Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 30)

А на другий день увечері Аллочка вперше у житті була, як доросла, у театрі оперети. Та ще в якому. У знаменитому, одеському!.. І сиділа у ложі освітлювачів над сценою, куди посадив їх, порушуючи правила, знайомий бабі Зої адміністратор, з яким вона весь антракт курила і реготала у маленькому кабінетику, обклеєному яскравими афішами. Взагалі у той вечір баба Зоя могла спокійно сама виступати на сцені разом з примадоннами — така вона була чарівна і ефектна, як сказав адміністратор, у своєму панбархатному платті і модній зачісці «каскад» — «ой, не дивіться на мене, бо ще трохи, і я вас випущу на сцену у другому акті…»

І тоді ж, у другому акті, під музику Штрауса Аллочка раптом відчула приплив ніжності до баби Зої і прошепотіла їй:

— Все-таки я тебе дуже люблю. Спасибі, що ти привела мене сюди…

Розчулена баба Зоя рвучко пригорнула її до себе — вона вперше почула від Аллочки такі слова.

Три дні промайнули швидко й непомітно.

Вони повернулися літаком у неділю. В аеропорту їх зустрічали і тато і мама. Аллочка була весела і, захлинаючись, розповідала про свої одеські враження.

І лише після обіду мама обняла Аллочку за плечі і, винувато стишивши голос, сказала:

— Ти тільки не хвилюйся, доню… Я мушу сказати тобі сумну звістку. Померла баба Надя. Вчора її поховали…

Аллочка так розгубилася, що зразу навіть не заплакала. Кілька секунд вона мовчала. Потім підвела на маму широко розкриті очі:

— Так значить… ви… спеціально?..

Мама одвела погляд:

— Ти така вразлива, Аллочко!.. Ми боялись… Ми думали… Ми хотіли…

— Як ви могли?!. — і тільки тепер вона заплакала — вголос, ридма, здригаючись усім тілом.

Вони заспокоювали її усі втрьох — мама, тато, баба Зоя.

Вона перестала нарешті плакати і зібралася надвір.

— Куди ти?! — злякалася мама.

— Не вигадуй! — сказав тато.

Але вона вперто стулила губи:

— Ні, я піду!

— Хай іде, — сказала баба Зоя. — Їй треба зараз побути самій. Все-таки баба Надя виняньчила її.

Аллочка спустилася у двір і, відчуваючи під серцем холодок, пішла до вікон баби Наді. Підійшла впритул, приклала дашком руку до очей і зазирнула всередину.

Хоча всі речі були на місцях, вона не впізнала цю таку знайому їй з дитинства кімнату. Тільки придивившись, зрозуміла чому. Всі дзеркала були завішані білими простирадлами. А їх у цій кімнаті було багато, як ви пам’ятаєте… І це було страшно. Аллочка відсахнулася од вікна…

З під’їзду вийшла двірничка тітка Галя, сусідка баби Наді.

— О!.. Ти мені якраз потрібна, — кивнула вона Аллочці. Од горнула фартух, понишпорила у кишені піджака, витягла конверт і простягла:

— Це тобі. Написано: «У власні руки». Тому я й не віддала батькам…

У Алл очки зайшлося серце, коли вона взяла конверт. Знайомим почерком баби Наді на конверті було написано:

«АЛЛОЧЦІ ГРАЦІАНСЬКІЙ (у власні руки)».

— Я знайшла його на буфеті. Коли опечатували квартиру… Така була людина!.. Як жаль!.. Серце не витримало… Бо таке було серце… За інших боліло… А хто чужий біль у своє серце не пускає, сто років живе…

Тітка Галя ще щось говорила, та Аллочка вже не чула. Не помітила вона і як пішла двірничка.

Вона то дивилася на конверт, то притискала його до грудей, то знову дивилася. І ніяк не наважувалась розкрити.

Нарешті наважилась.

«Люба моя Аллочко! Дівчинко моя дорога!..

Вночі в мене був сердечний приступ, боялася, що не дотягну до ранку. Тому вирішила написати тобі. На всяк випадок. А то не встигну… І ти не довідаєшся, що я все знаю. І безмежно вдячна тобі за твою таємницю. Я знала, я вірила, що ти не зможеш отак просто забути свою бабу Надю. Бо не можна забувати тих, хто так тебе любить. А ти для мене — найрідніша, найдорожча… Немає у мене в світі нікого, крім тебе… Я все розумію, що бачитися нам не можна і не треба. У тебе є рідна бабуся, яку ти мусиш любити. І любиш. Я б ніколи не простила собі, якби стала між вами. Це був би злочин…

І коли рік тому я вперше побачила у себе на кухні на підвіконні кульочок цукерок, я розгубилась. Я не знаходила собі місця… На другий день я зустріла тебе у дворі, зазирнула тобі в очі, але ти удала, наче нічого не сталося, наче ти нічого не знаєш. І я зрозуміла, що ти хочеш, щоб це була твоя таємниця. І я подумала, що ти права. Так буде краще для всіх… А коли наступного разу я знайшла на підвіконні пачку вафель „Артек“, я вже не сумнівалася аніскілечки. Ти знала, що я люблю ці вафлі.

Ти завжди приносила свої подарунки у мою відсутність. Я жодного разу не помітила, як ти це робиш. Хоча, признаюся тобі чесно, іноді навіть чатувала, сподіваючись застати тебе. Але марно. Ти велика спритниця, моя люба. Будьте певні!..

Спасибі! Спасибі тобі, моя єдина радість!

Будь щаслива, добра моя дівчинко!

Обіймаю тебе.

Твоя баба Надя».

Серце у Аллочки шалено билося.

Рядки листа розпливалися перед очима.

Вона нічого не розуміла.

Яка таємниця?.. Які цукерки, які вафлі, які подарунки?..

Вона ж нічого цього не робила!..

І раптом…

Раптом в уяві її виринула Люба Миркотан… Як вона з пакунком у руках стрибає з підвіконня…

Кров кинулася Аллочці в обличчя…

Люба жила на третьому поверсі з мамою, татом, старшою сестрою і двома молодшими братиками. Звичайно, сьогодні неділя, вони могли кудись поїхати. У них була дружна сім’я, і вони часто у неділю галасливою ватагою їздили «на природу». Усі з рюкзаками, навіть найменший шестирічний Андрюха.

Але вони були вдома.

Двері відчинила сама Люба.

У Аллочки паморочилося в голові, коли вона пересохлими від хвилювання губами сказала:

— Вийди на хвилиночку… Будь ласка…

І повторила прохально:

— Будь ласка…

Вона навіть забула привітатися.

Люба не здивувалася:

— Зараз… Я тільки накину кофточку.

Спускаючися сходами, вони спершу мовчали.

Потім Люба спитала:

— Де ти була?

— В Одесі… Але я не знала!.. Чесне слово, я нічого не знала. Тільки сьогодні. Чесне слово! — Аллочка била себе кулачком у груди, але й без цього їй не можна було не повірити. Такий у неї був голос.

— Я так і думала, що тебе кудись одправили, — не дивлячись на неї, сказала Люба.

— Скажи, для чого ти це робила? — тремтливим голосом спитала Аллочка.

— Що? — різко повернула голову Люба.

— Ну… цукерки… вафлі…