Всеволод Нестайко – П’ятірка з хвостиком (страница 3)
— Е-е! — зціпивши зуби, мотнув головою Спасокукоцький.
— Не розумію. Ви що — глухонімий?
— У мене не одкривається рот, — не розтуляючи зубів, процідив Спасокукоцький. — Мабуть, спазми.
— А-а, це буває, — усміхнувся лікар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис, і рот розтулився сам собою.
Другою рукою лікар спритно підніс до зубів Спасокукоцьцого маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку.
— Г-г-г-ав! — сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.
— О-у! — одсмикнув руку лікар. — Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму? — І раптом сказав суворо: — Ану, розкривай рота швидше!
Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.
— Га-а-а! — закричав Спасокукоцький.
— Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.
— Болить.
— Не може бути.
— Ага. Вам «не може бути». А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.
— Тю! — сказав лікар. — І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в стінгазету.
— Напишіть-напишіть! — сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.
— Що?! — весело вигукнув лікар. — Оце здорової Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк
— Га? — Спасокукоцький від подиву розкрив рота Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.
«Ой! Це ж тепер усі знатимуть… І Кукуєвицький знатиме… Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуєвицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона… Ой, що ж тепер буде?..»
Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо задзижчала. Було зовсім не боляче… Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:
— Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..
Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.
— Ви вільні!
Спасокукоцький зліз з крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхнулася, простягаючи йому руки.
«І оце все?.. А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуєвицький бився із скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині і проганяв розбійника з „Київгазу“… Кукуєвицький таки герой, а я… Ех-х!..»
І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і… заплакав.
— Отаке! — здивовано вигукнув лікар. — Чого це ти? Усе ж минулося! А-а… Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримався як справжній мужчина!..
«Справжній мужчина» шморгнув носом і витер сльози. А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:
— От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного… А ти…
Спасокукоцький обернувся.
Під дверима у черзі на стільці поруч з мамою сидів переляканий, заплаканий Кукуєвицький…
Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч з Надею Трав’янко сидить Шурик Бабенко.
Надя Трав’янко — видатна особа (це вона при усьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова.
Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком.
Шурик Бабенко
Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором’язливий хлопчик.
Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп’ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама, що називається, трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому, і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.
Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей — самі дівчатка: Галочка, Талочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в «дочки-матері». Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: «Я
З буйним хлоп’ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже одержали нову ізольовану квартиру й переїхали в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж одержали нову ізольовану квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: «Я
— О, Фурик Ба́бенко! Фурик Ба́бенко!
Він умисно робив наголос на першому складі!
І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Ба́бенко.
Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перших два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі — або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.
Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп’ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв під стіночкою у дворі і дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив повз нього не помічаючи, як повз порожнє місце.
І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав… Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха — то велика людина! Як кажуть хлопці — молоток! З таких виростають полководці, герої і чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завучші Віри Яківни він схиляє голову й каже: «Я більше не буду», — це в нього звучить гордо й незалежно.
А як він з’їжджає по перилах з другого поверху!
Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!
А найголовніше, — як він грає у футбол! Ах, як він грає у футбол! Для хлопців він — і Блохін, і Дем’яненко, і Балтача разом узяті.
Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити хоч один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол — це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м’яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м’яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.
Щоправда, одного разу… Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз «маталися». Було їх у дворі до двох десятків, грали вони не однаково — хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани — Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:
— Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?
— Яблуко, — казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців за домовленістю був «яблуком», ішов до нього в команду, а «груша» котилася в команду Галушкинського.
Це називалося «мататися». Навчив хлопців цього батько Ігоря Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий болільник футбола, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.
Так-от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в запасі. Але Льоня Монька був такий зануда і зчинив такий гвалт: «А чому я! А я хочу! А я не буду! А я все одно!» — що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:
— Матайся он з ним!
І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: «Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!» І потяг до капітанів:
— Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?
Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові «кавун». Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:
— Гарбуз!
Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування.
У Шурика заніміло всередині — наче він раптом знявся й полетів.
— Будеш стопером, — кинув йому Дмитруха й побіг до центру поля. Шурик отетеріло закліпав очима — він не знав, що таке «стопер»… Він полетів далі, але вже не вгору, а вниз, у прірву.
— Чого став! Біжи до воріт! — гукнув йому хтось із хлопців.
Шурик щодуху кинувся до воріт.
— Ти куди, гава, то ж не наші ворота! — знов гукнули йому.
Шурик різко спинився і, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бік.