Вольтер – Орлеанська діва (страница 2)

Багато пізніше, коли остаточно вигнано з Франції англійців, справу Жанни переглянуто і її посмертно реабілітовано.

Після цього почалося творення безглуздої церковної легенди про Жанну д’Арк як про «послану небесами» діву, що саме дівочністю своєю врятувала Францію, почався культ її як національної героїні, що породив ряд поем про неї, одну з яких — поему бездарного Шаплена — презирливо згадує Вольтер на початку своєї «Діви».

Як прирожденний скептик, Вольтер не вірив у дівочу невинність Жанни. Як людина, далека від усякої релігійної містики, він ніяк не міг пристати на гадку, що саме дівоча невинність могла спричинитися до воєнних перемог французів і до рятунку Франції. Як непримиренний ворог церкви, він обурювався всіма тими нісенітницями, якими оточило її пам’ять католицьке духівництво.

Він визнавав — це видно з його інших творів — історичних розвідок — позитивну історичну роль Жанни. Поема його скеро­вана не проти самої постаті дівчини з Домремі, а проти нестерпно фальшивого церковного культу її. Вістря сатири в його поемі скероване не проти самої Жанни, яка змальована досить симпатич­ними рисами, а проти розпусних, огидних, брехливих представ­ників офіційної церкви, яких змалював він в образах ченців, отих усяких Грібурдонів та Лурді, проти несусвітніх вигадок про «святих», як-от «святий патрон Франції» Денис, змальований у поемі з убивчою силою насмішки, проти всякого релігійного ту­ману і дурману. З меншою, правда, гостротою разить це вістря і представників феодалізму, таких, як слабовольний, майже дурнуватий король Карл, як дикий п’яниця й розбишака англієць Шандос, як королівський підлабузник і звідник Бонно... Підкреслюючи на кожному кроці розпутність і похітливість духівництва, Вольтер раз у раз бере під захист природність і законність здорового статевого потуття, радощі земної непродажної любові. Поема його — виклик темряві, обскурантизму, догматизму во ім’я світла, свободи й сміливості думки.

«Утомно сороміцькою» «Дівою» захоплювався Пушкін, що на­звав її «золотою книжкой славною», «катехизисом остро­умия», «святой библией харит». В одному з листів Пушкін визнав «La pucelle» найкращою з поем Вольтера. Він переклав перших два­дцять шість рядків поеми. Вплив «Діви» Вольтера можна бачити не тільки в юнацькій поемі Пушкіна «Бова», а і в його «Гавриїліаді».

Про сліди захоплення «Дівою» в колі декабристів свідчить таке місце з відомих сатиричних куплетів Рилєєва:

Ах, где те острова, Где растет трынь-трава, Братцы! Где читают «pucelle», Где летят под постель Святцы!

Адам Міцкевич замолоду любовно перекладав «безбожну» Вольтерову поему. Є свідчення самого поета, що переклав він чимало, але до нас дійшла тільки пісня V.

Російські читачі дожовтневої пори не мали (головно з цензур­них причин) перекладу «Діви». Перший російський переклад, здійснений групою поетів за редакцією М. Лозинського, вийшов аж у 1924 році. Друге, виправлене його видання випустило видавництво «Academia» 1935 р. До перекладу додано ґрунтовну вступну статтю С. Мокульського.

Мені як українському перекладачеві залишається тільки висловити надію, що я хоч якоюсь мірою «доніс» до українського читача легке, дотепне, гостре слово Вольтера, що читач цей знайде в поемі те здорове зерно, ту світлу думку, які становлять основу «Діви», і погодиться зо мною у визнанні великого прогресивного значення, яке мала вона для свого часу.

Максим Рильський

Передмова отця Апулея Різорія, бенедиктинця

Подякуймо добрій душі, що завдяки їй з’явилась у нас «Діва». Ця героїчна та повчальна поема була написана близько 1730 р. — це знають учені і це видно з деяких рис самого твору. Із листа 1740 p., надрукованого в збірнику дрібних писань одного великого володаря під іменем філософа із Сан-Сусі, видно, що одна німецька принцеса, коли їй дали рукопис тільки прочитати, так захопилась обережністю, яка панує там у трактуванні такого слизького сюжету, що потратила цілий день і цілу ніч, звелівши копіювати і переписуючи сама всі найповчальніші місця. Оцей-то самий список і потрапив, нарешті, до нас. Не раз друковано клапті нашої «Діви», і справжні цінителі здорової літератури обурювались, бачивши, як жахливо вона покалічена. Одні видавці випускали її в п’ятнадцяти піснях, інші в шістнадцяти, вісімнадцяти, двадцяти чотирьох, то розбиваючи одну пісню на дві, то заповнюючи прогалини такими віршами, яких зрікся б кучер Вертамона, виходячи з корчми шукати пригод[2].

Отже — маєте «Жанну» у всій її чистоті. Ми боїмось висловити надто сміливу думку, назвавши автора, якому приписують цю епічну поему. Досить того, що читачі могли взяти собі певну науку із моралі, захованої в алегоріях поеми. Навіщо знати, хто автор? Єсть багато праць, що їх учені та мудреці читають з насолодою, не знаючи, хто їх написав, як от Pervigilium Veneris, сатира, приписувана Петронієві, і багато інших.

Що нас дуже втішає, це те, що в нашій «Діві» значно менше нескромних та вільних місць, ніж у творах всіх великих людей Італії, що писали в цьому жанрі.

Verum enim vero, почати з Пульчі; нам було б дуже прикро, коли б наш скромний автор дійшов до тих маленьких вільностей, які дозволяє собі цей учений флорентинець у своєму «Моргайте». Цей Луїджі Пульчі, поважний канонік, написав свою поему в середині XV ст. для сеньйори Лукреції Торнабуоні, матері Лоренцо Медічі Препишного; і кажуть, ніби «Моргайте» співали при столі цієї дами. Це друга епічна поема в Італії. Між ученими були великі суперечки — серйозний це твір чи жартівливий.

Ті, хто вважав його за серйозний, ґрунтуються на вступі до кожної пісні, що починався рядками із Святого Письма. Ось, наприклад, вступ до першої пісні:

In principio era il verbo appresso a Dio; Ed era iddio il verbo, e ’l verbo lui. Questo era il principio al parer mio, і т. д.

Коли перша пісня починається з Євангелія, то остання кінчається Salve, regina; і це може виправдати гадку тих, хто думав, що автор писав цілком серйозно; адже за тих часів для театральних п’єс, що ставлено в Італії, використовували «Страсті» та житія святих.

Ті, хто дивився на «Моргайте» як на твір жартівливий, звернули увагу тільки на деякі надто великі вільності, там припущені.

Моргайте питається в Маргутте, християнин він чи магометанин.

E se eglt crede in Cristo o in Maometto. Rispose all or Margutte: A dir tel tosto, Jo non credo piû al nero che al azzuro; Ma nel cappone, o lesso o voglia arrosto . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ma sopra tutto nel buon vino ho fede; E credo che sia salvo chi gli crede. Or queste son tre virtû cardinale, La gola, e’l culo, e’l dado, come io t’ho detto.

Зверніть, будь ласка, увагу, що Крешімбені, без усяких вагань помістивши Пульчі в ряду справжніх епічних поетів, каже, йому на вибачення, що це найскромніший і найпоміркованіший із письменників свого часу: «il plù modesto e moderato scrittore». Нема сумніву, що він був попередником Боярдо і Аріосто. Це завдяки йому прославилися в Італії Роланди, Рено, Олів’є та Дюдони, і він майже дорівнює Аріосто чистотою мови.

Недавно вийшло дуже хороше видання його con lісеnza de’ superiori. Звісно, це не я його пустив у світ; коли б наша Діва говорила так само безсоромно, як отой Маргутте, син турецького священика та грецької черниці, я остерігся б її друкувати.

У «Жанні» не знайдеться й таких сміливих місць, як у Аріосто; тут ви не зустрінете святого Іоанна, що живе на Місяці і говорить так:

Gli scrittori amo, e fo il debito mlo, Che al vostro mondo fu scrittore anche io. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . E ben convenne al mio lodato Cristo Rendermi guiderdon di si gran sorte, і т. д.

Це надто сміливо; і тут святий Іоанн дозволяє собі те, чого ні один святий у «Діві» ніколи собі не дозволить. Виходить, що Ісус зобов’язаний своєю божественністю тільки першій главі Іоанна і що цей євангеліст йому підлестив. Від цього тхне соцініанством. Наш стриманий автор остерігався таких крайнощів.

Так само вельми нас тішить, що наш скромний автор не наслідував жодного із наших старовинних романів, історію яких написали учений єпископ авраншський Гюс і компілятор абат Лангле. Зробіть лише собі приємність, прочитайте в «Ланселоті з озера» главу під назвою: «Як Ланселот спав із королевою і як вона вернулась до сіра де Лагана», — і ви побачите, яку соромливість має наш автор у порівнянні із давніми нашими письменниками.

Але quid dicam про дивовижну історію Гаргантюа, присвячену кардиналові де Турнону? Відомо, що глава про «Torche-culs» — одна із найскромніших у цьому творі.

Про сучасних авторів ми не говоримо; скажемо тільки, що всі давні повісті, створені в Італії та перевіршовані Лафонтеном, ще менше моральні, ніж наша «Діва». Загалом — бажаємо всім нашим суворим цензорам мати такі тонкі почуття, як прекрасний Монроз, нашим скромницям, коли вони є, — простодушність Агнеси і ніжність Доротеї; нашим героям — правицю могучої Жанни; всім єзуїтам — вдачу доброго духівника Боніфація; всім, хто порядкує в хорошому домі, — розпорядливість і вмілість Бонно.

Нарешті, ми вважаємо, що книжечка ця — чудесні ліки проти тяжких настроїв, які гнітять тепер деяких дам та деяких абатів; і коли б ми зробили суспільності лише цю послугу — ми й тоді б думали, що не змарнували свого часу.