Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 10)
— Бемц! — сказав Валера Галушкинський.
Експедиція в джунглі — то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадуба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні і так химерно перепліталися між собою — наче у справжніх джунглях.
Яка спокуса, особливо для хлопців, залізти у ті «джунглі»!
Але технічка, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого десятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.
Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки — для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.
Почекавши після уроків хвилин десять, поки старшокласники розійшлись, школа спорожніла (лишилися тільки «продльонщики» на першому поверсі), Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку, біля кабінету біології були «джунглі».
Одразу біля сходів хлопці лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.
Двері класів були розчинені. Ніде нікого.
Звернули по коридору за ріг.
І от — «джунглі».
Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим — Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» — і вужем вислизнув з «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції — хтозна).
Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.
«Звалив вазон!» — майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.
— Ігоре! — гукнув на бігу Котька. — Стривай! Стій! Ігоре! Я… я вазон звалив. Вернімося, Ігоре!
— Ану тебе! — відмахнувся Дмитруха, не обертаючись.
Котька спинився.
Важко дихаючи, прислухався.
Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося.
Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.
Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.
І…
Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон.
Наче хто здушив Котьку за горло — перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.
Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.
Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися.
І тут, мов з-під землі, біля Зойки з’явилася Олімпіада Самсонівна.
— А це що таке?! Ах ти ж…
Зойка розгублено усміхнулась:
— Ой!.. Не гнівайтесь… Це я… випадково… Я ж така розтелепа… Це ж… це ж усі знають…
Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу…
…Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під’їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту в лівому ряду парту…
Ігор Дмитруха не сказав ні слова.
Льоня Монькін сидить один.
Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали…
Льоня Монькін
Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов’язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки у тролейбусі сплескували руками й ахали: «Ах, яка у вас гарненька дівчинка!» Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом з випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.
Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала його з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки… Не кажучи вже про Макароніну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп’ячу гру!) грала краще, ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того, як Надя Трав’янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб’є!..
Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери — такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.
Коли він приніс у клас свої альбомчики, тобто клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: «Ух ти!.. Ах ти!..» Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг з кишені пачку закордонної жувальної гумки і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: «Подумаєш — марки! Велика цінність!» (Наче то й не вони щойно ухали та ахали.) А дівчатка у Льодиків бік і не глянули — чи то знаючи Льодикове до себе ставлення, чи то по дівчачій своїй легковажності.
Один лише Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня теж почав збирати марки. Однак, зібравши дев’ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!…
Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення — листуватися з дівчатками соціалістичних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі в піонертаборі «Молода гвардія», познайомилася там із зарубіжними піонерами, списала цілий зошит адрес; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав’язалося жваве листування. Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польська Народна Республіка); Люба Присяжнюк — до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав’янко — до Еріки з Ейзенаха (Німецька Демократична Республіка); а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома — із Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріорою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Югославія).
Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.
— А Еріка мені написала…
— А я Снєжані написала…
— А мені Йованка написала…
На всіх перервах — галала-галала-галала… Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувенірчики різні. А то сядуть, книжками поодгороджуються (щоб хлопці не підглядали) і — пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) — тільки сопуть…
Льодикові все це було б, як то кажуть, «до гудзика» (подумаєш, пишуть: «А я сьогодні п’ятірку одержала…», «А я вчора таке цікаве кіно бачила»), якби… не марки. Коли він бачив у дівчачих руках довгастенькі, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки, — його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять — розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).
Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:
— Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!
І інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:
— Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми!
Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:
— Сспассибічки! У мене такі є! Скільки завгодно!
Ну не міг же він узяти від них — від них! — цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!
І ще більша досада і злість на жіночий рід охопили його.
«Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я…» І якось сама собою виникла у Льодика думка — а чому б оце і йому не почати листуватися з кимось із братніх країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав — і знову відповідь, і кожного разу на конверті — марка. Тільки одклеюй і складай у клясер… Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодика й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?..
І раптом…
Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).
Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав’янко. «Небувале буває» Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там — лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така гава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?
Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.
І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.
А коли і я абонент, то…
Льодик розгорнув листа.