Яна Дубинянская – Гаугразький бранець (страница 3)
– Я маю для тебе сюрприз, – шепнула мама. – Для нас усіх. Сказати зараз чи коли прийдуть тато з Робом?
Я відразу ж припинила ображатися:
– Зараз, зараз!
Адже зрозуміло, якщо чекати на тата з Робом, та ще й на обох водночас, то це буде за два-три тижні, не раніше.
– Ну, слухай. У нас на роботі сьогодні проводили щорічну вибірку-лото на предмет екодозвілля… тобто, Юсько, як би тобі пояснити, такий розподіл шляхом генерації випадкових чисел… Розумієш, ми їдемо на море!!!
Мені снилося море.
Як в учбовому цифрокліпі з екобіології: планктон харчується найпростішими, оселедці – планктоном, кашалот – оселедцями, косатка – кашалотом… Сама косатка, мабуть, несмачна. Ланцюг харчування звивається у прозорій воді, а мені також хочеться їсти, бо на вечерю сьогодні була найгидкіша в світі річ – овочевий холодець, слизький і драглистий. І я сказала мамі з Виховалькою, що наїлася в групі під саму зав’язку. Хоча, правду кажучи, там давали лише йогурт з цими… молюсками… тобто мюслями… може, взяти й спіймати косатку за хвоста?..
Я прокинулася. До того голоднюча, що сама собі здавалася порожньою всередині.
Було темно. Тільки ледь-ледь відсвічували стіни у нічному економ-режимі. Вночі в домі вимикаються всі програми, і навіть стулки дверей доводиться розсовувати руками. Не кажучи вже про те, що не працюють ковзалки.
Зате Виховалька спить і не шпигує. І можна взяти собі в холодильнику на кухні трішки дорослої їжі.
Тупцяти по коридору власними ногами довго. До того ж я спочатку помилилася й не туди звернула, потрапила до спортивної кімнати, де зі стелі звисають канати, простягається з кутка в куток пластикова драбина-рукохід і повніснько всіляких тренажерів. Тричі на тиждень ми тут займаємося з Гімнастинею. А Роб стирчить тут по кілька годин щодня. Він у нас качається. Якщо по-нормальному, то нарощує м'язи. Хоча він і так уже страшенно великий.
У темряві спортивна кімната здавалася страшнуватою. Мабуть, через рукохід, перекладини якого ледь відблискували, віддзеркалюючи мерехтіння стін. Наче велика-превелика посмішка чудовиська.
Нарешті я відшукала кухню. Контейнер з їжею виявився заблокованим, щоб його відчинити, треба було запустити всю кухонну програму. Я вже вирішила, що так і залишуся голодною до ранку – до вівсянки!!! – коли раптом помітила нагорі, на кришці контейнера кілька незакритих комплектів. Підсунула табуретку, залізла, стала навшпиньки, дотяглася. Ура-а-а-а!!!..
Взяла перший-ліпший, відліпила соломинку й застромила до рота. Смакота!
Перекочуючи язиком смачнющу рідку масу, я пішла назад. Пошкодувала, що не прихопила ще один, про всяк випадок. Вони ж там, мабуть, усі різні!..
Раптом почула голос. Мамин. Здушений, через стіну:
– …просто я була впевнена, що коли пишуть «сімейна пропозиція»…
– Я з тебе дивуюся, – там же ж, за стіною, відповів їй тато. – Адже не вперше. Пора запам'ятати, що будь-яка пропозиція «для усієї родини» – це на трьох. Розраховують на нормальних людей.
Я збиралася йти далі: ні сіло ні впало дуже захотілося спати. Але тут мама знову заговорила, і я залишилася стояти, бо почула своє ім'я:
– Я вже сказала Юсті.
Тато гучно позіхнув – мабуть, його теж хилило на сон:
– То й чудово. Повеземо Юську до моря. Робні ж у нас купався… почекай, коли це ми виграли?.. Такий самий був, як і вона тепер.
– Трохи старший. Вже шість виповнилося, я точно пам'ятаю… Але, Едваре, так не можна.
– Чому це? – він знову позіхнув, ще голосніше.
– Ми не можемо полетіти й залишити Роба тут самого…
– Дурниці. Здоровий дорослий хлопець. Йому ж оце днями вісімнадцять буде.
– …та ще й у день народження. Так не можна, розумієш?
– Заспокойся, Андре. Навпаки: хлопець уперше в житті відзначить день народження так, як сам забажає. Запросить, кого хоче, зробить вечірку до ранку… може, вмовить нарешті свою дівчину – раптом вона з тих, хто не терпить блок-побачень?..
– У Роба немає дівчини.
– Гадаєш, він тобі все розповідає?
Батько засміявся. Підслухувати за дверима негарно! –подумалося мені чомусь голосом Виховальки. Їжа в комплекті закінчилася, і я облизала соломинку. Шкода, така смакота… хоча їсти мені перехотілося. І спати теж.
– Він нічого не розповідає, – дуже серйозно промовила мама. – Тому я й хвилююся. В нього зараз важкий період, Едваре. У цьому віці в багатьох буває, особливо у хлопців… Психічний надлом, навіть криза. Робні все тримає в собі, але це ще гірше. Я завантажила індивідуальну консультацію Психолога. Головна рекомендація – приділяти дитині якомога більше уваги, у жодному разі не залишати його сам на сам з його проблемами. Інакше можуть бути… небажані наслідки.
– Годі. Давай спати.
– У Роба дуже вразлива психіка. Пригадай, як болісно він сприйняв народження Юсти…
– Я думаю! А як я сприйняв, ти хоч пригадуєш?! Але ж ти в нас божевільна, Андре, коли на чомусь зациклишся, то тебе не переконати. Ну, гаразд, гаразд… гарне вийшло дівча…
– Слухай, Едваре, я тут поміркувала… тільки ти не ображайся. Може, я полечу сама з дітьми?
– І скажеш, що Робні – твій чоловік? Не сміши мене. Там з цим строго.
– Якби я не казала Юсьці… Відпочили б разом, як тоді. Ти, я і Роб. А вона б і не помітила, у цьому віці діти легко…
Далі я не чула. Бігла по коридору, і пружне ковзальне покриття на підлозі заглушувало відчайдушне тупотіння босих ніг.
А сльози текли безгучно.
– Яке воно?
Роб почав повільно підводитися з положення сидячи, штанга на його плечах раз у раз хилилася вбік. Робове обличчя почервоніло й скривилося, наче він щойно з’їв щось дуже-дуже несмачне. Коліна затремтіли, і в цю мить штанга легко підстрибнула вгору, підхоплена з боків програмними затискачами.
– Юсько, відійди! – роздратовано вигукнув він, вилазячи з-під тренажера. – Що яке?
– Море.
– Звичайнісіньке. Ти що, цифрофільмів не дивилася? У віртуалки не бавилася?!
Сльози боляче вщипнули очі, але я твердо вирішила не ображатися, що б він не казав. Коли ображуся – нічого не вийде.
– Бавилася. Але ж ти літав туди по-справжньому! Розкажи, Робе…
– Відчепися. Я тоді був маленький і нічого не запам'ятав.
– А от і неправда! Не маленький. Тобі цілих шість років було.
Він знову підліз під штангу, зручніше прилаштовуючи на плечах пластикового грифа. Але раптом передумав і виліз звідтіля. Сів просто на підлогу, притулившись спиною до низу тренажера.
– Як це ти порахувала?
Я присіла перед ним навпочіпки й знову попросила:
– Розкажи!
Роб усміхнувся й похитав головою:
– Я таки справді не дуже добре запам'ятав, Юс. Було класно. Потім я постійно просив батьків полетіти ще раз, а вони купували мені всілякі морські віртуалки. Як наслідок – я геть заплутався, що пам'ятаю про справжнє море, а що – з тих іграшок. І ображався, маленький був… тобто не дуже великий.
– Ти й зараз хочеш полетіти, так? – запитала я майже пошепки.
– Хочу… Тобто, ну тебе, Юсько. Ресурси екодозвілля у світі обмежені, ти ж знаєш. Деякі за все життя так і не бачать виграшу. Якщо на море будуть літати всі, хто забажає, то від нього скоро зовсім нічого не залишиться. Станеться екологічна катастрофа, розумієш?
Тут я пригадала «мільйони трудящих». Геть недоречно пригадала, не варто було відволікатися на дурниці – але ж я страшенно цікава. А Роб знає майже все на світі. Й запитала:
– А що, на Гаугразі теж є море?
– На Гаугразі?!
Робове обличчя змінилося. Так швидко й разюче, що я аж злякалася. Стало злим і ніби замкненим зсередини на замок:
– Хто це тобі сказав?
– Ніхто, – розгубилася я. – У Дальчиній книжці було… тобто в альбомі… «морські купання надовго залишаться у вашій пам'яті»… Брехня, так?
– Яке там море, – крізь зуби мовив Роб. – Вони ж у ньому свої самостріли миють.
– Хто, смертовики?