Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 31)

— А… звідки ти знаєш? — почервоніла Люба.

Аллочка мовчки простягла їй листа. Потім дивилася, як Люба читала і бачила, що їй було боляче.

Аллочка вже шкодувала, що дала листа, та було пізно.

— Якби я знала… — тихо сказала Аллочка. — Якби я тільки знала…

Люба здвигнула плечима, потім несподівано зітхнула:

— Я випадково почула її розмову… З тіткою Галею. Двірничкою. Вона так говорила… Про тебе… І взагалі… Мені стало так її жаль… Це ж страшно, коли людина така самотня…

— Якби я знала… Якби я тільки знала… — все повторювала й повторювала Аллочка…

…Баба Надя стояла на пероні дитячої залізниці у затінку дерев і, схиливши голову набік, дивилася, як Аллочка від’їжджає у маленькому розцяцькованому вагончику все далі й далі…

Коли Люба Миркотан одержала п’ятірку з хвостиком, вона так розгубилася, що навіть говорити це могла. Ніхто з тих, хто одержував п’ятірки з хвостиком, так не розгублювався. У Люби аж випіки на щоках з’явилися.

— Ой!.. Та що?!.. Ну, це вже… абсолютно!..

Всі, особливо дівчатка, почали її заспокоювати:

— Ну чого ти…

— Якраз ти… абсолютно!

— Нічого прибіднятися!..

Аллочка Граціанська гарячково вигукнула:

— От і неправда! Не говори! Може, ти якраз найбільше… — і враз затнулася. Ніхто в класі не знав ні про бабу Надю, ні про Любину таємницю, ні про листа…

— Ай! Облиш! Чуєш! — скрикнула Люба, але теж враз примовкла і махнула рукою. — А! Ну вас усіх!

І вибігла з класу…

Так на тому тоді й закінчилося…

Аллочка і Люба були, як ви вже зрозуміли, дівчатка темпераментні, у вияві своїх почуттів не завжди стримувались.

Але, навіть знаючи це, актив не сподівався на таку бурхливу реакцію, коли підходив до них зараз.

— Та ви що — смієтесь?! — вигукнула Аллочка. — Щоб я чужу сумку з грошима взяла?! Хоч би вона десять років під лавкою стояла.

— От смішнячки! — вигукнула Люба. — Ви мене просто не знаєте. Та я б нізащо не стала дзвонити і лишати сумку в телефонній будці. Це ж хтось міг спокійнісінько простежити, схопити її і, поки той черговий вибіг би, — шукай вітра в полі!.. Я б у крайньому разі просто забігла у міліцію, кинула б сумку на стіл черговому і тоді б утекла. Ні! Це не я!

Отже, перша спроба шукати серед дівчат нічого не дала.

І актив вирішив повернутися до хлопців.

— А як ви дивитесь на… новачка? — спитала Тая Таранюк і, як завжди, почервоніла.

— Позитивно! — прохопилася Наталі Приходько і чогось теж почервоніла.

Шурочка нічого не сказала, тільки глянула на них і з невідомих причин почервоніла й собі.

Тіна Яременко пирснула в кулак.

Капітан Буль та Боцман Вася

Першого вересня, коли четвертий «А» вперше був уже не третім, а четвертим, у класі з’явився новачок. Вася Мостовий.

Засмаглий, з вигорілим волоссям і облупленим носом, він був усміхнений і зовсім не боязкий. Не те що інші новачки. З усіма привітався, перезнайомився і почав розказувати про своє село Горенку, що у Києво-Святошинському районі, одразу за Пущею-Водицею — «два кроки — і в Києві»…

Але до новачка ми ще повернемося.

А зараз поговоримо про капітана Буля.

Капітан Буль — це Петрусь Булько. Чому він Капітан Буль, питаєте?.. Ну, це дуже просто.

Ви самі знаєте, як часто у першому, другому, третьому класі міняють люди професії. Сьогодні ти космонавт, завтра ти прикордонник, післязавтра художник, потім лікар, потім директор школи, потім клоун у цирку і так далі…

Що ж до Петруся Булька, ні в кого двох думок не було. З першого класу всі знали, що він стане капітаном далекого плавання.

І мрії своїй Петрусь не зраджував ні разу. Навіть коли в школі була зустріч з космонавтом і всі хлопці до єдиного сипонули в космонавти, Петрусь втримався — лишився капітаном.

А вирішено це було ще в дитячому садку.

Хто з вас не пускав весною в струмках і калюжах паперові кораблики?.. Мабуть, немає таких людей на світі.

Любив пускати кораблики і Петрусь. Хлопець він був меткий і досяг у цій справі неабияких успіхів. Його кораблики майже ніколи не переверталися, не розклеювалися, не розмокали, а, долаючи всі підводні рифи, благополучно випливали з річок-струмків у калюжу-океан.

Отож пускали вони якось у дитсадку кораблики. А мимо проходив моряк. Справжній моряк, у безкозирці з стрічками, у синій матросці, з-під якої визирав смугастий трикутник тільняшки. А під носом вусики хвацько закручені, в очах веселі бісики стрибають. Не моряк, а картина.

Глянув моряк на Петруся, усміхнувся сонцесяйно, рукою мозолястою із синім якірцем скуйовдив Петрусевого чуба. І сказав дзвінко:

— Молодець! Бути тобі капітаном далекого плавання!

Це чули і Гришка Гонобобель, і Шурочка Горобенко, і Люська Зарічняк, що ходили до того ж дитсадка. На власні вуха чули.

Сказав моряк та й пішов собі, а слова його лишилися — зачепилися у Петрусевому серці.

Та подивився б я на вас, якби ото вам такі слова сказав справжній моряк. А ви ще тільки у дитсадок ходите, хай навіть і в старшу групу… Як би ви зреагували…

Отож-то!..

І після того, як заходила балачка, хто ким буде, Петрусь уже просто не міг нічого іншого сказати.

Усі зошити Петруся, особливо останні сторінки, були замальовані кораблями — лінкорами, крейсерами, фрегатами, каравелами… І книжки він читав головним чином про море й моряків. І листівки «морські» збирав.

Якщо комусь у класі треба було з’ясувати щось, пов’язане з морем, зверталися до Петруся.

Якось Гришка Гонобобель назвав його Капітан Буль. Прізвисько сподобалося, та й сам Петрусь не дуже заперечував — воно було необразливе. Так і пішло: «Капітан Буль», «Капітан Буль»… Щось, правда, було в цьому трошечки піратське, але то не біда.

А тепер повернімося до новачка Басі Мостового. Жив він, як ви вже знаєте, у селі Горенці за Пущею. Тепер переїхав до міста. Батьки вже давно працювали в Києві на заводі «Арсенал». І весь час їздили на роботу з Горенки. А оце одержали нарешті квартиру й переїхали. У Горенці лишилися два діди, одна баба й ціла купа родичів.

— Горенка — моя дідівщина, — говорив Вася Мостовий. А якщо бути вже зовсім точним, то говорив він не «дідівщина», а «дідівфина», позаяк шепелявив. Але це в нього виходило дуже мило, навіть симпатично.

Особливо часто він повторював «що ти», яке, ясна річ, звучало в нього «фо ти».

Коли Вася дізнався, що Петрусь мріє стати моряком і що його називають Капітан Буль, він аж підскочив:

— Фо ти!.. І я мрію стати моряком. От було б здорово на одному кораблі. Ти будеф капітан, а я боцман.

Гришка Гонобобель зареготав:

— Ги-ги!.. О! У нас свій шепелявий, свій Валера Галушкинський з’явився! Капітан Буль і Боцман Фоти… Ги-ги!..

Але Вася не образився. Навіть сам засміявся:

— А фо? Звучить!.. Капітан Буль і Боцман Фоти… Після кругосвітньої подорожі повертаються в рідний порт Одесу… Або — Ленінград… Сила! Фо ти!..

І тут же ляснув по плечу Капітана Буля:

— Давай дружить!

В одну мить він домовився з Антошею Дудкіним, який сидів з Капітаном, щоб той пересів на інше місце.

— Ти тільки не ображайся. Фо ти! Просто у нас же, сам розумієш, спільні інтереси. Гуд бай!