Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 1)

Всеволод Нестайко

П’ятірка з хвостиком

Дорогі друзі! Якщо ви читали повість «Одиниця „з обманом“», то, мабуть, пам’ятаєте четвертий «Б», про який його класний керівник Ліна Митрофанівна говорила: «Мій четвертий „Б“ — неможливий!.. Мій четвертий „Б“ — найкращий!.. Мій четвертий „Б“ тільки й тримає мене на світі!..»

Але там, де є четвертий «Б», неодмінно мусить бути і четвертий «А». Бо де ж це чувано, щоб клас «Б» у школі був, а класу «А» не було.

І я вирішив написати ще одну повість — про четвертий «А». І написав «П’ятірку з хвостиком», повість, де на вас чекають одразу дві таємниці.

«П’ятірку з хвостиком» і «Одиницю „з обманом“» об’єднав я у повість-дилогію, тобто у повість, яка складається з двох частин.

Та відкривається книжка все-таки «Одиницею „з обманом“», повістю про четвертий «Б». Хоч це й не за алфавітом.

Бо написана вона раніше.

АВТОР

Одиниця «з обманом»

Давайте знайомитися

Ранок.

П’ять хвилин тому почався урок.

У коридорах порожньо й тихо.

Та ось хряскають вхідні двері. Спершу лунко — у вестибюлі, потім глухіше — по коридору — дріботять швидкі кроки: якийсь неборака запізнився.

Прочинились у кінці коридора двері якогось класу, і тоненький винуватий голосок жалібно писнув: «Можна?»

Щось докірливо каже з класу вчителька.

Двері зачиняються.

І знову нікого.

День почався.

Порожньо й тихо в коридорах.

Тільки шкільний кіт Сократ, весь у крейді й чорнильних плямах, виходить з-за рогу й поважно йде самісінькою серединою коридора. Він користується нагодою. Він добре знає, що, коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкурляти звідси й потім усю перерву гасати по школі, уникаючи палких проявів дружби любителів природи.

Сократ іде й меланхолійно позирає на двері класів. Усі двері однаковісінькі, лише на одних табличка з

Але нас з вами не цікавлять ні ті, ні інші.

Обережненько, навшпиньочках ходімте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом «4-Б клас». Табличка перекособочена, з відбитим ріжком, але напис видно добре.

Підійшли. Прислухалися.

За дверима тихо.

Жодного звуку.

Як то кажуть, — анічичирк!..

Може, там нікого нема?

Може, клас порожній?

Прочиняємо нищечком двері. Зазираємо одним оком… Є!.. Всі на місці!

Сидять гарненько. Обличчя зосереджені, серйозні. Ні тобі усмішки, ні тобі витівки якоїсь. Не діти, а янголи.

Що таке?.. Може, ми не туди потрапили?.. Хіба про таких напишеш повість? Може, ходімте до іншого класу?.. Пошукаємо справжніх живих учнів?..

Та ні, стривайте!..

От учителька Ліна Митрофанівна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос:

— Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав’янко!

«Ага! — догадуємося ми. — Контрольна!»

Тепер ясно, чому такий порядок.

Ліна Митрофанівна суворо супить брови і орлиним поглядом роззирається навкруги — пильно стежить, щоб ніхто ні в кого не списував.

Але де це бачено в світі, щоб на контрольній ніхто ні в кого не списав?..

От із третьої парти на підлогу падає промокашка. Але з третьої парти ніхто за нею не нахиляється. За нею нахиляються з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна робить рвучкий рух:

— Га? Що таке?!.

— У мене промокашка впала, — невинно кліпають очима з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна не бачила, з якої парти впала промокашка, — і все в порядку!..

— Мій четвертий «Б» — неможливий! — часто каже Ліна Митрофанівна.

— Мій четвертий «Б» — найкращий! — так само часто каже Ліна Митрофанівна.

— Мій четвертий «Б» доведе мене до інфаркту! — каже Ліна Митрофанівна.

— Мій четвертий «Б» тільки й тримає мене на світі! — каже та ж сама Ліна Митрофанівна.

То коли ж вона каже правду?

Хто ж вони такі — оті тринадцять хлопчиків і десять дівчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами?

Гарні вони чи погані?

Давайте-но ближче познайомимося з ними!

З кого почнемо?

Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самісіньким столом Ліни Митрофанівни…

Спасокукоцький і Кукуєвицький

Обидва вони маленькі, кругловиді, клаповухі і кирпаті.

Тільки той, що в нього на носі руденька блямбочка, — то Спасокукоцький.

А той, що в нього щербатий зуб, — то Кукуєвицький.

Спасокукоцького звати Лесик.

Кукуєвицького звати Стасик.

Понад усе на світі Спасокукоцький любить цукерки «Ту зик».

Кукуєвицький понад усе на світі любить цукерки «Білочка».

Але, якщо нема «Тузика» й нема «Білочки», вони гризуть усе, що є: «Золотий ключик», «Еру», «Киць-киць», «Морські камінці», «Бджілку», «Корівку» і навіть тверді, хоч об дорогу кидай, козинаки.

Так історично склалося, що в перший день у першому класі вчителька Ліна Митрофанівна посадила їх за першу парту перед самісіньким своїм столом. Бо вони були найменшенькі в класі.