Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 15)
А от цього року сталося так, що…
Вовка Онищенко
— По-опруо-о-симо ти-ишу-у!.. Урок почався.
Але тиша прийшла не зразу — ще якусь хвилину чулося човгання ніг, переговори.
Вчителька математики Марія Василівна терпляче ждала.
Нарешті гомін ущух.
— Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.
Клас не ворухнувся. Руки не піднімав ніхто.
— Гаразд. Починаю опитувати.
Палець учительки поволі повзе по журналу, по синьому стовпчику прізвищ, а очі поверх окулярів пильно оглядають клас.
Вовка пригнувся, просто ліг на парту грудьми, сховавши голову за спину Вітасика Дяченка, що сидить попереду. Тіло напружилося, немов перед стрибком, а в голові лише одна думка: «Невже не пронесе?!. Невже не пронесе?!. Не…»
— Онищенко!
«Все!..»
Вовка тяжко зітхнув, поволі підвівся і став, похиливши голову, мов приречений. Він нічого не говорив, та й навіщо?.. Вчителька й без слів усе зрозуміла.
— Сідай! Одиниця «з обманом»!
Потім вона викликала Любу Присяжнюк, і та стала жваво відповідати урок.
Вовка не слухав. Вовка сидів, підперши кулаком щоку, і спідлоба дивився на Марію Василівну. Дивився з такою безсилою люттю і відчаєм, як може дивитися тільки переможений на свого ворога-переможця.
Що вона наробила отою своєю одиницею!.. Що вона наробила!..
Все пропало!.. Все!
Сергій Петрович нізащо в світі не допустить Вовку до змагань.
Нізащо в світі!..
Його тренер Сергій Петрович — залізна людина.
Та що й казати — у ДЮСШ (дитячо-юнацькій спортивній школі), куди ходить Вовка, — це закон: у кого погані оцінки, того до змагань не допускають.
А як Вовка чекав цих змагань!..
Міські змагання із стрибків у воду. Перші три призери їдуть у Краків. На міжнародні змагання поріднених міст (Київ — Лейпціг — Краків).
Краків… Міжнародні змагання… Уявляєте?..
І у Вовки були реальні шанси на призове місце. Сам Сергій Петрович сказав:
— Якщо добре відпрацюєш вхід у воду, твій стрибок «сальто з піруетом» може потягти на дев’ять балів…
Сам Сергій Петрович…
І от…
Ну, звичайно, він, Вовка, винен… Звичайно… Ну, не вивчив…
Але ж учора по телевізору був хокей. Великий хокей! СРСР — Канада. Матч з канадськими професіоналами!.. Хіба можна було в цей час готувати уроки? Люди добрі!.. А перед цим — тренування. А позавчора — дві серії «Фантомаса». Що? Не можна вже й подивитися? Того «Фантомаса» показують якийсь один нещасний раз на два роки. Всі бачили, а йому — не можна? Не можна?.. Ігор Дмитруха сказав, що «Фантомаса» треба неодмінно подивитися, бо знімуть. А йому Гришка Гонобобель казав. І так в одному лише клубі йде, на околиці. Поки туди доїхав, поки назад. Коли ж ті уроки робити? Уночі, чи що?.. Сергій Петрович сам казав, що перевтомлюватись не можна, бо втратиш спортивну форму.
До того ж Вовка був абсолютно, ну абсолютно переконаний, що його не викличуть. Адже Марія Василівна зовсім недавно викликала. І поставила трійку з плюсом. З плюсом! Цілком гарна оцінка… Спокійнісінько можна було сьогодні його не чіпати. Але ж ні — викликала! На зло викликала!.. Ну як до неї можна ставитися після цього?..
І що це взагалі за вчителька?!
Якась старорежимська смішнячка. Не в сучасній школі їй місце, а в бурсі, в пансіоні для… для дореволюційних дівиць. Факт!
А оцінки які вона ставить! Це ж комедія, а не оцінки; Це ж для фейлетону у «Вечірній Київ»!.. У жодного вчителя в світі немає таких оцінок. І вигадала ж! Одиниця «з обманом» (одиниця, обведена буквою О, — це коли одразу не признаєшся, що не вивчив урок). «Двійка — майже трійка» (2→3) — це коли старався, готував урок, але нічого не вийшло. А плюси та мінуси!.. Трійка з двома мінусами. Четвірка з трьома мінусами. П’ятірка з плюсом. Просто плюс без усякої оцінки (коли добре відповів на незначне усне питання).
Якісь допотопні оцінки. І куди тільки директор дивиться!..
А це незмінне на початку кожного уроку:
— По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!
Вимовляє вона цю фразу, розтягуючи слова і смішно складаючи свої зморшкуваті старечі губи дудочкою.
Ну що це за вчителька, скажіть, будь ласка!
Карикатура! Сміхота!..
…На столі в Марії Василівни лежить портфель. Старий потертий шкіряний портфель, на кришці якого біліє схожа на паралелограм металева пластинка — монограма, теж стерта й подряпана, так що слів уже не видно й напис розібрати неможливо. Цьому портфелю дуже багато років, мабуть, удвоє більше, ніж Вовці. А вона все ще його носить. Такий мотлох! Не може купити нового. Просто гидко дивитися.
Вовці чомусь згадалося, як він одного разу влітку випадково зустрів Марію Василівну в Ботанічному саду.
Вона сиділа на лавці з маленькою білявою дівчинкою років п’яти.
Дівчинка вередувала, кривила губки й не хотіла їсти хліб з маслом.
— Настусю, ну з’їж хоч трошечки. Я тебе прошу, — лагідно вмовляла її Марія Василівна.
Настуся одверталася й махала своєю пухкенькою ручкою:
— Ай! Відчепись, ба! Перестань! Сказала, не буду, і все. Відчепись! Не приставай.
Загалом Марія Василівна нічим не відрізнялась від тих численних бабусь, котрі цілісінькими днями гуляють із своїми онуками в Ботанічному саду, — хто з шитвом, хто з старою зачитаною книжкою, і кожна з неодмінним кошиком, з якого виглядає пляшка молока та загорнуті в газету бутерброди.
І, як усяка капризна внучка, білява Настуся мала над Марією Василівною необмежену владу. Важко було повірити, що це та сама Марія Василівна, котра безжально виводила в класному журналі одиниці «з обманом» та інші страхолюдні оцінки.
При згадці про це сьогоднішня одиниця здалася Вовці ще більш образливою й принизливою.
Як не любив Вовка Марію Василівну!.. Понад усіх на світі!
…У змаганнях Вовка Онищенко участі не брав. Сергій Петрович виявився справді залізною людиною. І хоча Вовка, втративши будь-яку гордість, намагався виправдатися, доводив, що це випадково, що він не винен, і навіть, мало не плачучи, присягався: «Я більше не буду», — нічого не допомогло.
Мало того! Коли у класі дізналися, що Вовку не допустили до змагань, всі з обуренням накинулися на нього.
— Ти що — здурів?! — кричала Макароніна. — Схопити одиницю перед самісінькими змаганнями!.. Це ж треба вміти!..
— Не міг розв’язати якоїсь нещасної задачі! — вторувала їй Надя Трав’янко.
— Ти ж не тільки себе підвів! Ти ж підвів усю команду! — захлинався Валера Галушкинський.
— Ми на тебе так надіялись! — мало не плакала Таня Верба. — Думали, у нас у класі буде чемпіон. А ти…
— Пігмей! — різав йому в очі Ігор Дмитруха. — Ти ж Сергія Петровича знаєш як підвів!.. У кишеню до нього, можна сказати, заліз. Він же на тобі, може б, заслуженого тренера одержав. А це ж і гроші, і персональна пенсія на старість. Пігмей! — Ігор Дмитруха був визнаний авторитет у спортивних справах.
Як гірко Вовці було слухати усі ці докори!
І через оті докори, і через те, що всі його приниження і просьби виявилися марними, Вовчине серце краялося на шматки — він був дуже самолюбний. А самолюбні люди в своєму приниженні намагаються звинуватити будь-кого, тільки не себе. І Вовка звинувачував Марію Василівну. «Все вона, все через неї!» — з безсилим відчаєм думав він.
І Вовка вирішив помститися.
Він старанно готував уроки й чекав. Чекав, що Марія Василівна от-от викличе його, він блискуче відповість, одержить п’ятірку з двома плюсами і скаже: «А знаєте, я ж і тоді все на „відмінно“ знав. Тільки в мене дуже боліла голова, і я не міг відповісти. А ви навіть не спитали мене, в чому справа. А відразу поставили одиницю „з обманом“. І я промовчав — з принципу. Ви ж бачите, що я все знаю. А ви… Ех ви!.. Ви зіпсували життя не тільки мені, а й моєму тренерові Сергію Петровичу. Через вас йому не присвоїли звання заслуженого тренера і він не одержить персональної пенсії. Можете радіти!..» — гордо підвівши голову, він вийде з класу. І Марія Василівна, нарешті, зрозуміє, яка вона була не справедлива й жорстока. Але пізно.
Таку благородну й красиву помсту придумав Вовка.