Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 9)
Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження. Їхні батьки — друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у колясках. Потім одночасно ступили перші кроки у Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами. Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом. До того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойку в перший клас. Отож курс першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.
Ліна Митрофанівна, звичайно, посадила їх за одну парту.
До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Жили вони в одному будинку.
Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшися за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:
— О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!
Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.
Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.
— Молодець! — схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.
І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:
— Ото ще — й пожартувати не можна…
Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і вдатливий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.
Загилять, наприклад, хлопці м’яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити, — нічого не виходить. Котька прицілиться — бац! — і м’яч уже на землі.
Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку — не можуть дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить — і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був він хлопчина.
А от Зойка — абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб’є, то щось загубить.
Ще й сама з себе кепкує:
— От я розтелепа! Ну й розтелепа!..
І часто навіть сама передбачала свої невдачі.
От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело.
Зойка каже:
— Дивіться, щоб я вам зараз не впала.
І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю.
Всі сміються.
І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.
Або чергує вона по класу, треба квіти полити.
— Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася, — каже Зойка.
Не встигла сказати — уже й справді мокра з ніг до голови.
— Ну, Заєць! — сміються всі. І найбільше сама Зойка.
А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв з Зойкою.
Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.
Та Зойка й сама підштовхувала його:
— Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!
Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше…
Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:
— Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?
Котька почервонів:
— Нічого я не приліпився… Просто…
— Ну як — не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.
— Та ні… просто… — Котька насупив брови і одвернувся.
— Слухай, — Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, — слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі…
Котька розгублено закліпав і знизав плечима:
— Та якось… якось…
— Та ну тебе! — вигукнув Ігор Дмитруха. — Подумаєш — «друзі дитинства»! Так що — до пенсії ходити, за ручки взявшись. Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона… сама ж на себе каже — «розтелепа»…
— Та ну… — ще дужче почервонів Котька.
— Все! Ходімо тебе переселяти! — І Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати.
— Заєць! — сказав Ігор Дмитруха. — Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і… і взагалі.
Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:
— Ага… так-так… авжеж… звичайно…
Котька стояв, утупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.
І тільки як сів поруч з Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.
Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти — все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.
Та повертатися вже було пізно…
Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідній двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від прораба. Це було захоплююче і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли застережні гасла: «Не стій під стрілою!», «Пам’ятай, що вдома у тебе діти!» і т. д.
Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли прораб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі благополучно втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі відчував себе героєм і вже зовсім не думав про Зойку…
Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під’їзду. І завжди чекали одне одного.
Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився — хвилин на п’ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під’їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє…
Зойка була вже в класі.
Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.
Зойка усміхнулась і кивнула йому…
Минуло кілька днів.
Тепер на великій перерві і після школи Котька гасав з хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.
Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.
На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутися і не дивитись на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.
— Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! — сказав якось Ігор Дмитруха.
— Ух ти! — перезирнулися Спасокукоцький і Кукуєвицький.