Яна Дубинянская – Гаугразький бранець (страница 2)
Я, звісно, не сама все це вигадала. Про малу модель і про екосистему говорила Лекторина на годинах соціології й фізичної географії. А я лише трішечки довигадувала. Й нікому-нікому не розповідала, навіть Дальці.
Лише Робові, – та він, здається, все одно не слухав. Він взагалі зрідка слухає, що я йому кажу. Він уже дуже великий.
– Море хвилюється три – фігура дракона замри! Фігура готова?
– Так!!!
– Господар удома?
– Так!!!
…Після колективної гри Вчителька дозволяє нам збиратися за інтересами. Причому, за спільними, отже кирпатому Вінсові я зробила ручкою. Ще б язика показала, але за дражніння Вчителька знижує індивідуальний бал. А мені його сьогодні й без того знизили, і теж через цього хлопчиська. Ну хто, скажіть, стане з ними водитися?!
Ми з Далькою вмостилися подалі, у самому кутку, і вона розкрила свого вміщувача. Запхала в нього руку й щось мацала так довго, наче всередині був отвір у інший вимір. Це аби мене зовсім нетерплячка замучила і я сама попрохала показати, що там таке.
Але я витримала, змовчала. І Далька нарешті дістала:
– Осьо!.. знаєш, що це таке?
Ну от. А я собі гадала…
– Знаю. Книжка. В нас удома є, лише мама не дозволяє чіпати руками, бо то анти… ак-ти-вари…
– Антикваріат, – запросто вимовила Далька. – Сама ти книжка, Юсько. Це альбом. Аль-бом!
Я простягла руку, але Далька відсунулася, прилаштувала в себе на колінах і сама розкрила… ну звичайно, книжку, нема тут чого вигадувати. Альбоми в нас також є: там всередині каламутні плівка, з-під якої просвічують оці, як їх… фотки. Ну, цифрознімки, але дуже бліді й на папері. А тут – просто книжка з картинками.
– В альбомах фотки, – пояснила я.
– Так ось же фотки! Тільки не людей, а всіляких пам’яток. Це туристичний альбом.
Далька знає купу незрозумілих слів. Але я вдала, ніби теж їх знаю, – запитаю потім у Виховальки, а краще у Роба. І з сумнівом глянула на розкриту сторінку:
– Якщо це не книжка, то чому там написано?
– Там написані різні дурниці. Щоб закрити місце під фотками. Ось візьми сама й почитай!
Вона нарешті випустила свій скарб із рук і передала його мені. Папір був товстий і гладенький на дотик, і картинка на ньому, ще тьмяніша за звичайні фотки, відблискувала на згині, її було важко роздивитися як слід. Під нею й справді залишалося багато місця, заповненого літерами. Я повернула альбом вертикально, щоб можна було прочитати:
– «Мільйони трудящих щорічно відновлюють здоров’я у санаторіях і пансіонатах цього чудового куточка нашої Батьківщини. Гірське повітря, морські купання й свіжі фрукти надовго залишаться у вашій пам’яті». Дурниці, – погодилася я. – Ну й навіщо він потрібен?
– Ти не розумієш, Юсько, – поважно мовила Далька. – Це не просто антикваріат. Це раритет.
– Га? – я забула прикинутися, ніби все знаю, тому що саме роздивлялася картинку. Вона зовсім не скидалася на фотку – принаймні, листя на деревах було підмальоване. Серед рослин я впізнала пальму, кипарис, магнолію й ленкоранську акацію – екоботаніка взагалі моя улюблена година. Серед зелені визирало кілька білих блоків. А за ними…
– Дивися сюди, – тицьнула пальцем Далька.
Я знизала плечима:
– Ну, гори. Альпійська екосистема.
– Сама ти…
Вона затнулася, тому що на стіні раптом з’явилася Вчителька, але, оскільки конфліктна ситуація заглухла в зародку, відразу ж щезла, щоб не руйнувати нашу індивідуальну комунікацію. І Далька зашепотіла мені на вухо:
– Це Гауграз!!!
І на доказ власних слів закрила альбом, показуючи обкладинку: «ГАУГРАЗ. Пам’ятні місця й здравниці». Це ж треба!!!..
– Що там у вас таке? – запитався Вінс.
Я й не помітила, як він підійшов. І яким чином Дальчин альбом устиг миттю пірнути до вміщувача, теж не помітила.
– Нічого, – байдуже сказала Далька. – А тобі що треба?
– Нічого,– розгублено мовив услід за нею Вінс. – Просто… Юсь, там по тебе мама прилетіла.
– …не найвищий бал. Але безпроблемних дітей не буває, пані Калан. Раджу звернути увагу перш за все ось на що: Юсті дуже складно вибудовувати широку мережу комунікацій у групі, вона віддає перевагу утворенню відокремленої діади з Далією Седвер. Такий тип соціальної поведінки вважають варіантом норми, але все таки придивіться пильніше, у майбутньому це може негативно вплинути на інтеграцію особистості в Глобальний соціум. Крім того, я помітила у вашої доньки деякі прояви гендерної нетерпимості. Не хочу здатися нетактовною, пані Калан, але причини цього швидше за все мають витоки з ваших стосунків із чоловіком…
Мама усміхнулася. З того місця, де я стояла, сховавшись за дверима, монітор відблискував, і мені зовсім не було видно Вчительку. Здавалося, що мама слухає, киває й усміхається просто до стіни. А може, й не слухає зовсім, а просто усміхається й киває, щоб Учителька не образилася. Вона щоразу скаржиться мамі на одне й те саме – як я товаришую з Далькою й не бабраюся з хлопчиськами. Теж мені – проблемна дитина!..
– Оце й усі мої рекомендації. Зараз я покличу Юсту.
Отут я, звичайно, мала б швиденько повернутися до групи, щоб Учителька могла мене звідтіля викликати. Але мама стояла так близенько, така гарна й усміхнена, найкраща, моя!.. що я не витримала та стрибонула їй на шию.
– Юсику, – засміялася мама десь біля мого вуха, – ти важка. Злазь.
Я сповзла донизу й обхопила її обома руками, встромивши носа їй у живіт. Від м’якої й шорсткої конусилі пахло дуже смачно. Мамою.
На мить глянула позад себе: Вчителька досі була на стіні і, здавалося, хотіла зробити мені зауваження чи пригрозити, що знизить бал, – але в маминій присутності вже не могла, в неї такі налаштування. Лише сказала:
– До побачення, Юсто. На все добре, пані Калан.
– До побачення! – відповіли ми з мамою.
…Капсула мчала міським тунелем. За її прозорими стінами пролітали житлові блоки: деякі сріблясто-сірі, деякі білі чи золотаві, а більшість із віртуальними картинами різних екосистем, цифрознімками тварин і людей чи просто різнокольоровими візерунками. Якщо загадати число й рахувати блоки, то по тому, якого він буде кольору, можна дізнатися про свою долю. Проте коли капсула летить на повній швидкості, постійно збиваєшся з лічби.
Роб каже, що картини на блоках було б страшенно цікаво роздивитися, стоячи на місці: вони ж дуже розтягнуті з розрахунком на швидкість капсул. Тільки з якого, питається, місця? У тунелях немає де зупинитися, та й узагалі не можна, адже там відкачене повітря, щоб не було тертя.
Я щільно-щільно притискаюся до мами. Так добре… Мама сьогодні забрала мене раніше від усіх в групі. Забрала сама, а не прислала, як зазвичай, запрограмовану капсулу з автономною Виховалькою. Тепла мамина рука обхопила мене за плечі, і хотілося, щоб так було завжди-завжди…
Але коли дуже добре, то чомусь хочеться, щоб стало іще краще. Я задерла голову й попросила:
– Мам, а давай підіймемося на верхній рівень!
– Давай.
А минулого разу вона відмовилася. Зайва перевитрата енергії й часу, а тоді все одно спускатися. Центр соціалізації розташований на четвертому рівні міста, а блок, де ми мешкаємо, – на п’ятому, тому наша капсула запрограмована на серединну мережу тунелів. По верхньому ми катаємося лише на вихідних, та й те якщо в мами й тата однакові плани, про Роба я вже не кажу. Але на вихідних нагорі стільки капсул, що неба через них майже не видно.
Мама пробігла пальцями по кнопках, вводячи нову програму. Перед цим, звичайно ж забрала руку з мого плеча. Шкода.
Капсула трохи стишила хід, вишукуючи найближчий наскрізний шурф. Я замружилася. Не тому, що боялася, хоча від вертикального злету стає холодно всередині й спирає подих; страшніий лише спуск вертикально вниз. Але я не боюся, чесно-чесно! Просто дуже здорово отак замружитися, – а тоді, вже нагорі, розплющити очі і…
Побачити небо.
Величезне-превеличезне, яскраво-синє, вкрите білими візерунками хмаринок… Небо!!!
– Ну як тобі, Юсько? – мама закинула голову, і її золотаве блискуче волосся лоскотало мені обличчя, теж задерте догори так, що боліла шия. – Подобається?!..
Хмаринки ледь-ледь мерехтіли від подвійного заломлення світла через дах капсули й склопластиковий купол над містом. Але синява була такою сліпучою, що я ніяк не могла повірити, ніби між нами є якась перепона.
Між мною – і небом.
Капсула розігналася і тепер летіла ще швидше, ніж дозволено на внутрішніх рівнях. А назустріч летіли хмари. Цікаво, на що вони схожі, коли подивитися на них з місця? Таке місце напевно має десь бути…
І раптом ми миттю – я навіть не встигла замружитися – впали вниз.
Знову помчали тунелем назустріч різнокольоровим і сріблястим блокам. Але перераховувати їх було чомусь уже зовсім нецікаво.
Зате мама обійняла мене за плечі:
– Як твої справи, Юсику? Що робили сьогодні в групі?
– Бавилися в «море хвилюється». А Далька, мамо, ти уявляєш, притягла альбом! Але не з фотками, а…
– «Море хвилюється»? – перепитала мама.
…І я зрозуміла, що далі вона не слухала. Дорослі взагалі зрідка слухають, коли їм щось розповідаєш. Навіть мама – а про решту не варто й згадувати. Не розумію лишень, для чого тоді питати, якщо відповідь зовсім не цікавить?..