Що пам’ять їх не згине на землі,
I Карла змалювать коронування
Рукою Діви, Слави та Кохання.
І справді-бо, аж прикро гаять час
На тих пажів та диваків-баронів,
На нечестивий запал Грібурдонів,
На випадки, що не дають прикрас,
А тільки тьмарять героїчну тему.
Та я, читачу, не втаю від вас:
Те все належить мудрому Трітему1:
Я списую, не компоную сам;
Отож коли, буває, там чи там
Дратує епізодик випадковий
Чи інше щось не до вподоби вам,
І гнівно ви насуплюєте брови,
Сторінку ту хоч пемзою зітріть,
Лиш істини самої не ганьбіть.
О Істино, подобо голубиці,
Коли тебе навчаться шанувать?
Чому ти маєш звичай у криниці
Свої святі хороми будувать?
Коли з криниці вийдеш ти на люди?
Коли той час благословенний буде,
Що наші книгописи-мудреці
Без гніву в серці й лесток на лиці
Про паладинів, славлених усюди,
У вірних повідатимуть словах?
Був Аріосто бачний аж надміру,
Коли Турпіна свідчити притяг2,
Щоб тим підперти читачеву віру.
Тривоги не згасивши ще в грудях,
Верстає Карл до Орлеана шлях,
Оточений блискучою юрбою,
Де сонце світить золото і зброю,
І радиться про справи з Дюнуа,
Бо з королями завжди так бува:
Вони в нещасті тихі та потульні,
А в щасті горді, бистрі та дошкульні.
Агнеса й Боніфацій-духівник
Позаду їхали. Король щохвилі
На ті принади оглядався милі,
Що бачити своїми тільки звик.
Пан Дюнуа: «Мерщій до Орлеана!»
А Карл: «Мене обійме знов кохана!»
Ясний бастард, що тільки-но й гадав,
Як Франція воскресне знову, горда,
До незначної кріпості Бедфорда
Надвечір безборонно завітав.
До Орлеана зовсім близько звідти;
Король зійшов і каже відпочити.
Обложників комора то була:
Там бог війни, жорстокий та кривавий,
І круглий та рум’яний бог стола
Шукали ревно першості і слави —
Той зброю дав, той їжу та вино,
Втішаючи і Дюнуа й Бонно.
Всі орлеанці того дня зраділи
І пишну дяку Богові зложили;
Те deum, що тягли на односпів3
Усі на чолі з владою міською;
Бенкет для судей, вояків, ченців,
Де хміль усіх на землю повалив,
Єпископ навіть не допив напою;
Яскраві та веселчасті вогні,
Що протинали сутінки нічні;
