Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 28)
Один лише Гришка Гонобобель підтримував Любу:
— Чого прив’язалися?.. Ну не подобається. Подумаєш. Кому що. Ги-ги!..
Але той взагалі всіх зневажав, з усіх любив гигикати.
І якби ж то Люба від природи була дівчинкою злою, недоброзичливою. А то ж ні. Вона теж була доброю, привітною з усіма. З усіма, крім Аллочки.
— Та вона просто ревнує, — вирішила Люська Зарічняк, — що Аллочка вродливіша за неї.
Справді, Люба теж була гарненька, але, звичайно, не така яскрава, як Аллочка.
Хто його зна. Чужа душа, як кажуть, темний ліс, у чужу душу не влізеш.
Люба і Аллочка жили в одному дворі. Аллочка у фасадному будинку (тому, що виходить на вулицю), а Люба у флігелі (тому, що в глибині двору).
Може, все-таки щось між ними було, якась сварка.
Проте Аллочка присягалася дівчаткам, що ніколи в житті не сварилася з Любою, ніколи не зробила їй нічого поганого анінастілечки. Кілька разів вона намагалася щиро поговорити з Любою, з’ясувати, як то кажуть, стосунки. Але нічого з цього не вийшло.
— Я до тебе нічого не маю, — презирливо казала Люба, дивлячись Аллочці просто у вічі. — Що ти хочеш? Щоб я кидалася до тебе в обійми, як інші? Вибач, мені не хочеться! — одверталася і йшла геть.
Аллочка дуже переживала через таке Любине ставлення, переживала щиро, дівчатка це бачили і співчували їй.
Аллочка звикла до ніжного, лагідного ставлення, звикла, що її всі люблять, що нею милуються. Як я вже казав, її любили всі, і рідні, й близькі, і знайомі, й малознайомі. Не кажучи вже про батьків, про тата і маму.
Але, мабуть, ніхто так не виявляв своєї любові, як баба Надя.
Баба Надя, або Надія Сергіївна, жила у флігелі, там, де й Люба Миркотан. Тільки Люба на третьому поверсі, а Надія Сергіївна — на першому. Колись вона працювала паспортисткою в будинкоуправлінні, але давно вже була на пенсії. Чоловіка свого Григорія Івановича, який працював бухгалтером на заводі «Транссигнал», вона поховала років десять тому і жила сама (дітей у них не було).
Аллочка знала Надію Сергіївну з перших днів свого життя. Власне, це Аллочка назвала її бабою Надею. Бо Надія Сергіївна малій Аллочці заміняла рідну бабусю. Справа в тому, що одна рідна Аллоччина бабуся, мамина мама, жила в Запоріжжі з другим своїм чоловіком. Друга рідна бабуся, татова мама, жила в Одесі з татовою сестрою та її дітьми, тобто своїми онуками. Приїхати вони не могли.
Батьки Аллоччині працювали. Мама, Інна Аркадіївна, викладала у політехнікумі зв’язку. Тато, Борис Іванович, керував у спорткомітеті. Доглядати Аллочку було нікому.
В яслах вона часто хворіла.
Побачивши скрутне становище Граціанських, Надія Сергіївна сама запропонувала їм свої послуги. Батьки не знали, як їй дякувати.
— Ах, Надіє Сергіївно, як ми вам зобов’язані! Ви наш добрий ангел-охоронець! Що б ми без вас робили?! — не раз говорили і тато, і особливо мама.
Батьки пробували пропонувати Надії Сергіївні гроші, але та категорично відмовилася.
— Вона ж мені як рідна!.. Я ж її так люблю! — казала Надія Сергіївна, дивлячись на Аллочку зволоженими очима.
Добріших очей, добрішого погляду Аллочка не бачила ні в кого. І руки в неї були добрі, м’які, теплі, пестливі. Аллочка й зараз пам’ятає ніжний дотик цих рук. Особливо коли вони обіймали її, притискали до грудей. Тоді Аллочка відчувала, чула, як б’ється в баби Наді серце.
І пахло від баби Наді дуже гарно. Все життя, як вона казала, вона пахтилася одними парфумами, які дарував їй колись чоловік і які називалися так незвично і таємничо — «Манон». Той особливий ніжно-пряний запах приємно хвилював Аллочку.
І квартира у баби Наді була дуже затишна. Маленька, двокімнатна, заставлена старими меблями, яких тепер уже майже ні в кого нема. Дзеркальна шафа. Буфет літерою «Н» — з двома тумбочками по боках і двома дзеркалами між ними. Клейончатий диван з високою спинкою, нагорі якої знову ж таки овальне дзеркало. Так званий трильяж — туалетний столик з потрійним дзеркалом.
Ця сила дзеркал у маленькій квартирі робила її більшою, просторішою.
Аллочка любила, коли баба Надя приводила її до себе.
Особливо подобалося Аллочці роздивлятися старі фотографії у великому сірому альбомі з фіалками на віньєтці. Найбільше вабили її фотографії баби Наді у дитинстві.
— Ой! Це ти?! Ти теж була піонеркою?.. Ой, як цікаво!..
— Аякже!.. Будьте певні!.. «Здравствуй, милая картошка, тошка, тошка… пионеров идеал…» — наспівувала баба Надя, і Аллочка дзвінко реготала.
Але особливих почуттів фотографії дитинства у баби Наді чогось не викликали. А от ті, де вона була сфотографована з своїм чоловіком, світлооким, русявочубим
і струнким, щоразу розчулювали, зворушували її. Вона ніжно гладила їх своєю м’якою рукою і говорила:
— Оце ми в Сочі… А це в Нікітському ботанічному саду, в Криму. Бачиш, під пальмою. Це в Місхорі, це в Гурзуфі… А це в Лівадійському палаці. Біля лева… Бачиш, там такі леви на сходах… Ми з Григорієм Івановичем увесь Крим, увесь Кавказ об’їздили… Будьте певні!.. Ми на місці не сиділи… Ми любили мандрувати… подорожувати… — вона зітхала й повільно проводила рукою по фотографії.
Вона дуже любила свого чоловіка.
Одного разу (Аллочці тоді вже було років п’ять з половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:
— Рибко моя! Просто не знаю, що й робити… Мені сьогодні так треба було б з’їздити на кладовище. Сьогодні такий день… А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть… Просто не знаю…
— Так давай з’їздимо! — не задумуючись, вигукнула Аллочка. — Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво.
— Ні. Твої батьки будуть незадоволені… Кладовище — це таке місце…
— А ми їм нічого не скажемо, — закліпала очима Аллочка.
— Так не можна. Обманювати батьків — це…
— А ми їх не будемо обманювати, — лукаво усміхнулася Аллочка. — Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то… ми не будемо обманювати.
— Лялечко моя! — розчулилася баба Надя. — Ну! Хай! Візьму гріх на душу.
Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам’ятники. В гущавині співали пташки, на пам’ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.
— Сьогодні рівно п’ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем, — тихо говорила баба Надя. — Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов’язково червоні… Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він… Тоді ти будеш щаслива…
Баба Надя говорила з Аллочкою, як з дорослою. І Аллочці подобалося це.
Вони підійшли до скромного рябенького пам’ятника з так званої «крошки» — цементу з уламками мармуру.
Баба Надя поставила червоні троянди у літрову банку, потім вийняла з сумочки чистеньку білу хусточку, акуратно витерла овальне фото молодого Григорія Івановича, що було на пам’ятнику, нахилилася й поцілувала його.
Дівчинка міцно обняла бабу Надю і всім тілом притулилася до неї. А баба Надя вдячно обняла й пригорнула Аллочку.
Батькам брехати не довелося.
Баба Надя сама розказала їм про все наступного дня.
Тоді батьки поставились до цього спокійно. Їм просто було ніколи.
Тато готувався до якихось відповідальних республіканських змагань. У мами починалася літня екзаменаційна сесія.
Недарма говорила баба Надя про любов до мандрів. Вона справді не любила сидіти на одному місці. Щодня після сніданку і до обіду вони з Аллочкою вирушали гуляти. Об’їздили й обходили всі київські парки і сади. Але найбільше любили Радянський парк, отой, де Маріїнський палац, пам’ятники Ватутіну, арсенальцям… Бо там було «Малятко» — дитяче містечко з гойдалками, каруселями, атракціонами, а головне — з дитячою залізницею, маленькою, спеціально для дошкільнят. Аллочка дуже любила цю залізницю, маленького жовтого паровозика з довгою трубою, вузькою внизу і широкою угорі, фарами замість очей. І всього два маленьких вагончики по чотири місця в кожному, з намальованими на стінах звірятками. Машиніст у паровозику не сидів. Залізниця була електрична, керувала нею огрядна тьотя, що стояла біля довгастої залізної будки, схожої на автомат для газованої води, і натискала на кнопки. Поїзд страшенно скрипів і скреготав — його, мабуть, забували змащувати. Він робив невелике коло серед тінистих кленів під парканом, а коли проїздив під бляшаним навісом, що правив за тунель, тьотя тричі натискала якусь кнопку, і паровозик хрипко дудукав. Аллочці подобалося це чи не найбільше.
Баба Надя завжди хвилювалася, коли садовила Аллочку у вагончик, — дорослим їздити не дозволялось.
Вона дивилася на Аллочку так, наче виряджала її у далеку небезпечну подорож. Губи в неї тремтіли:
— Ти ж дивись, ти ж дивись, будь обережна, не висовуйся, не впади. Я тебе благаю!.. Я тебе благаю!.. — і молитовно складала руки.
Аллочці було смішно, вона ніскілечки не боялась.
А баба Надя дивилася на неї зволоженими очима і благально схиляла голову набік.
Стільки турботи, стільки самовідданої любові в очах Аллочка не бачила ні в кого — ні в тата, ні в мами…
І саме отаку — на пероні дитячої залізниці у затінку дерев із схиленою набік головою — Аллочка запам’ятала бабу Надю.
Якось під час Аллоччиних іменин (коли їй виповнилося п’ять років) стався конфуз. Одна з гостей, дружина татового начальника, склавши губи бантиком, солодко спитала іменинницю: