же це…

Саакашвілі стусонув його вбік і показав, щоб нарешті закриз рота. Потім, щось пригадавши, поліз до кишені й вигукнув:

– Ай-ай-ай! Слухай, Янеку, тепер ти танцюватимеш. Я щось для тебе маю. Знаєш, що? Листа!

– Від Ліди? – зрадів Кос і подумав, як несправедливо він повівся, докоряючи дівчині за те, що не писала. Може, це образило її?

– Можеш не танцювати,- насупився раптом грузин. – Візьми.

Янек побачив бувалий в бувальцях трикутничок, позначений штампами й номерами польових пошт. Папір, який стільки разів передавали з рук до рук, витерся, посірів. Пізнавши руку, що писала адресу, Янек подумав, що печатки, мов ті грудки грязюки на чоботях мисливця, який повертає з тайги, і цо тих грудках можна дізнатись, де мисливець полював. Кос одійшов за машину, сів біля гусениці, розгорнув аркушик. Всередині папір був білий і чистий.

«Яне Станіславовичу! – прочитав він. – Вітаю тебе з Новим, 1944 роком, бажаю тобі здоров'я і щастя. У пас випав глибокий сніг, звіра багато. Від мого сина Івана прийшов лист із госпіталю, його поранило в ногу. Одужає, то на фронт поверне. Хоч ти й не рідний мені, а так думаю, наче я вас двох випровадив на війну, де літають лихі кулі нашого ворога, німецького фашиста, Гітлера, щоб його дідько вхопив! Напиши мені про себе й про собаку Шарика, Муриного сипа. Напиши, чи він з тобою, чи, може, довелося його десь залишити. Бережи себе, щоб цілий і здоровий вернувся додому.

Юхим Семенович».

Кос склав листа, сховав до кишені, встав і пішов до екіпажу – хотілося поділитись думками, сказати, як його обманули і як він сам обманув іншу людину, забув про неї, хоч повинен був пам'ятати.

Та поки дійшов, це бажання пропало. Буває так, що заплутається щось у душі, мов якийсь клубок, муляс, і треба його розплутати, але тільки самому, бо тут і найкращі друзі не допоможуть. Подумав отак, але вже за мить не був певен, чи має рацію.

Густлік і Гжесь лежали поруч иа траві. Саакашвілі випитував у Єленя:

– Ну, не будь ледарем, придумай якесь місце, щоб я міг сказати, звідки родом. А то прийдемо до Польщі, люди запитають: «Звідки ти, солдате?» Що я їм скажу? Пояснювати, звідки і як – задовго, часу не вистачить. Ти мені придумай якесь гарне місце у вашій країні і скажи, як там – чи є річка, гори, який ліс, які будинки. І коли мене запитають, я зможу все сказати.

Шарик, що гасав по луці, підбіг до Коса, почав ластитися.

Василь стояв біля танка, спершись на броню, понишпоривши в кишенях штанів, дістав трохи забруднену грудку цукру й подав хлопцеві:

– Ось тобі, посмокчи, щоб не так гірко в роті було. Насупився, мов темна хмара.

Янек узяв цукор, ніяково всміхнувся й запитав:

– Годинник уже йде? Штовхнув коліщатко? Поручик приплющив праве око й дивився тільки синім лівим оком.

– Так. Здається, що так. Тепер ітиме як слід.

Від полігона з-за горизонту показалися танки. Біля них у колоні йшла піхота. Після закінчення занять бригада повертала до табору.

Розділ VIII НА МАРШІ

Склалося так, що першу не учбову, а справжню бойову тривогу, по якій танкова бригада вирушила на фронт, об'явили 15 липня, саме в річницю Грюнвальд-ської битви. Звичайно, то був просто випадок, але часом і випадок має значення.

Цілий день бригада була на марші. Танки йшли, вкриті гіллям, замасковані, наче великі кущі, йшли довгою колоною, і тому, хто дивився б збоку, могло видатися, що то ліс, вирвавши з землі коріння, рушив на захід. Та польські танкісти не бачили цього – вони сиділи під бронею, вкриті курявою, мов лицарським плащем. Угорі, понад хмарами, схожими на білу цвітну капусту, літали винищувачі, які охороняли колону в поході.

Не тільки вони йшли на фронт.

Колись, точно 534 роки тому, в сторону Грюнвальда йшли польські та литовські лицарі, а з ними – смоленські полки. Тепер у цьому широкому радянському людському морі теж були – хоч їх і не розрізнити – діти різних народів, що населяють велетенську країну від Балтійського моря до Тихого океану. Проти гітлерівських дивізій ішли темноволосі, кругловиді українці, які покинули свої випалені поля пшениці й залиті водою шахти Донбасу. Йшли високі, біляві білоруси з полів вигорілого жита, з темно-зелених лісів, із міст, перетворених на руїни. Ішли войовничі сини Кавказу – Грузії, Вірменії, Азербайджану. Ішли смуглошкірі татари, узбеки, казахи. Йшли росіяни, яких було найбільше.

І в цьому морі, мов річка чи течія, що, може, тільки кольором води, а не напрямком, відрізняється, ішли польські батареї, дивізіони й артилерійські бригади, які перші мали подати голос.